Українське кіно вже впродовж десятиліття проходить активний шлях трансформації і пошуку свого нового обличчя та ідентичності. Не може не тішити те, що кількість українських фільмів зростає. Це, безперечно, впливає і на їхню якість, яка викристалізовується в різноманітті робіт і постійному пошукові митців. Про розвиток українського кіно, його сильні та слабкі сторони, неповторне обличчя прикарпатського кінематографа та перспективи його розвитку спілкуємося із заступницею голови Івано-Франківського обласного осередку Національної спілки кінематографістів України (НСКУ), режисеркою Ольгою ТЕРЕШКУН.

– Пані Ольго, в чому полягає робота обласного осередку НСКУ, який діє вже понад чверть віку?

– Свого часу до нинішнього голови осередку Юліана Яковини звернулися від НСКУ із пропозицією заснувати на прикарпатських теренах кіноспільноту, яка була б крилом спілки на Прикарпатті. Тож перші збори організації відбулися 27 листопада 1997 року, хоча офіційно осередок затвердили вже 1998-го.

Відтоді й досі наш осередок проводить надзвичайно потужну історичну роботу для розвитку кінематографа на Прикарпатті зокрема та України загалом. Він дав поштовх у відкритті творчого потенціалу, для реалізації і розвитку творчості багатьох кіномитців. Осередок об’єднує в своїй структурі чимало професіоналів. Зокрема ми вражені Мар’яном Бушаном, який створив фільм «Снайпер. Білий ворон». Тішимося Мар’яною Мацьків – її короткометражний фільм «Пам’ятай мене», де зіграли Остап Ступка й Лариса Кадочникова, надихає, тож його варто подивитися. Що ж до розвитку науки про кіно, то, скажімо, у Марії Вайно вийшли кіносценарії, дві частини посібника зі сценарної майстерності, який є в бібліотеках України і за кордоном. Ця книжка має бути настільною у кожного, хто хоче зрозуміти, як творять кіносценарій.

Ю. Яковина затвердив і впровадив програму розвитку кіно в регіоні, що дає змогу працювати в декількох напрямах, серед яких – розвиток документального та ігрового кіномистецтва, створення артлабораторії. Також важливим є розвиток юнацького кіно. Щороку до Дня українського кіно проводимо зустрічі з молоддю, на яких знайомимося і відшукуємо людей, котрі цікавляться кінематографом, бачать своє життя в ньому, й поступово готуємо їх до світу творчості.

Також осередок доклав дуже багато зусиль до того, щоб вийшло професійне видання про історію прикарпатського кінематографа. Це одна з унікальних книжок в Україні та й, як вважаю, в Європі. Тому що раніше ніхто не зумів так ґрунтовно дослідити саме розвиток прикарпатського кінематографа – від часу його заснування й донині. Це надзвичайно скрупульозна й крута робота, яку проводив пан Юліан і яку систематизував у книжку «З кіноархівів моєї пам’яті…». Вона побачила світ 2019 року, і згодом її відзначили міською премією ім. І. Франка.

Творчість – це загалом надзвичайно складна річ у багатьох аспектах. А кіно – то великий організм, в якому залучено дуже багато людей з різних сфер. Ти не можеш самотужки створити фільм чи організувати кіновиробництво. Потрібна, сказати б, неабияка співпраця з іншими. Тому впродовж 27 років і досі голова осередку Ю. Яковина працює з цілковитою віддачею, щоб наш кінематограф був на рівні. Нині ми – один із найкращих осередків НСКУ в Україні.

– Які цікаві проєкти реалізували вже цього року?

– У нас багато потужних проєктів. Стараємось, аби вони були не метеликами-одноденками, а закарбувалися в історії надовго. Скажімо, відзначаючи 100-річчя від дня народження Сергія Параджанова, спільно з компанією «Благо» реалізовуємо надзвичайно потужний проєкт «Український національний кінематограф: спадщина і відродження». Ми взяли за основу кадр-замальовку Сергія Параджанова «На полонині», й на цій основі майстри Івано-Франківського вищого професійного училища №21 створили гравіювальні відзнаки. Також у рамках цього проєкту вперше в Україні випустили марку, листівку, конверт. Автор зображення марки – прикарпатський художник Валерій Дувірак. Марку символічно передали до пошанування 100-літнього ювілею Сергія Параджанова в Національну спілку кінематографістів України, на урочистості в Будинку кіно. Також згадані відзнаки вручили голові Всеукраїнського вірменського товариства Олені Оганесян.

Наступний етап проєкту, над яким працювали понад рік, – вшанування уродженки нашого краю актриси Наталії Наум відкриттям пам’ятної дошки на фасаді театру кіно «Люм’єр» та створенням її іменної марки. Над зображенням цієї марки працював графічний дизайнер Ігор Васюта, член творчого активу нашого осередку.

Аспект відродження і збереження кінематографічної пам’яті нашого краю – від Сергія Параджанова, Наталії Наум, Сергія Романюка до Василя Нагірного й Володимира Нестеренка та інших – є надзвичайно важливим. Мені пощастило бути особисто знайомою з багатьма з них. Це надзвичайно потужні особистості, про яких замало просто написати в книжці: «народився, помер, завершив інститут, в таких-то фільмах грав тощо».

– Торік Ви отримали відзнаку «Гордість Івано-Франківської громади». Що для Вас означає ця нагорода?

– Це для мене приємна несподіванка. Коли я творю, то не думаю про публічність. Дякую Івано-Франківській громаді, меру міста за увагу, за те, що так високо оцінили мій внесок у кіномистецтво краю. Це дуже відповідально, адже спонукає до ще більшого вдосконалення, роботи над собою. Коли шанують твою працю, це додає сили.

– Яким був Ваш шлях до кіно? Що надихнуло стати режисеркою?

– Мій батько дуже багато подорожував і часто брав мене з собою. Ці мандрівки закарбовувалися внутрішніми кінокадрами в моїй свідомості і давали поштовх до розвитку уяви. Пізніше я писала поезію, у мене вийшла збірка «Перша ластівка». Це було ще на початку моєї творчості. До речі, я й дотепер не покидаю цю справу.

Маємо два чинники: слово й уяву. А третій – музика. Коли навчалася в першому класі, мама привела мене в Івано-Франківську дитячу музичну школу №3 на клас «фортепіано», пізніше були уроки музики в Яни Бобалік, хорового мистецтва – в Оксани Маланюк. Змалку марила музикою, дуже любила співати… Вступила на факультет диригентури в Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника. І оця стежинка від уяви, віршування й прози до музичної освіти привела мене до кіно. Адже уява, слово й музика – це складники кіно.

Свої перші спроби у режисурі робила під керівництвом режисера народного артиста України, нині, на жаль, покійного, Володимира Нестеренка. Ми спільною творчою роботою створили три п’єси: «Білий ангел», «Тіні зеленої ночі», «Свій – чужий». А 2013 року написала наукову роботу «Історія хорового мистецтва Прикарпаття», в якій використала більш як 8,5 тисячі фотографій, проштудіювала понад 4,5 тисячі сторінок архівів. Зрозуміла, що це не може бути просто науковою роботою. Тож звернулася до Мирослава Бойчука, щоби створити цикл із восьми документальних фільмів про історію хорів Прикарпаття. І саме під час цієї роботи вперше відчула смак творення кіно. А на презентації циклу зрозуміла, що вже не зупинюся, адже світ кіномистецтва – це мій дім. Так усе й почалося. А далі були фільми – «Небесний хрест», «Росинка», «Покоління повстанців», «Камертон долі».

– Які Ваші улюблені теми для роботи й чому?

– Найважливіше – я ніколи не обираю теми, які мене не торкають. Якщо, наприклад, не відчуваю, що можу зробити про цю людину фільм, то до роботи не беруся. Адже якщо ти твориш мистецтво, то маєш робити це чисто, без жодних передісторій чи післямов.

Мої теми – це життя. Життя, яке дає змогу знайомитися з багатьма унікальними людьми. Коли ти спілкуєшся з Мирославом Скориком, Лесею Дичко, маєш можливість доторкнутися до історії Володимира Нестеренка, чи розмовляєш із особистістю, яка безпосередньо творила історію України, Олесем Гуменюком. І розумієш, що хоча ці всі люди, образно кажучи, вже на постаменті, ти все одно п’єш із ними каву й усвідомлюєш їх у земному просторі такими, якими вони є. Невимовні шана й повага до них, але водночас ти бачиш їхню життєвість у кожному дні і це надихає.

– У режисурі Ви обрали для себе документалістику, чим вона захопила?

– Моєю мрією дотепер залишається ігровий кінематограф. Тому навіть документальне кіно стараюся робити з вкрапленнями ігрових сцен.

Документалістика мене захопила тим, що в її основі – людська історія. Але потрібно не просто сухо показати ту чи іншу людину крізь призму: народився, жив, творив, завершив шлях, це не кіно. Це просто хронологічна послідовність кадрів. Важливо відчути світ людини, зрозуміти, чому вона творила саме так, що її до цього спонукало, показати її темні й світлі сторони. Основне, як на мене, – це показати людину не ідеалізовану. Переконана, що наша велика помилка полягає в тому, що ми піднесли героїв на постамент і молимося на них. На них треба молитися, але не так. Адже коли ти занадто ідеалізуєш ту чи іншу особистість, ти відриваєш її з реального середовища, й вона одразу стає чужою, далекою і якоюсь абстрактною.

У мистецькому світі дуже складно знайти друга, особистість, яка щиро, істинно, глибоко вболівала б за твої досягнення, раділа та сприймала їх і як свій злет. Мені пощастило з творчим батьком Юліаном Яковиною, який повів мене світом кіно і підтримує дотепер, допомагає професійною порадою.

– На Вашу думку, як велика війна вплинула на український кінематограф, змінила його?

– Передусім вона забрала людей, які допомагали мені творити кіно. Це Сергій Силкін, який робив дикторське начитування до фільму «Покоління повстанців». Сергій воював на Сході ще з 2014 року. Коли його не стало, я зрозуміла, що в кожній такій втраті ми втрачаємо Україну, без перебільшення, без пафосу. Це дуже велика трагедія. Нам треба пам’ятати тих, кого забрала війна.

Війна дала усвідомлення особливості та цінності того, що раніше сприймали як належне. Ми нарешті зрозуміли, і в кінематографі також, наскільки потужно можемо творити, і що ми є однією з перших націй світу, яка дала світові трипільську культуру, перші винаходи в авіації, кіно, науці, архітектурі... Дуже важливо усвідомити нашу цінність і гордитися тим, що ми українці.

– Які українські фільми останніх років Вас вразили й чому?

– У нас є надзвичайно потужні режисери з вартісними роботами, а також знаменита українська школа поетичного кіномистецтва. Переконана, що в Україні має бути різне кіно, адже різноманіття свідчить про розвиток. Мені здається, що українському кіно треба додати більше українськості. Нам потрібна ідеологія. Тому що кіно – це надзвичайно потужний інструмент впливу, формування суспільної думки.

Нині Україну впізнають у світі, на кінофестивалях відчинилися двері для українського кіно. І найважливіше – змінилося сприйняття її. Раніше Україну здебільшого асоціювали з росією, Чорнобилем, у кращому разі – з Майданом та «Тінями забутих предків» Параджанова. Тепер же – з фільмами «20 днів у Маріуполі», «Довбуш», «Тарас. Повернення» та багатьма іншими. З’явилася можливість побачити Україну у світовому культурному контексті. Але важливо, щоб українське кіно формувало справжнє обличчя України у світі. Ідентично українське, не шароварне.

– Читаючи багато рецензій про сучасні українські стрічки, помітила, що дуже часто українцям складно хвалити своїх за вартісні речі, але легко знаходити те, за що можна покритикувати. Мені здається, що до іноземного кінематографа ми більш лояльні. Як гадаєте, чому так?

– Розділю відповідь на це запитання на три частини. Перше. Дуже мало людей, які можуть порадіти одне за одного. І це наша ахіллесова п’ята. Друге. Можливо, ми ще не наситилися від 90-х різноманіттям фільмів і вважаємо, що все закордонне потужніше. Хоча ніхто нам не забороняє відвідувати сеанси українського кіно. Але глядач хоче бачити професійні стрічки. І тут ми плавно переходимо до третього. Надзвичайно складно працювати й зробити якісне кіно за мінімального фінансування. Коли ми бачимо стрічку Голлівуду, де один епізод коштує, як кілька наших фільмів, це впливає на сприйняття глядача. Тож ми маємо виховати в нього потребу до естетичного бачення кіномистецтва.

Нам треба взяти за основу українську поетичність. Зберігати, вибудовувати й трансформувати свою школу. Тоді буде і похвала, і радість й за себе, й за інших. Наше кіно впізнають у світі, і будуть пізнавати ще більше.

– А що Ви порадили б молоді, яка хоче поєднати свій професійний шлях з кінематографом?

– Світ кінематографа доступний багатьом, але не всі в ньому залишаються. Адже якщо ти не віддаєшся своїй професії сповна, не працюєш у прямому й переносному значенні до сьомого поту, все нівелюється за досить короткий час. Тому людина, яка хоче творити кіно, має розуміти, що їй треба буде постійно навчатися й працювати. Творити – це непросто. Щоби творити, замало самого таланту й фінансової складової. Потрібно формувати у собі окремий світогляд, який ти хочеш донести своєю роботою до глядача. І якщо тобі це вдається, то ти вдома. А якщо бачиш, що воно приходить штучно, то, отже, це не твоє.

Довідка «Галичини»

Ольга ТЕРЕШКУН – режисерка, журналістка, композиторка, поетеса, художниця, керівниця, диригентка єдиного в Україні хору журналістів «Media Nota». Із 2013 року співпрацює зі студією документального кіно Мирослава Бойчука. В її рамках створила, крім документального циклу «Історія хорового мистецтва Прикарпаття», фільм «З чистих джерел», який відзначили дипломом Міжнародного фестивалю екранних мистецтв «Дніпро-сінема» ім. Данила Сахненка. Засновниця професійної студії документального кіно «STUDIOtomPRODUCTION», в якій успішно реалізує такі власні кінематографічні проєкти: «Історія бандурного мистецтва краю», «Театр. Історія», «Чорний сніг», «Мить неба», «Дорога», «Свіча пам’яті». Авторка документальних фільмів: «Небесний хрест», «Росинка. Український феномен» – про легендарний Івано-Франківський жіночий вокальний ансамбль «Росинка», «Покоління повстанців» – про воїна УПА, голову Львівського братства ОУН-УПА Олеся Гуменюка, «Камертон долі» – про відому українську композиторку Лесю Дичко.