Запрошення Ольги ПАРАДОВСЬКОЇ до редакційної «Літературної світлиці» не випадкове, а вмотивоване. Ми таким чином через відверті міркування прикарпатської письменниці із с. Лецівки Дубівської громади й членкині Національної спілки письменників України хочемо привернути увагу культурної еліти Прикарпаття до проблеми стрімкої поляризації міського й сільського письменства, яка через послабленість двостороннього зв’язку під час війни поглибилася й загострилася, а значна частина периферійних авторів вимушена залишатися без участі у літературному житті краю.

Ольга Парадовська народилася, живе і творить у рідному бойківському селі – серед неповторної краси природи, яка стала її життєвою колискою, співрозмовницею та розрадою і в яку залюблена з дитинства. Тож пейзажна лірика авторки – це, образно кажучи, поезія батьківського порогу:

– Я живу біля самісінького лісу. Безмежно люблю навколишній світ і не уявляю себе інакше, ніж у його обіймах, – торкнулася Ольга Парадовська джерел натхнення для своїх перших письменницьких кроків. – Коли заходжу в ліс, здається, до мене усміхаються дерева, гілки простягають руки, а сонячні промені пестять волосся. Якщо важко на душі, то ліс обов’язково заспокоїть. Я люблю й відчуваю любов природи до себе. І це мене надихає писати. Тож більшість моїх поезій – пейзажна лірика.

Навчалася я спочатку у початковій школі рідного села, відтак у Дубівській восьмирічці, а середню освіту здобула у ЗОШ села Ріпне. Закінчила Калуське культосвітнє училище та Київський інститут культури ім. О. Корнійчука.

– Усе своє життя, Ольго Степанівно, Ви присвятили слову – і як бібліотекарка, і як письменниця. Звідки така, образно кажучи, незрадлива любов?

– Так, я 26 років пропрацювала у Рожнятівській районній бібліотеці і написала понад десять книжок поезії та прози. Думаю, що любов до слова мені передалася передовсім від діда Василя Шпилея. Він закінчив чотири «польські» класи і був у селі дуже розумним чоловіком. Дідусь розповідав багато різних історій. Я слухала, і любов до слова у мені засівалася, щоб із роками прорости. У школі дуже любила уроки української мови й літератури. А перші поетичні рядки написала ще у шостому класі. В мене була чудова вчителька української мови і літератури світлої пам’яті Ірина Федора із Ріпного. Я з великим трепетом відвідувала її уроки. Вчителька завжди давала мені добрі поради.

Але моя перша поетична проба на шпальтах районної газети стала добрим уроком. Ті поетичні рядки у районній газеті «Нові горизонти» розгромив Любомир Михайлів (нині відомий поет, письменник, краєзнавець, громадський діяч, член НСПУ, НСЖУ та НСКУ, – авт.). Та охоту писати Любомир Львович своєю критикою не відбив. Адже зауваженнями й порадами він підтримував мою творчість. Друкувала я свої перші вірші і в газеті «Вісті Бойківщини». Мої проби пера були про природу, рідний край, батьківські пороги, працю людей тощо. А показувала свої поетичні набутки колегам у літературній студії «Горгани» (тепер літоб’єднання «Горгани», – авт.).

Тими роками з нами були Любомир Михайлів, Люба Василечко, Галина Пухта, Оксана Лесюк, Оксана Тебешевська та інші. То вже значно пізніше долучилися Леся Шмигельська, Наталя Данилюк. Я і в культосвітньому училищі у Снятині, де навчалася рік, продовжувала писати. Там у мене також була добра вчителька Любов Іванівна, яка навчала нас культури мови. Вона заохочувала мене до декламування поезій і писання віршів для стінгазети. Ми їздили з виступами навколишніми селами. А коли я почала працювати в бібліотеці, то вже безпосередньо пов’язала своє життя зі словом друкованим – книжками. Я так зачитувалася, що наче тонула в них.

– Якою була дорога до Вашої першої збірки поезій «Людина – всесвіту краплина»?

– Книжка побачила світ далекого 1997-го у селищі Вигоді. Тоді я вже працювала у Рожнятівській бібліотеці й далі творила. Передмову до видання написала поетеса Галина Пухта (нині членкиня НСПУ, – авт.). Я робила свою першу в житті презентацію у бібліотеці, якою тоді керувала директорка Марія Рибчак. На ній були моя мама Ганна Шпилей, а також сини Роман і Тарас. Молодший мені навіть пісню «Росте черешня…» заспівав. Мене підтримали, тож хотілося ще більше писати.

У Вигоду перед виходом книжки ми їздили разом зі світлої пам’яті моїм тоді вже колишнім чоловіком Іваном Парадовським. А коли книжка побачила світ, він неймовірно тішився. Зрештою, Іван завжди дуже радів моїм успіхам. На мою першу презентацію він навіть спеціально запросив фотографа з Брошнева-Осади Василя Твардовського.

– Що для Вас важить слово?

– Слово – це мій хрест, моя життєва ноша. Слово завжди рятувало й рятує, якщо на душі дуже важко. Люблю заглиблюватись у слово. Я у творчості людина відкрита. Ніколи не лукавлю і не завуальовую думки – що думаю, те й пишу. У війну слово мене надзвичайно підтримує. Тішуся неймовірно читацькими відгуками.

– Про що пишете у ці гіркі часи?

– Насамперед намагаюся дякувати нашим захисникам і співчувати людям, які через війну зазнали навали життєвих негараздів. Не можу бути байдужою – молюся за всіх і прошу Господа Бога, щоб оберігав воїнів ЗСУ та їхні родини. Розумію, що у наших тилових регіонах ситуація спокійніша, але війна хоч і по-різному, та вже постукала у двері до кожного. На мою думку, якщо пишеться у часі війни і автор має натхнення, то потрібно не мовчати. Найбільше я витримую і можу не писати тиждень. Творю постійно. А якщо залишаюся на самоті з природою, то натхнення аж переливається через край. Пишу про те, до чого душа лежить. Я вірю в Бога і пишу з Його благословенням, тож і своєю творчістю намагаюся вселяти людям віру в Бога та перемогу. Не можна жити без надії. Віра і любов до людей тримають нас у світі. Так і народжуються світлі рядки моїх поезій:

Свої твори адресую передовсім тим людям, які мене розуміють. А позитивні коментарі сприяють моєму натхненню. Скажу відверто, що найбільше мене підтримують читачі з Рівненщини, Черкащини чи Львівщини, а на Прикарпатті – не так… До речі, з-поміж представників наших «Горган» ніхто й не коментує мої твори.

– На Вашу думку, чому?

– Важко сказати… Адже я нормально сприймаю не лише позитивні відгуки, а й критичні зауваження чи поради. Колись я дуже боляче реагувала на літературно-критичні коментарі, а тепер – з вдячністю і без образ. Бо хто не помиляється? Але головне, щоб критика була об’єктивною. Розповім про один випадок, який зі мною нещодавно трапився. Я написала вірш «Настане день й закінчиться війна…». Мені зателефонувала колега з нашого літоб’єднання і з докором каже: «Ольго Степанівно, Ви вкрали вірш… Як Вам напишуть, то будете мати…», а відтак надіслала мені поезію іншого автора з такою ж назвою. Мені було дуже боляче. Адже я ніколи навіть в очі не бачила той вірш, і всі інші рядки моєї поезії, окрім її назви, абсолютно різняться з ним. Я відповіла, що зумію за себе постояти, бо не маю за собою жодної вини. Так сталося не зумисно, адже війна поселилася у кожному з нас, і ми всі мріємо про її закінчення – настане день й закінчиться війна.

– Чи попросили у Вас пробачення за той інцидент?

– Так, невдовзі колега сказала: «Та Ви мені вибачте й не ображайтеся на мене…». Якби хтось знав, як мені тоді було боляче, годі й передати. Адже ніхто більше і словом не обізвався, лише вона. Я почувалася так, ніби мені плюнули в душу.

– Про що сьогодні, на Вашу думку, потрібно писати?

– Думаю, що під час війни слід писати не про сумне – і без того гірко, а такі твори, які надихали б людей до життя, допомагали зрозуміти його сенс і були цікавим життєвим досвідом. Якщо людині Бог дав життя, то потрібно дякувати й радіти такому дару. В мене на першому місці – Господь, а відтак – усе інше. Тож розумію, що на шляху до Господа багато перешкод, тому й письменникам не буває легко. Просто так я несу свій земний хрест. І щодня у сільській капличці Божої Матері молюся за наших захисників.

– Яке значення має письменницьке слово у сучасних українських реаліях?

– Слово письменників, на моє переконання, підтримує людей у біді й переживаннях. Намагаюся торкнутися людських сердець, але щоб водночас їх не образити й не принизити. У кожному слові авторам передусім необхідно залишатися людьми. Дуже люблю відвідувати школи й спілкуватися з дітьми, особливо з молодшими школярами. Незабаром побачить світ моя нова збірка поезій «День розвидняє ніч». Там є роздуми про людські милосердя й співчуття та багато творів про війну, написаних у часі протистояння російським загарбникам.

– П’ять років тому Ви стали членкинею Національної спілки письменників України. Що змінилося і чого Вам найбільше бракує як письменниці?

– По суті, нічого не змінилося. Приїжджаю до Івано-Франківська й бачу одних і тих самих людей у письменстві, одних і тих самих відзначають та одних і тих самих нагороджують… А що село? Мені надзвичайно бракує спілкування. Звісно, якщо збирається наша літературна спільнота «Горгани», то ми радимося й читаємо свої твори, підтримуємо одне одного. Але через війну, на жаль, такі зібрання відбувають тільки раз на два місяці. Та й я не завжди маю змогу брати участь у них.

З творчої метрики

О. Парадовська – авторка книжок: «Людина – всесвіту краплина» (1997, поезія), «Нерозділена любов» (1997, проза), «Міцність» (1998, поезії), «На струнах осені» (1999, поезії), «Сходинки пам’яті» (2016, поезії), «Неспокій» (2017, поезії), «Візерунки долі» (2018, поезії), «Світ любові» (2019, проза), «Рапсодія осені», «Любосмуток» (2020, поезії), «Октави неба», «Розкажіть мені, мамо» (2022, проза). Твори авторки публікували у журналах «Дніпро», «Перевал», у серії збірників «Карпатська симфонія», в районній, обласній та центральній періодиці.