У наш непростий динамічний час бібліотека – це вже давно не традиційне сховище книг, а інтерактивний інформаційний, культурний та освітній простір для пізнання і саморозвитку, для унікальних книжкових подорожей та зустрічей з авторами

І в прекрасний світ професії бібліотекаря приходять по-різному: хтось змалечку любить книги і мріє їм присвятити життя, хтось потрапляє в цю стихію завдяки збігові обставин і залишається в ній на все життя. Історія завідуючої бібліотекою-філією села Старий Мізунь Долинської ЦБС Ольги Анатоліївни Гладич, котра 33 роки присвятила бібліотекарській справі, у цьому сенсі особлива.

– Пані Олю, як ви – начальник залізничної станції у російській глибинці стали бібліотекаркою у прикарпатському Старому Мізуні?

– Народилася я в Жданівці Донецької області, хоча мої корені по батьковій лінії походять з Сумщини. У Росії в нас була родина і я поїхала поступати туди в залізничний технікум, бо дороги і подорожі любила змалечку. Після закінчення технікуму рік пропрацювала черговою по станції. Потім ще рік виконуючою обов’язки начальника станції. Робота була відповідальна і дуже методична, я зарекомендувала себе добре і стала начальником станції. Отримала трикімнатну квартиру, мала направлення на навчання в Ленінградський інститут залізничного транспорту і мріяла все життя пропрацювати на залізниці, бо дуже любила свою роботу, любила запах смоли і вугілля. Але життя внесло свої корективи, я познайомилася з хлопцем зі Старого Мізуня, який був на заробітках. І приїхала з ним сюди. Родина чоловіка мене сприйняла дуже гарно. Мій свекор Петро Миколайович був знаним кравцем, шив кожухи, шив форму воїнам УПА, за що й був репресований та висланий на 25 років. Він був суворим і справедливим, що попри складну долю, зберіг віру в людей. Ми з ним швидко порозумілися. Багато розмовляли на різні теми.

Коли після декретної відпустки я почала шукати роботу на залізниці, то з часом з’ясувалося, що така робота є аж у Моршині. А попри це, я записалася до сільської бібліотеки, багато читала українських книжок, і коли там звільнилася посада, мені запропонували роботу. Я погодилася і перше, що зробила – це перескладала всі книжки в бібліотеці, кожну потримавши в руках, мала таку внутрішню потребу. Ця робота мене затягувала поступово, я відкривала для себе всі її грані, і ось уже 33 роки працюю тут. Дуже люблю свою роботу, відвідувати книжкові форуми та книжкові толоки, і відчуваю себе на них у своїй царині .

А робота бібліотекаря – це не тільки видача книжок і обслуговування читачів, а й робота спілкування з відвідувачами, під час дізнаєшся й для себе щось нове, починаєш краще розуміти інтереси та уподобання читачів і завжди можеш порадити чи порекомендувати щось. Дуже приємно обговорювати з ними прочитані книжки.

– Хто є читачами вашої бібліотеки?

– Переважно це мешканці нашого села. Діти шкільного віку найбільше читають влітку – і книжки за уподобаннями і програмну літературу. Хочу сказати, що ми закупили всю програмну шкільну літературу для всіх класів. Тож школярам немає потреби шукати її десь в іншому місці.

Дорослі влітку і восени практично майже не читають, бо мають багато роботи, зокрема і по господарству, зате багато читають взимку. Зараз почнеться пізня осінь – трава скошена, городи попорані і вони потягнуться до бібліотеки, запитуючи, що маємо новеньке.

Особлива категорія – це наші старші люди, які люблять особливо приходити на вихідні чи у свята і дуже часто не тільки для читання, а й для спілкування. Поділитися своїми думками, обговорити новини, вони менше користуються чи взагалі не користуються ґаджетами і Інтернетом, більше цінують живе слово, справжню книжку і справжню газету. На жаль, періодики у нас тепер менше, ніж було колись.

У нас був книжковий фонд більше 10 тисяч примірників. Багато літератури ми списали, але дуже багато і закупили і тепер має біля 9 тисяч. Поповнили, в першу чергу, багатьма дитячими книжками, бо я вважаю, що зацікавлювати читати потрібно саме з дитинства. Я прошу батьків, щоб приходили до бібліотеки з дітьми, щоб вони звикали змалечку до книжкової атмосфери. Спочатку пропоную книжки з багатьма малюнками, потім поступово підбираю літературу різноманітнішу.

Для дітей також провели цікавий захід «Що бабуся читає внучці?», на який запросили бабусь з онуками і вони ділилися своїми враженнями про прочитані книжки.

Щоб бібліотека стала улюбленим місцем для молоді, маємо багато сучасної української та зарубіжної літератури. Закуповуємо її і за сприяння меценатів. Хотіли б більше отримувати за програмами закупівлі книжок з державного бюджету, але саме сучасних художніх книжок. І, звичайно, молодь самими книжками до бібліотеки не заманиш, їй потрібен Інтернет і вай фай, всі сучасні можливості комунікації. На жаль, ми маємо всього один комп’ютер. Та й за нього я дуже хвилююся взимку, оскільки наша бібліотека не опалюється…

– Ви однією з перших сільських бібліотек започаткували цікаві зустрічі з письменниками, запрошуючи їх з різних міст.

– Так. Коли зрозуміла, що читачі не тільки хочуть читати книжку, а й бачити її автора і спілкуватися з ним. Ми почали з наших письменників – найпершими у нас були наші долинські поети вже, на жаль, покійний, Василь Олійник, який презентував свою дитячу книжку, та Ярослав Савчин. Потім ми почали виходити на інший рівень і в нас були дві зустрічі з львівською письменницею Галиною Вдовиченко, зокрема на зустріч з дітьми з книжкою «36 і 6 котів» ми підготували маленьку виставу, і це був справжній фурор, бо сільські бібліотеки такі заходи тоді не практикували.

Потім я вже набралася сміливості і зазіхнула на закарпатського письменника Мирослава Дочинця, мали його багато книг, які дуже активно читали відвідувачі бібліотеки. З паном Мирославом я познайомилася на одному з львівських форумів і запросила його. І під час відвідин Івано-Франківська він заїхав до нас. Була в нас Світлана Талан з Луганщини, чиї книжки користуються великим попитом у читачів.

Потім були івано-франківська поетка Марія Микицей з харківською поеткою Юлією Баткіліною, які презентували свою поетичну книжку «Плетиво». Також презентували свої книжки Оксана Кузів та Ольга Деркачова з Івано-Франківська, Оксана Тебешевська з Калуша.

Мрію запросити – поки що це здається нездійсненним, але будемо сподіватися – Сергія Жадана, чию поезію я дуже люблю. Ми з ним бачилися у Львові на форумі, я брала автограф до книжки, але не наважилася з ним говорити про поїздку до Старого Мізуня. Хотіла б бачити у нашій бібліотеці Андрія Кокотюху, чиї детективи незмінно ходять по руках читачів.

– Ви також займаєтеся активною культурною роботою в селі, реалізували декілька цікавих краєзнавчих проектів. Розкажіть про них.

Оскільки я не місцева і не знала багатьох речей, які мізунці знають з колиски, то мені було цікаво відкривати для себе історію села та його мешканців. Так, разом з директором Будинку культури Наталією Сащак ми створили Музей села, де зібрано багато експонатів побуту та меблів, взірців народного вбрання, зафіксовано дані про відомих мізунчан. А це народна артистка УРСР Наталія Наум, піаністка, активна діячка Союзу українок Ольга Ціпановська, композитор, диригент та хореограф перший теоретик українського народного танцю Василь Верховинець, який був розстріляний НКВС 1938 року – його іменем названа центральна вулиця та школа, провідник ОУН Іван Клим, розстріляний німцями 1944 року.

Видали «Мізунський говірник» – збірник місцевої говірки, в якому зібрані тепер вже маловживані діалекти. Записала чимало матеріалів з історії УПА, їх я починала збирати ще на початку 2000 років від старших людей. Я тоді хапалася за будь-яку ниточку, а коли починаєш тягти за одну, то вже починається мотатися клубочок...

– Яка бібліотека вашої мрії?

– Світла, простора, тепла взимку, добре технічно оснащена, бо тепер проводити повноцінний захід без комп’ютерів та проекторів неможливо. Щоб було більше уваги від влади загалом, не тільки місцевої, а усіх рівнів щодо фінансування та наповнення книжкового фонду сучасними творами українських та зарубіжних авторів, щоб була можливість більше передплачувати різноманітну періодику, проводити зустрічі з авторами та різноманітні круглі столи. Щоб читач йшов в бібліотеку завжди, щоб у всі часи відчував потребу у художньому слові, шукав і знаходив у ньому натхнення та радість, джерело знань для душі та розуму.