Письменниця, дослідниця османської історії та біографій султан-українок Олександра ШУТКО видала нові книжки – історичний роман «Кривава Кафа» та повість для підлітків «Слідами Роксолани», презентація яких відбулася в Івано-Франківську. Про свої відкриття в османських архівах, збереження історичної достовірності в художніх творах, вивчення турецької мови, про те, чому Роксолана змусила правителя Османської імперії навіть на відстані думати про неї, чим вражають історії українських султан, а також про творчий тандем зі своїм чоловіком вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина».

– Пані Олександро, що спонукало Вас присвятити свою наукову й творчу діяльність дослідженню історій султан-українок?

– За фахом я – музикантка, кандидатка мистецтвознавства. Але з дитинства цікавилася історією Роксолани. Тож навіть вивчила турецьку мову, щоби мати змогу читати про її життя дослідження турецьких істориків. Адже Роксолана більшу частину свого життя провела в Стамбулі. Завдяки знанню турецької вдалося відкрити для себе інформацію про існування інших султан-українок в Османській імперії: у ХVII ст. – Хатідже Турхан (Надії), а у ХVIII-му – Шехсувар (Марії).

Купуючи в Туреччині книжки, спершу про Роксолану, а потім і про її наступниць, я зрозуміла, що варто розповісти українцям їхню історію, яка ґрунтується на історичних фактах та архівних матеріалах. Тож написала книжку «Роксолана: міфи та реалії», рукопис якої 2014 року розіслала українським видавцям. Відгукнулося тернопільське видавництво «НК-Богдан». Відтоді ми співпрацюємо вже десять років, протягом яких вийшло більше десяти моїх книжок на османську тематику – досліджень та романів.

– Задля того, щоб працювати з османськими архівними документами, Ви вивчили турецьку мову. Скільки пішло часу, щоби впоратися з цим непростим викликом?

– Не приховуватиму, вивчати турецьку було складно. Я і досі – в процесі вдосконалення. Проблема в тому, що для дослідження історії Роксолани та її наступниць знання турецької все ж замало. Адже в Османській імперії панувала надскладна османська мова, на яку вплинули арабська та перська. Тож для дослідження документів з архівів Туреччини доводиться залучати фахівців-османістів, яких в Україні можна порахувати на пальцях однієї руки. На щастя, мені також допомагають їхні колеги з Туреччини та Польщі. За це їм усім я дуже вдячна.

– Як Вам вдалося зберегти історичну достовірність, створюючи художні твори на основі османських архівів?

– Насправді, з фантазією у мене – не дуже добре, тому історичні романи я пишу суто на підставі архівних джерел та досліджень турецьких, польських, українських, німецьких й американських істориків. Усю джерельну базу, як і детальний опис історичних подій я додаю наприкінці кожного роману – в авторському слові. Якщо у книжках ідеться про художній вимисел чи вигаданого героя, також сповіщаю про це читача.

– Чи важко було працювати з турецькими архівними документами? Які відкриття Вас найбільше здивували?

– Це непросте заняття, яке я довіряю фахівцям-османістам. Ледь не щодня доводиться відкривати для себе щось нове у цьому плані, адже багато архівних джерел з історії султанського гарему ще й досі залишаються поза увагою дослідників. Лише у моєму електронному архіві лежать мертвим вантажем десятки «невідчитаних» османських документів, які чекають свого часу…

Найбільше мене здивували листи султан-українок, особливо Роксолани – її манера висловлювати думки та почуття коханому султанові Сулейману не рідною османською мовою, якою вона навіть писала йому свої вірші. «Безпорадна, нещасна наложниця», «згоріла від вогню розлуки, з печінкою, що перетворилася на кебаб» – такими епітетами ця жінка оздоблювала послання, у яких нарікала на страждання від розлук. До свого коханого султана вона зверталася так: «світло мого життя з ангельським обличчям», «мій султане, моє найвище дерево у райському саду», «душе моєї душі, мій повелителю», «коханий повелителю», «мій любий», «моя щаслива зірко», «о, мій самодержцю, мій султане», «сонце», «світло моїх очей», «лікарю моєї душі», «життя моє», «єдина надіє на цьому і тому світі», «володарю світу та вічності», «моя опора», «мій шаху». А підписувала їх як «невтішна», «нещасна», «бідна рабиня».

Роксолана передала султану Сулейману змочений сльозами одяг і просила вдягти його. А також скаржилася, що за відсутності коханого загубила себе у створеному Аллахом світі. «Я прожила весну своїх років під вашим захистом, як перлина у вашій скриньці коштовностей», – додала, натякаючи, що є головним скарбом султанського гарему.

Читаючи у військових походах листи коханої, султан Сулейман міг на мить відволіктися від вибухів, криків поранених та запаху крові й смерті. Так Роксолана змусила його навіть на відстані думати про неї.

Із послань відомо, що султан Сулейман надсилав Роксолані гроші та коштовні дарунки. Якось він передав їй 5 тисяч флоринів і… волосину зі своєї бороди. На це вона відреагувала дуже делікатно: «Для мене одна волосина з вашої бороди дорожча не тільки за 5 тисяч, а й за 100 тисяч флоринів!». За свідченнями європейських послів у Стамбулі, Роксолана добре знала натуру могутнього правителя Османської імперії і вміла ним тонко маніпулювати.

На жаль, листів султана Сулеймана, які він надсилав у відповідь дружині, не збереглося. Проте, якщо почитати його любовну поезію, написану під псевдонімом «Мухіббі», тобто закоханий, для Роксолани, можна припустити, про що у його листах йшлося…

– У новому романі «Кривава Кафа» Ви зосередилися на дитинстві та юності султана Сулеймана. Чому саме цей період став для Вас важливим?

– Вивчаючи біографію Роксолани, яка із бранки кримського хана перетворилася на законну дружину могутнього султана Сулеймана – Хюррем (у перекладі з перської – «Усміхнена»), натрапила й на османські документи, котрі містять відомості про життя її чоловіка, зокрема його юність в османській Кафі. Нині – це Феодосія у Криму, намісником якої у 1509–1512 рр. був тоді ще майбутній султан Сулейман. Так-от, у тих документах ідеться про жінок його гарему в Кафі, які народжували синів. І це було задовго до появи у житті султана Сулеймана Роксолани.

Загалом Крим зіграв важливу роль у біографії батька Сулеймана, султана Селіма, який став зятем кримського хана. Про це все й оповідається у двох книгах роману «Кривава Кафа», які я недавно презентувала у Львові та Івано-Франківську.

– Ваша книга «Слідами Роксолани» орієнтована на підлітків. Як адаптувати історичний матеріал, щоб він був зрозумілим і цікавим для молоді?

– Для цього я консультувалася з дитячими письменниками й намагалася дотримуватися їхніх порад. На написання книжки про Роксолану для підлітків мене надихнула подруга, яка живе в Туреччині. Вона якось запитала, чи її доньці-підлітці вже можна читати мої романи? Я відповіла, що, мабуть, ще зарано, адже вони містять інтимні сцени. І от тоді й виникла ідея написати про історію цієї султани-українки саме для підлітків.

– Дипломатичні листи Роксолани – унікальний історичний артефакт. Яке значення вони мають для розуміння її впливу на Османську імперію та міжнародну політику?

– Наприкінці 1542 року Роксолана написала листа доньці польського короля Сигізмунда І (Старого) та Бони Сфорци – Ізабеллі Ягеллонці (1519–1559). Вона була дружиною короля Угорщини Яноша Заполья, ставленика османів, який помер за рік після весілля. Султан Сулейман визнав її новонародженого сина Яноша ІІ Сигізмунда наступником угорського престолу.

Королева Ізабелла Ягеллонка надсилала до Стамбула свого посла, щоби домогтися звільнення з османської в’язниці Єдікуле двох знаних угорців – Терека та Майлада. Однак отримала відмову. Невдовзі османський посланець вручив їй листа від Роксолани, у якому українка називала себе «імператрицею турків». Його копія латиною зберігається у фондах Національної бібліотеки у Варшаві.

У листі йдеться про угорських в’язнів, підтримку Ізабелли Ягеллонки та її новонародженого сина з боку султана Сулеймана й особисто Роксолани. А коли її брат – Сигізмунд ІІ Август зійшов на польський престол, Роксолана 1548 року і йому надіслала послання. Разом із привітанням вона передала власноруч гаптовані сорочки, штани й хустинки.

Польський король дякував за це, називаючи Роксолану «Ваша королівська величність». За рік вона передала польському королеві ще одне послання, в якому вітала його рішення підтримувати дружні взаємини з османами. Листи до Сигізмунда ІІ Августа султана-українка скріплювала ажурною печаткою з текстом: «Печатка приязні, що міста, держави, світу й віри храм [може] збудувати відбиток перстня».

Роксолана також листувалася із Султан-бейгюм – сестрою шаха Тагмаспа (1514–1576), з яким багато років воював її чоловік – султан Сулейман. Але 1555 року в Амасьї іранці та османи уклали мирну угоду. Султан-бейгюм намагалася заручитися підтримкою Роксолани, яка тоді перебувала в зеніті слави в Османській імперії та за її межами. Тому першою написала їй листа. Перська принцеса оспівувала велич Роксолани, порівнювала її з визначними жінками ісламу, зокрема, Мер’єм – матір’ю пророка Іси (біблійного Ісуса).

Роксолана ж у листі до Султан-бейгюм акцентувала на розвиткові добросусідських відносин між Іраном та Османською імперією, до налагодження яких особисто доклалась. Як і під час листування з польським королем вона виступала посередником між султаном Сулейманом та сусідніми державами, адже мала чималий вплив на політику в султанському палаці. Тому турецькі історики вважають її зачинателькою такого явища в Османській імперії, як «Жіночий султанат», за якого понад століття жінки гарему мали вплив на державні справи. Його завершила інша султана-українка з Поділля – Хатідже Турхан. За це її дуже поважають сучасні турки. Вони охоче відвідують могилу Хатідже Турхан в ошатній гробниці.

– Які головні риси Роксолани, на Вашу думку, можуть надихнути сучасних жінок?

– Мабуть, це – впевненість у собі, бажання постійно удосконалювати свої знання та прагнення досягати найамбітніших цілей. Як на мене, це головні риси характеру Роксолани. За це її можна вважати прототипом сучасних феміністок.

– Ваші книги мають розкішне художнє оформлення. І, як відомо, Ви співпрацюєте з художником Олегом Киналем. Як ілюстрації впливають на сприйняття Ваших історичних книг?

– З Олегом Киналем ми співпрацюємо протягом останніх десяти років. Він завжди вміє підібрати такі зображення для обкладинки моїх книжок, які одразу западають мені в душу. Особливо мене вразила обкладинка першої книги роману «Кривава Кафа», на якій як шехзаде Мехмед (на жаль, не збереглося його прижиттєвих портретів) був зображений такий типаж чоловіка, котрий мені найбільше подобається. Зрештою, саме таким чорнявим красенем у молодості був мій чоловік.

Олег Киналь проілюстрував і повість для підлітків «Слідами Роксолани», додавши їй кольору та ошатності.

– Яка історія з життя Роксолани чи інших українських султан Вас вразила найбільше?

– Всі історії Роксолани та її наступниць вражають своєю неповторністю й унікальністю. Адже ці жінки, переживши полон, не здалися і не вмерли від туги, а перетворилися на величних султан.

Приміром, Хатідже Турхан, ставши регентом малолітнього сина-султана Мехмеда ІV, фактично п’ять років правила Османською імперією, яку трусили війни та повстання. Я присвятила їй роман-трилогію, який став моєю першою художньою книгою.

Син іншої султани-українки Шехсувар Осман ІІІ найстаршим – у 54 роки зійшов на трон. Доти ж його пів століття утримували замкненим у покоях палацу. Адже такі правила престолонаслідування у ХVII ст. прийшли на заміну жорстокій політиці братовбивства, з якою за життя боролася Роксолана. Султані Шехсувар я присвятила детективний історичний роман «Убивство в гаремі».

– Як реагує аудиторія в Туреччині на Ваші книги? Чи є відмінності у сприйнятті Ваших книг в Україні й Туреччині?

– Перша книга «Роксолана: міфи та реалії» 2017 року вийшла в турецькому перекладі у стамбульському видавництві Kitap Yayınevi. Із відгуків читачів та книжкових блогерів я зрозуміла, що турків зацікавив виклад біографії Роксолани її землячкою та ще й жінкою. Здається, їх вразив саме жіночий погляд на османську історію, тобто мої висновки та пояснення, чому саме так, а не інакше вчиняла по життю Роксолана.

– Як оцінюєте роль історичної белетристики у формуванні уявлень про національну історію?

– Позитивно. Адже саме такий виклад інформації сприяє залученню до вивчення історії значної кількості читачів.

– І на завершення. Пані Олександро, Ваш чоловік – соліст Національної філармонії, заслужений артист України Юрій Шутко, який єдиний в Україні грає на золотій флейті японської фірми Sankyo і є обличчям цього всесвітньовідомого бренду. Як Вам вдається знаходити баланс між власною творчістю та підтримкою одне одного? Чи доводиться часом поступатися своїми ідеями заради гармонії у Вашій парі?

– Я теж музикантка, тому нам з чоловіком завжди є про що поговорити. Втім, його фах не заважає мені розвиватися у тому напрямі, який я собі обрала. Він завжди підтримує мене, мої ідеї і прислухається до моєї думки. Також саме завдяки чоловікові я можу займатися тим, що мене цікавить. І я йому за це вдячна.

Він є першим читачем рукописів моїх книжок і першим критиком. Завжди може підказати, де я щось не так написала.

Ми разом часто думаємо над концепцією його концертів, як-от – сонати з репертуару прусського короля Фрідріха Великого, який ще й був вправним флейтистом, або сонати Моцарта, присвячені британській королеві Шарлоті. Я потім намагаюся анонсувати ці концерти у статтях, описуючи захопливі історії написання цих творів. Також я є першим критиком його виступів, які записую на відео, щоби чоловік потім міг прослухати і проаналізувати своє виконання. Це допомагає йому вдосконалювати свою виконавську майстерність.Такий у нас творчий тандем.