Олександр Сич: Івано-Франківська обласна рада – це сьогодні конструктивна, впливова інституція на теренах Прикарпаття

Голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політичних, професор ІФНТУНГ Олександр СИЧ в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів про досягнення найвищого представницького органу місцевого самоврядування Прикарпаття, поділився своїми візіями щодо розвитку цієї інституції, звернув увагу, що основні тенденції при формуванні Державного бюджету – це врізати ресурси регіонам і натомість додавати їм повноважень, наголосив, що суспільство поволі виходить з передвиборчого туману і починає розуміти, що серіал «Слуга народу» і діяльність партії «Слуга народу» – це дві різні речі, а також висловив думку, що демонстрація сили на показ Росією не стільки спрямована на реальну війну, як на створення враження – враження для путінського виборця і враження для світу з метою повернення у коло великих держав.

– Пане Олександре, чи задоволені Ви першим роком діяльності Івано-Франківської обласної ради у новому скликанні? Адже, як відомо, в обласній раді чинного скликання понад половину депутатів є вперше обраними. Чи вдалося їм опанувати свою роль, а Вам сформувати з депутатського корпусу консолідовану цілісність?

– Якщо коротко, то загалом задоволений. Головне завдання, яке стояло перед обласною радою першого року нової каденції, – це консолідувати депутатський корпус, трансформувати його із арифметичної суми 84 депутатів, або ж з арифметичної суми шести фракцій, що представляють різні політичні сили, в єдину цілісність, яка б працювала на благо мешканців Прикарпаття. Вважаю, що за перший рік роботи нам вдалося це зробити. Ротація – це нормальна річ в демократичних системах. На кожних виборах ті чи інші ради змінюються.

Наша обласна рада змінилася на понад 50 відсотків. 40 депутатів було обрано повторно, проте більшість – це цілком нові, які ніколи в облраді не працювали. І навіть, якщо вони працювали в радах іншого рівня, то попри те, що Закон про місцеве самоврядування єдиний для всіх, як і Закон про статус депутатів, але кожна рада має свої неписані традиції, підходи тощо. Деколи хтось із депутатів зауважував, що в тій чи іншій раді вирішення деяких питань здійснювалося по іншому. Але Івано-Франківська обласна рада має свої традиції, систему роботи й підходи…

Тому перший рік – це була соціалізація новообраних депутатів до тих традицій і системи прийняття рішень, які існують в Івано-Франківській обласній раді. Думаю, що сьогодні кожен депутат чітко усвідомлює своє місце, володіє інструментами свого впливу, й добре розуміє, що робити в окрузі, депутатській комісії, до якої належить, та в сесійній залі. Тому вважаю, що впродовж минулого року ми своє завдання щодо консолідації депутатського корпусу виконали.

– Все ж, якою бачите Івано-Франківську обласну раду в цьому році? Чи очікують її якісь зміни?

– Якщо говорити з точки зору того, що досягнуто, то, зрозуміло, що хотілось би, аби вона нарощувала свій конструктивний потенціал. Івано-Франківська обласна рада – це сьогодні конструктивна, впливова інституція на теренах Прикарпаття. Тобто нині політичні, економічні, соціальні рішення без неї не ухвалюються. Вона не є якимось механічним придатком до системи державного управління, якою була колись чи якими є й сьогодні у більшості регіонів України тамтешні обласні ради. Тому хотілось би, щоб вона нарощувала конструктивний потенціал впливовості.

Тим більше, що ті виклики, які стоять перед облрадою, будуть посилюватися. Один із них – це деградація системи державного управління. 10 років я працюю головою обласною ради, а окрім того ще й довелося бути на різних щаблях державного управління, тож знаю, про що кажу. На жаль, думаю, що ця негативна динаміка не припиниться. Все йтиме до того, що рано чи пізно, але обласним радам таки повернуть право формувати свої виконавчі органи, й тоді система виконавчої влади буде функціонувати значно ефективніше. Але наразі цього немає й система державного управління працює дедалі гірше. З огляду на це ми вже змушені посилювати ті чи інші напрями роботи у виконавчому апараті обласної ради. А тому обласна рада повинна бути на висоті становища.

Також вважаю, що з наближенням загальнонаціональних виборів буде загострюватися політична ситуація й соціальні суперечності. А в такий час має бути якась інституція, яка б виступала своєрідним третейським суддею, центром впливу в області. Обласна рада такою є сьогодні і повинна посилювати цю свою роль надалі.

Триває російсько-українська війна. Вона багатовимірна, гібридна, протікає на всій території України і в різних сферах життя. Її прояви можуть несподівано виникати в тих чи інших галузях. І це також заставляє обласну раду, весь депутатський корпус бути на висоті свого завдання й будь-які провокації сприймати як виклики і належним чином їх врегульовувати.

А найважливіша зміна, якої ми очікуємо, – це надання обласним радам права формувати свої виконавчі органи.

– З точки зору практика, як оцінюєте Держбюджет на 2022 рік? Що ж несе основний фінансовий документ для регіонів, і чи передбачено в ньому належну державну підтримку розвитку територіальних громад?

– Як практика, мене турбує негативна бюджетна динаміка упродовж останніх років. Бюджет і бюджетний процес стають дедалі складнішими. Наприклад, цього року при плануванні обласного бюджету ми не змогли фінансово наповнити декілька важливих для нас програм. Сподіваємось, що вдасться вирішити це питання за рахунок вільних залишків коштів чи з перевиконання обласного бюджету. Ще в 2011 році я запропонував програму «Духовне життя», аби в легальному полі ми могли надавати сприяння нашим конфесіям для ремонту та реконструкції храмів. А цьогоріч при плануванні бюджету ми вперше не змогли планово закласти на цю програму кошти. Й таких прикладів є чимало.

Основні тенденції при формуванні Державного бюджету – врізати ресурси регіонам і натомість додавати їм повноважень. Якщо ще декілька токів тому відрахування зі збору екологічних податків до обласного фонду становили 55 відсотків, то тепер їх врізали до 35-ти. А це означає, що обласний екологічний фонд два-три роки тому становив приблизно 180 млн., а в 2021 – це було вже 71 млн., на 2022 заплановано близько 100 млн. Тобто кошти від нас забирають на центральний рівень, а звідти вони в область не повертаються. А нам відомо, яка ситуація на Прикарпатті з берегоукріпленнями, з ліквідацією післяповеневих проблем тощо.

Якщо ж говорити про загальнообов’язкові дотації і субвенції, які поступали з Державного бюджету, то чимало з них перебуває на попередньому рівні або ж навіть зменшені. Декілька промовистих цифр. Базову дотацію збільшено в цьому році на символічних 112,4 відсотка, освітню субвенцію – на 111,5 відсотка, субвенцію для забезпечення житлом дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування також символічно збільшено всього лиш на 106,2 відсотка. Тобто це практично в межах інфляційної похибки. Натомість деякі дотації істотно зменшено.

Зокрема додаткову дотацію на передані з Державного бюджету повноваження в галузі освіти та охорони здоров’я зменшили удвоє. А це означає, що нам тепер треба з обласного бюджету вигрібати все те, що ми могли би спрямувати на розвиток, і покривати ті витрати, які не додає коштів держава. Адже відповідно до чинного законодавства саме держава взяла на себе надання послуг у галузях освіти й охорони здоров’я. Це ж стосується й дотації на підтримку окремих закладів та заходів у галузі охорони здоров’я, яку зменшено у цьому році до 80 відсотків від суми, що була торік.

Два важливі показники щодо субвенцій з Державного бюджету. Субвенція на ремонт та утримання автомобільних доріг цьогоріч для нашої області становить 579,5 млн. На перший погляд, це начебто велика сума. Але для потрібного ремонту наших доріг її вкрай недостатньо. Тим більше, якщо ще порівняти нашу область з іншими, подібними за територією та населенням – Тернопільською, Рівненською, Хмельницькою, Черкаською. У кожній з них цей ресурс є більший, або значно більший: у Тернопільській – 654, 2 млн., у Рівненській – 584 млн., у Хмельницькій – 945 млн., у Черкаській – 813 млн.

– З чим пов’язано, що нашу область обділили?

– Напевно, треба було включати, у доброму розумінні цього слова, лобістські механізми тим, кому належиться їх включати. Очевидно, значно активнішими у цьому питанні мають бути і облдержадміністрація, і провладні депутати Верховної Ради від нашої області. Ми, звичайно, можемо тішитися, що цього року цей ресурс збільшено майже на 75 млн. Але коли порівнюємо, як його збільшили в областях, за розмірами подібними до нашої, то, очевидно, що не пропорційно і наша область ним обділена.

Щодо субвенції з Державного фонду регіонального розвитку, то її зростання для Прикарпаття цього року символічне, а в названих областях цей ресурс також значно зріс, порівняно з нашою. Наприклад, якщо для нас цю субвенцію збільшили на 28,8 млн., то в Рівненській області майже на 50 млн, у Тернопільській – на 55 млн. і т. д. Й знову таки ж доводиться говорити про недостатність лобізму і в цьому питанні.

– Влада називає 2021 рік доволі успішним, опозиція – провальним. Як політолог, оцініть минулий рік крізь призму успіхів і поразок?

– Влада є для того, аби казати, що все добре, а опозиція – щоб говорити, що все погано. Кожен грає свою роль. А я б просто порадив нашим виборцям слухати обидві сторони, порівнювати і виробляти свій погляд. Про головні події, які відбулися у 2021 намагаюся говорити з точки зору успіхів, за принципом борця айкідо, щоб енергію противника перетворити на свою користь, щоб навіть негаразди перетворити на позитив. Що я маю на увазі? З огляду на соціологічні дослідження влада (Президент і провладна партія) втрачає позиції. Для них це невдача, а для суспільства вважаю це успіхом, тому що воно поволі виходить із передвиборчого туману і починає розуміти, що серіал «Слуга народу» і діяльність партії «Слуга народу» – це дві різні речі. Ляпсуси чинної влади і втрата її рейтингу – це загалом негатив для країни, але те, що українці прозрівають, як на мене, є успіхом у справі дорослішання українського суспільства.

Або ж іще таке – тепер активно піднімають питання боротьби з олігархами. Як на мене, його запускають як новий механізм політичної боротьби з тими, хто неугодний для чинного режиму. Але, на мою думку, сама постановка питання про те, що олігархи шкодять цивілізованому політичному й економічному розвитку України – позитивна і правильна.

Весь світ галасує про загрозу, яку несе Росія для України. Саме нагнітання загрози – це негатив, суспільство перебуває в турбулентному стані, воно занепокоєне. Але те, що нарешті світ прозрів, що Росія несе реальну загрозу для України – це позитив. Якщо Америка, Європейський Союз, НАТО про це заявляють і готові надати підтримку, то це таки добре для нас.

Або звільнення Авакова чи відставка Разумкова – це теж позитиви, бо вони вказують на дефрагментацію команди чинного режиму. Вихід з цієї солянки у самостійне плавання Разумкова – це перевага, оскільки свідчить про кристалізацію української політики, і швидше дасть можливість українцям зорієнтуватися, хто де є і чим займається.

З приводу негативів. У діях теперішньої центральної влади це, перш за все, присутність принципу, про який в народі кажуть, що «закон як дишло». Й це великий негатив! Гучні міжнародні скандали також понижують авторитет Української держави на світовій арені. Наша держава молода, вона щойно стає на ноги, а тому будь-який негативний факт про неї в світі – це однозначно мінус для її авторитету. Загалом нецивілізована політика в Україні, перетягування політичних канатів також працюють як великий недолік.

Але загалом найбільший позитив полягає в тому, що ми прожили ще один рік державного життя.

– Ви вже щойно торкнулися цього питання. Справді, нині в українському суспільстві нависли Дамокловим мечем прогнози щодо посилення атаки Путіна на Україну найближчим часом. Наскільки реальною нині є така загроза?

– Ніколи військові операції не планують на показ. Їх планують таємно. Наприклад, Росія планувала захопити Крим напевно років з 10-15 до моменту здійснення цієї операції, але чи оприлюднювала вона ці плани? Ні! Й українське суспільство не мало інформації про це, захоплення відбулося несподівано.

Найімовірніше, демонстрація сили на показ не стільки спрямована на реальну війну, як на створення враження – враження для путінського виборця всередині Росії і враження назовні, для всього світу, з метою повернутися у коло великих держав. Здорова логіка говорить, що це робиться не для реальної війни. Тільки ж проблема полягає в тому, що дії Росії ніколи під принципи здорової логіки не підпадали...

– Монобільшість у ВРУ де-юре існує, але де-факто самостійно не може голосувати за закони. Чи свідчить це про парламентську кризу?

– У державі, де політика відбувається в цивілізованому вимірі це говорило б про парламентську кризу. Тому що там, де мають значення честь і гідність, цей факт мав би відповідне юридичне продовження. Якби таке відбувалося в країні сталої демократії, що парламентська більшість перестала де-юре існувати, то з точки зору політично гідності і прозорості дій перед своїми виборцями представники цієї більшості оголосили б про неспроможність виконувати свої функції, а уряд, сформований такою більшістю, подав би у відставку. І юридично була б оформлена парламентська криза. А після цього мали б відбутися позачергові парламентські вибори. Але оскільки нашій політиці ще дуже далеко до такої цивілізованості, то для збереження скритої більшості включаються механізми тіньового впливу – підкупу, роздачі економічних і політичних державних ресурсів тощо. Тобто,за результативне голосування комусь віддають посаду, а комусь на відкуп і цілий регіон…

Он, наприклад, після голосування за відставку Разумкова з посади спікера парламенту було чути, що тій чи іншій партії віддали для здійснення впливу той чи інший регіон. А це означає контроль за фінансовими потоками в ньому й збагачення чи то цієї партії, а чи окремих ділків в ній. Отож, з огляду на це відсутність де-юре парламентської більшості в українському парламенті до реального визнання парламентської кризи не призведе.

– Тобто на разі ідея дочасних парламентських виборів є примарною?

– Так, думаю, вона є примарною. Позачергових парламентських виборів не буде, відповідно не буде сформовано нову якість політичного процесу, не буде обрано новий парламент і не створять новий уряд.

Більше того, нині перед ЗЕкомандою стоїть завдання, як збільшити термін перебування депутатів Верховної ради на своїх посадах, а не зменшити його. Вона думає, як обійти положення Конституції, яке чітко каже про те, що повноваження Верховної Ради закінчуються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень А це – жовтень 2023 року. Для чого? А для того, що парламентські в такому разі мали б відбутися швидше, ніж президентські. А отже президент-переможець не зможе впливати на їхній перебіг. Й тоді, логічно, він не матиме опертя в парламенті й не зможе так втручатися у внутрішню політику, як це було раніше і як є сьогодні. А тому нині ЗЕкоманда думає, як обхитрити український народ і перенести парламентські вибори з 2023-го на 2024-й рік .

Редактор відділу газети “Галичина”