Олег АДАМЕНКО – професор кафедри екології ІНТУНГ, доктор геолого-мінералогічних наук, член трьох громадських наукових інституцій – Академії технологічної кібернетики України, Нафтогазової академії України та Міжнародної академії науки, технології та інжинірингу в Парижі, автор понад 900 наукових праць, з яких майже 80 – монографії. Розмова з ученим, яку пропонуємо читачам, то не лише актуальні наукові наголоси про розвиток Парку Льодовикового періоду в селі Старуні на Богородчанщині, унікальні наукові прогнози про ймовірність повеней і землетрусів, а й водночас тривожні акценти: байдужість Української держави до наукових досягнень - це вже стійка тенденція...

Незабаром сповниться рік, як наприкінці жовтня у Старуні у присутності майже двох десятків тисяч людей відбулося величне відкриття Парку Льодовикового періоду.

– Олеже Максимовичу, дороге і резонансне дійство у Старуні відбулося, що далі?

– Там, угорі родовища, науковці вже нічого нового знайти не зможуть. Тому що згідно з геофізичними, геохімічними даними, георадарними дослідженнями, болото із солями, ропою, просякнуте озокеритами локалізується на глибинах не менше десяти метрів. Там ще можна буде знайти туші мамонтів і носорогів – до вже знайдених чотирьох носорогів і одного мамонта у 1907 і 1929 роках. Тому сьогодні ми разом з французькими науковцями в рамках певних партнерських домовленостей України та Євросоюзу хочемо розпочати на території Старуні розкопки, щоб перевірити наші гіпотези. Дослідження наразі на етапі проєктування, і робота ця трудомістка. Але йдеться про пам’ятку природи, тож усі роботи потрібно виконати так, щоб вона жодним чином не потерпіла.

– Наскільки я розумію, так науковці хочуть наповнити Парк Льодовикового періоду новим інформаційним змістом?

– Так, його офіційно відкрили і створили громадську організацію з назвою «Парк Льодовикового періоду» з відповідними правами й обов’язками. Час минає. І навіть селяни зі Старуні та навколишніх сіл уже цікавляться, чому після відкриття парку і встановлення там чотирьох фігур мамонтів далі нічого не робиться. Тож нам, науковцям, уже не личить писати книжки і статті на старому матеріалі – потрібно заглиблюватися. І в прямому, і в переносному розумінні цього слова…

Попри те, що частота повеней на Прикарпатті чимраз зростає, це нічого не навчає наших можновладців – борються з наслідками, а не з причинами ризиків. Більше того – навіть не переймаються тим, що українські науковці вже не перший рік виробляють на основі своїх досліджень фахові прогнози повеневих катастроф, які, образно кажучи, в руках мудрих господарів можуть послужити для запобігання їхнім руйнівним наслідкам.

– Справді, повені вже давно мучать людей, – веде розмову О. Адаменко. – Я ще 2014 року в книжці «Екологічна безпека територій» зробив прогноз паводку 2020-го. Відверто кажучи, я сам цього прогнозу боявся, тому що він був зроблений вперше. 2018 р. ми з колегою доцентом ІФНТУНГ, кандидатом геологічних наук Денисом Зоріним видали книжку «Стан довкілля в річкових долинах з катастрофічними паводками» – про перший етап екологічних досліджень на Дністровському протипаводковому полігоні 2013–2018 рр. Наш прогноз складається з трьох частин: по-перше, де саме станеться катастрофічна повінь, по-друге, якою буде її інтенсивність – зокрема на яку висоту підніметься вода та на яких ділянках, і по-третє, коли можна очікувати повеневу стихію. Дві перші складові ми навчилися прогнозувати з ймовірністю 80–95 відсотків, а третя наразі не піддається такому чіткому передбаченню, тож імовірність нашого прогнозу щодо «коли» становить наразі орієнтовно 30 відсотків.

Отже, для вивчення означених трьох складових повеневих катастроф після стихії 2008 року за нашою ініціативою та за підтримки ректорату ІФНТУНГ разом з колишнім деканом інженерно-екологічного факультету, а сьогодні – першим проректором Олегом Мандриком ми в селі Маріямполі Галицького району створили Дністровський протипаводковий полігон. Ми виграли грант – до 1 млн грн, але більшість коштів витратили на ремонт приміщень і придбання обладнання. А на наукові дослідження грошей зосталось обмаль.

– І що, на цьому дослідження зупинилися?

– Ні, ми пішли іншим шляхом. Розділили полігон на 72 квадрати площею по 20 км кв. кожний, і роздали для дослідження в рамках підготовки дипломних проєктів студентам-магістрам. До цієї роботи було залучено понад півсотні наших вихованців – їхні прізвища зазначено у згаданому виданні. Завдяки їхньому ентузіазму, крім суто протипаводкових тематичних вислідів, було вивчено й так звані четвертинні відклади – вік у різних частинах та склад і створено першу на Прикарпатті карту четвертинних відкладів Галицького Придністров’я.

А ще ми побудували геоморфологічну карту (геоморфологія – наука про рельєф. – Авт.). Третя карта, яку таким шляхом створили, називається ландшафтною. Відтак на базі об’єднання всіх карт було створено карту ризиків затоплень тих чи інших ділянок на території трьох областей – Івано-Франківської та частин Львівської і Тернопільської. Ми чітко розписали, які території буде затоплено при підйомі води в Дністрі на один, п’ять, десять і дванадцять метрів.

Так і окреслили першу частину свого прогнозу. Що ж до другої – про активність паводків, то простудіювали всі, які є, різноманітні наукові спостереження в долині Дністра. Ми проаналізували дані і з’ясували, що вище восьми метрів вода не піднімалася.

А як передбачили, коли ймовірно відбудеться затоплення? Проаналізували тенденції розвитку Землі від часу її народження 4 млрд 567 млн років тому й до наших днів, а відтак на основі наукових досягнень сучасних світових вчених детально розкласифікували історію планети на етапи та виклали свої міркування у книжці «Парк історії землі та людини на Прикарпатті». А ще звернулися до давніх літописних джерел Київської Русі, в яких починаючи із 791 року зафіксовано відомості про екстремальні умови, зокрема і повеневі. І побачили, що зазвичай протягом ста літ могло статися від двох до восьми повеней, і лише в наші часи вони відчутно почастішали, і т. ін.

Те, що ми йдемо правильним шляхом, підтверджують і національні, і світові дослідження глобальних коливань температури. Отже, можна сказати, що нинішня цивілізація великими кроками прямує до глобальних кліматичних змін – скажімо, на території України настає, як «Галичина» вже писала, кліматичне Середземномор’я. І ці зміни найбільше проступають у передгір’ях і в горах.

– Уже минув не один рік, як Ви науково обґрунтували свої прогнози, сприйнявши стихію-2008 як виклик. Та чи були затребувані Ваші висновки у владних кабінетах, у профільних столичних відомствах чи хоча б на рівні осіб, відповідальних за соціально-економічний розвиток прикарпатського регіону та його безпеку?

– На жаль… Наприклад, як видається, у ключі червневої повені на Прикарпатті, відлуння якої ще триває, керівництво держави мало б оперативно звернутися до вчених і попросити: «Допоможіть… Порадьте, що робити? Чи правильно ми проєктуємо захисні споруди, дороги, мости?». Адже повені повторюються дуже часто. Значно частіше, ніж колись. До речі, лісистість території Київської Русі сягала 90 відсотків! Тож і повені були дві чи три за століття. А у ХХ ст. вже було одинадцять повеневих катастроф. Натомість 15 липня цього року за ініціативи нашого університету в Івано-Франківську зібрали науковців з багатьох міст України, які мають стосунок до проблеми повеневих катастроф. Кожен виступав і розповідав про ті чи інші актуальні речі. Всі виступи зібрали докупи, склали відповідний протокол, і тепер наш ректор Євстахій Крижанівський поїде до Києва доводити урядовцям, що і як конче треба робити! Замість того, щоб вони нас попросили. Немає значення, коли буде наступна повенева катастрофа, головне – вона обов’язково буде, тож треба до неї готуватися.

– Після землетрусу на Долинщині було чимало розмов про рукотворну природу цього явища, про гіркі наслідки від багаторічної діяльності нафтовиків і т. ін.?

– Відомо, що епіцентр землетрусів – на повороті дуги Карпат, у зоні Вранча в Румунії. Є спеціальна карта, на якій зображено багато очевидних і вже з’ясованих фактів. Землетруси Вранча мають магнітуду коливань до шести балів, а ті, що відбулися у червні в районі Гошева на Долинщині, мали до трьох з половиною. Це підтверджує, що вони тектонічного походження і в жодному разі, як я вже стверджував на шпальтах вашої газети, не пов’язані з добуванням нафти на Долинському родовищі, як дехто безпідставно думає. Насправді гірські скиби таким чином насуваються з Карпат на рівнину. І вони впродовж тисячоліть, як це вже доведено, просунулися на рівнину на 10–15 кілометрів. Тектонічні плити стискаються.

– Чи є наукові дослідження, які могли би посприяти в тому, щоб і такі явища можна було прогнозувати, а отже, бути готовими до них?

– Є Карта сейсмічності України, розроблена великим колективом науковців різних дослідницьких інституцій, за якою й можна передбачати такі катаклізми, а отже, робити все для запобігання катастрофічним наслідкам від них. До речі, професор нашого університету Едуард Кузьменко також активно займався такими дослідженнями. Згідно з його висновками, наприклад, наше місто Івано-Франківськ стоїть на піщано-гравійній «подушці» завтовшки до десяти метрів. Вона, звісно, зменшує тектонічні поштовхи на один бал. Та річ у тім, що стійка порода – під нею. Тож при будівництві потужних об’єктів – нафтопроводів, газопроводів, мостів, компресорних станцій тощо потрібно це враховувати: їхня сейсмічна стійкість залежатиме від глибини проєктування їхніх «фундаментів» – вони мають бути «заґрунтовані» саме у твердий пласт ґрунту.

Тим часом повінь на Прикарпатті тому так катастрофічно поруйнувала мости, що мостові палі зазвичай не сягають корінних порід, а «висять» у річкових наносах. Якщо, скажімо, будувати міст через Дністер, то його опори слід «заганяти» на глибину не менше 10–12 метрів. Лише в цьому разі велика вода не змиє об’єкт. Те саме потрібно враховувати і під час будівництва доріг, які чомусь найчастіше прокладають берегами річок, а їх треба виносити на першу чи другу берегову терасу – на висоту понад 10 чи 12 метрів над річкою. Тоді велика вода просто не дістанеться до такої дороги й відповідно не розмиє її. А інакше – будуватимемо дороги щороку і після кожної повені. Житлові забудови також потрібно контролювати. Бо чимало тих господарств, які найбільше потерпіли від повеневої стихії, розташовані саме в санітарних зонах річок.

– Чому ж дослідження українських науковців так і зостаються незатребуваними?

– Така ситуація сьогодні – це результат загального ставлення нашої держави до науки і наукової діяльності...