Воістину газета «Галичина» – це літопис подій на перехресті відновлення самостійної України. Це правдива історія, написана день за днем на зламі комуністичного лихоліття, що не відпускало, відчайдушно перешкоджало народженню новітньої доби. Історики тепер досліджують і надалі вивчатимуть проголошення незалежності України, її становлення зі сторінок «Галичини» – першої демократичної газети в Україні, вкарбованої у вічність.

Унікальність обласного національного періодичного видання полягає в тому, що «Галичина» разом із четверговим «Тижневиком Галичини» (виходив у 1994–2000 рр.) правдивим і чесним словом творили майбутнє. У наших серцях не було страху перед журналістськими викликами. Ми ще в часи суцільного комуністичного свавілля знали, на що йдемо. Це був наш свідомий вибір.

Коли гортаю пожовклі сторінки улюблених «Галичини» й «Тижневика Галичини» (у домашній бібліотеці зберігаю їх від перших номерів), то постає життєпис нашої області зокрема й України загалом. Чи не кожний газетний матеріал, надто ж редакційний, тодішньої легендарної пори заслуговує на передрук сьогодні, коли свобода як стимул для суспільного поступу потребує захисту. До речі, цю духовну осмисленість можна сконцентрувати в коментар і друкувати щороку, як це робить видання The Wall Street Journal: у переддень Різдва воно публікує редакційне послання 1949 року Вермонта Ройстера, яке звучить так: «Христос визволив нас для волі. Тож стіймо в ній і не піддаваймося знову в ярмо рабства!».

Ми одухотворювалися свободою слова, торжеством історичного минулого, прокладали дорогу тим, хто йшов за нами. Передавали одні одним головний меседж про служіння людям правдою, акцентували на моральному імперативі бути відповідальними, актуалізували в позачасся філософію життя з перемогою в ньому добра.

У розкриллі творчості

Національний дух надихав на творчість. Ми були командою однодумців, котрі вірили в демократичний розвиток преси, найважливішим покликанням якої було, є й буде — формувати громадянське суспільство. За запрошенням головного редактора заслуженого журналіста України світлої пам’яті Богдана Галюка із заснуванням «Галичини» я без вагань почала працювати її власним кореспондентом у Долинському й Рожнятівському районах та місті Болехові. Посада власного кореспондента — цікава й відповідальна. Він повинен знати про все, що відбувається на його, так би мовити, «інформаційній території», осмислювати й узагальнювати події, визначати їх пріоритетність. Не застаріло визначення, що журналіст, а тим паче в іпостасі власного кореспондента періодичного видання, має знати майже все про все і все майже про все. Він є і редактором, і творчим виконавцем редакційного завдання. Завдяки власкорам «Галичина» насичувала свої сторінки живими публікаціями, була найближчою до людей, бо писала про їхні долі з печалями й радощами, підносила їхній дух і подавала приклад життя, побудованого на християнських цінностях.

Для власкорів інформація як жанр була щоденною потребою і вимогою. Звісно, оперативною. Навіть попри те, що тоді не було комп’ютерів, мобільних телефонів. Була друкарська машинка, що стукала в квартирі, здебільшого ночами, фотоапарат і лише згодом з’явився факс. Інформації власкорів під рубрикою «Репортер диктує в номер» надходили до редакції завдяки записам телефонами. Нерідко від кур’єра залежало, чи потрапить власкорівський матеріал на заплановану сторінку. Щотижневі редакційні літучки не завжди збігалися в часі з поданням великих за обсягом публікацій. Доводилося передавати їх автобусами. Водії були люб’язні до нас, «галичан». Але деколи траплялося, що моє журналістське розслідування чи нарис проминали Івано-Франківськ і їхали до Коломиї або аж до Бельців (Молдова)…

Був такий автобусний рейс Стрий — Бельци. Хвилювалися і я, і в редакції, особливо відповідальний секретар газети заслужений журналіст України світлої пам’яті Орест Олексишин – куратор (ні, справедливіше – покровитель) власних кореспондентів.

Я завжди тяжіла до аналітичної журналістики, художньої публіцистики. У районній газеті «Червона Долина» в час панування єдиної компартії мені вдавалося, але не завжди це було просто й легко, друкувати журналістські розслідування. Десятки! Спробуйте знайти їх у нинішніх «районках»… У чому причина? У журналістах! Це нелегкий професійний хліб, який потребує надлюдської праці й християнського серця. Одне з найбільш резонансних журналістських розслідувань із районної газети продовжила в «Галичині». Це – про облисіння дітей. Була серія матеріалів, згодом спільних з європейськими колегами, з якими разом майже впродовж п’ятьох років розслідували актуальну проблему і вийшли на «Чернівецький трикутник загадкової хвороби» («Галичина», 20 квітня 1996 року). У Чернівцях і Долині діти почали лисіти 1988 року. Відстежування причин дитячої алопеції сягнуло прямих звернень до президента України Леоніда Кучми, щоб забезпечити лікування маленьких українців на Кубі. І ми цього домоглися! Попри шалений тиск професорів від медицини з Івано-Франківська та Києва, попри залякування фізичною розправою!

Останню крапку на історії військового походження страшної недуги поставив відомий науковець і професор медицини Михайло Тимочко, уродженець Кропивника на Долинщині, з яким я і мої колеги-європейці підтримували ділові зв’язки для своїх публікацій про облисіння дітей у Долині та Чернівцях. «Я ще так багато не зробив…», – бідкався академік медичних і біологічних наук у передсмертні хвилини на горі Яворині 1998 року… Під час вшанування повстанців, похованих на цій легендарній горі, на намет, де перебував Михайло Тимочко, скотилася вантажівка… Навряд чи це збіг обставин і нещасний випадок… Таємниці лягли в домовину на Личаківському цвинтарі у Львові.

Майже на весь газетний розворот 31 серпня 1990 року «Галичина» опублікувала мою розповідь «Криниці, повні стогону людського» — про перші розкопки жертв енкаведистів. Вона викликала хвилю національного піднесення. Люди плакали і… раділи, бо поставала правда, правда про страшні злодіяння комуністів та енкаведистів.

Яке ж то щастя після 50 років незаслужених забуття і гонінь першою торкатися монастирського літопису Гошівської обителі чину Святого Василія на Ясній Горі! Мій нарис «Воскресіння» («Галичина», 25 липня 1991 року) розпочинався, як і годиться перед входом у Божий храм, з молитви до Пречистої Діви Марії, Яка обрала Собі Ясну Гору за престіл. «Галичина» першою писала й про будівництво жіночого монастиря у Гошеві, місцину для якого вибрав дисидент і поет Зеновій Красівський, з яким, як і зі священиком та поетом Ярославом Лесівим, мене єднала тісна дружба. Десятки публікацій про них, іще сущих, я опублікувала в «Галичині» і «Тижневику Галичини». Ці видання першими друкували інтерв’ю з кардиналом Мирославом Іваном Любачівським, уродженцем Долини, після повернення його в Україну.

Журналістська доля подарувала мені незабутню зустріч з отцем Венедиктом — Володимиром Мельником, рідним братом письменника з Небилова Рожнятівського району Василя Лімниченка. Перше і єдине інтерв’ю, яке він дав журналістові «Галичини» після 50 років служіння Богові в Бразилії — «Шлях на Ясну Гору, або Віддяка вічній Божій доброті» («Галичина», 11 липня 1992 року). Це той отець Венедикт, котрого малим урятувала Божа Матір у Гошівському монастирі, про що розповідає його хроніка. Під час більш як півстолітнього чернецького місіонерства в спільноті українців далекої Бразилії він завжди линув молитвами на Ясну Гору, де відчув ласку Заступниці всіх християн. Невдовзі отець Венедикт залишив земне життя. Він і повертався, щоб спочити в Бозі у рідній Україні. Часто вклоняюся пам’яті цієї великої людини на монастирському цвинтарі на Ясній Горі…

Запам’яталася щемлива зустріч із сестрами Степана Бандери Володимирою та Оксаною після їхнього повернення із сибірського заслання, моє інтерв’ю з якими опублікував 1 січня 1999 року «Тижневик Галичини» — «На кожному кроці ми відчували Божу поміч». З ними завжди був образок Гошівської Богоматері. В Сибіру вони мали з собою також молитовник, подарований батьком священиком Андрієм Бандерою. Цікава історія цієї тонкої Божої книжечки. Серед тих, хто спроваджував їх на вічні мерзлоти, була, як з’ясувалося, віруюча людина, яка у згортку сякої-такої одежини заховала та передала сестрам вервечку, молитовник і в ньому – образок Гошівської Богоматері…

Художня публіцистика — жанр, що приваблює читачів, не відпускає їх своїми вдумливістю, співпереживаннями, зачаровує життєдайною впевненістю, живить душу й серце. Нариси, есеї, написані за життя героїв, це публіцистика, яка наснажує, спонукає до роздумів, розбурхує уяву. Вона й умиротворює, дає бути собою, вивищуватися над буденністю. Було б добре, щоб «Галичина» оцифрувала художню публіцистику всіх своїх авторів. Упевнена, вона витіснила б сьогодні більшість усяких інтернетівських дискурсів, нашпигованих словесною шизофренією з духовними помутніннями. Це по-перше. По-друге, що теж важливо, поменшало б плагіаторів, які «пасуться» на публікаціях «Галичини» й «Тижневика Галичини» та активно продукують свою «мертву» писанину. Архівний проект захистив би видатних людей, котрі вже не можуть цього зробити із засвітів, від фамільярних домислів усякого штибу псевдонауковців.

Правдивістю публіцистичного слова дорожив правозахисник Василь Січко, про повстанську родину якого я написала багато статей. На початку 90-х років минулого століття, виступаючи перед публікою, він умикав диктофон, щоб журналісти не перекручували сказане ним. Тоді в мене також був портативний японський записувач, що допомагав у газетярській праці.

На сторінках «Галичини» економіка теж була на передньому плані. Видобуток нафти й газу — промислова пріоритетність, яку газета постійно мала доводити на тлі природного вичерпання ресурсів. Але ж Долина – це і сіль, завдяки якій вона й постала. Десятки публікацій про перспективи давнього промислу як престижної рекреаційної галузі. Це неоціненний архів для креативних людей. Журналістські прогнози спрямовувалися на сучасні технології для розвитку туристичної привабливості. Запам’яталася унікальна, майже художня картина виварювання солі: величезна притванка (прямокутна пательня), залита ропою, яка випаровувала рідину, залишаючи на денці білі кристалики. Неповторною кольоровою мозаїкою милувалися ми з фотокореспондентом Тарасом Яковином. Ця остання світлина виварювання солі в Долині заклала би створення музею історичної пам’ятки.

Сьогодні в Болехові немає також сокоекстрактного заводу, відомого в Україні та за її межами смаколиками і живильними напоями, ні керамзитового. «Галичина» економічними аналізами старалася призупинити процес занепаду. Я детально вивчала економічну ситуацію в районах, щоб фактами, порівняльними характеристиками переконувати читачів у правильності вибору господарювання. Завжди відчувала підтримку у висвітленні тих чи інших галузевих проблем, надто кризових з критичним аналізом, голови обласної державної адміністрації вмілого господарника світлої пам’яті Михайла Вишиванюка.

У «корпункті». За горнятком кави

Помешкання власного кореспондента здебільшого є водночас кореспондентським пунктом. У моїй квартирі народжувалися інтерв’ю, есеї за горнятком кави чи чаю. Побували в гостях співак Олег Дорош, чиї пісні ввійшли до золотого пісенного фонду України, родина Січків — Василь, його батько Петро та мати Стефанія, священик і поет Ярослав Лесів, член УНФ і поет Зеновій Красівський, керівники громадських організацій Микола Крайник, Любов Боброва, Світлана Сем’янишин, перший командувач Військово-Морських сил України Борис Кожин, письменники Роман Іваничук, Ярослав Дорошенко, Ярослав Ткачівський, Василь Олійник, художники Богдан Фреїв, Богдан Губаль, Степан Грицей, Іван Гуралевич, Олексій Фрищин, учениця Василя Барвінського Любов Алиськевич, син Василя Верховинця Ярослав та багато інших цікавих і відомих людей.

На дев’ятому поверсі в гостях побував і охоронець президента України Леоніда Кравчука із США американець українського походження Володимир Михалейко, інтерв’ю з яким «Галичина» надрукувала 19 липня 1997 року — «Володимир Михалейко: «Чому на привітання американця «добрий день» одесит відповідає «здрастє»?». До зустрічі із заокеанським гостем довелося мити сходи від першого до дев’ятого поверху, щоб не лупилося лице… Це про всяк випадок, коли не працюватиме ліфт. На щастя, ліфт працював.

Любила писати з історії міст та сіл, досліджувала з архівів їхні перші письмові згадки. Це Долина, Вигода, Болехів, Небилів, Цінева, Гузіїв, Надіїв, Шевченкове… Захопливі краєзнавчі пошуки завершилися цікавою розповіддю про Пациків. Спростувала насмішливе про село кіз, яких тут начебто кують. Насправді Кози — це династія ковалів. Так народився нарис про село «До Пацикова, де Кози кують» («Галичина», 19 вересня 1991 року).

Не проминула жодного свята Франкової ліричної поезії в Лолині. Дмитро Павличко, Роланд Франко, Ярослав Дорошенко, Степан Пушик, Євген Баран, Ярослав Ткачівський, Михайло Сидоржевський, Станіслав Бондаренко, Мирослав Лазарук… У селі Франкового кохання впродовж більш як чверть століття щороку лине висока поезія про музу поета, його першу і єдину любов — освічену бойківчанку Ольгу Рошкевич. Розповідала про Івана Франка й Ольгу Рошкевич рік у рік у багатьох виданнях: крім «Галичини» та «Тижневика Галичини», у «Літературній Україні», «Голосі України», «Урядовому кур’єрі»… Художньо-публіцистичний нарис «Два серця. Іван Франко та Ольга Рошкевич — «єдина любов» поета» опублікувала газета «День» 23 серпня 2006 року.

Після художніх виставок, на яких постійно бувала, автори чекали, що ж напише «Галичина» й «Тижневик Галичини». Це був період повернення до давніх гарних традицій, коли митця цікавив експертний журналістський погляд. Роман Вовк, Богдан Шляхтич, Богдан Губаль, Олесь Тимків, Іван Гуралевич… Ціла плеяда долинських, болехівських і рожнятівських талановитих людей, з якими я дружила.

Популярними були тематичні сторінки. Я вела «Слово» та «Ми — українці».

«Указувати пером на рану»

Для французького журналіста Альбера Лондра це найважливіше в нашій професії. Від себе додам: «…і лікувати правдою».

Я прагну поєднувати, крім рутинної газетярської праці, художню публіцистику та аналітичну журналістику, зокрема журналістське розслідування й наближені до нього судові нариси. Для мене це два важливі спектри у жанровому розмаїтті. Журналістське розслідування — моя стихія, вибір мого серця служити людям правдою. Постійно працювати в цьому жанрі неможливо, бо світ видається надто недосконалим. Тому, щоб не зневіритися в його благовісності, писала есеї, нариси, рецензії. І в такий спосіб зберігала світоглядну рівновагу, знижувала градус психологічного напруження, чорні фарби змінювала на пастельні, щоб уберегтися від зневіри, утвердитися в перемозі добра над злом.

Десять років тому розробила концепцію наближення журналістики до моралі із визначенням десятьох засадничих принципів. Її було опубліковано в газеті «День» 3 жовтня 2008 року — «Слово має визволяти, а не поневолювати». У ювілейне літо Івана Франка 2016 року за його відомим закликом «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить» обласна організація Національної спілки журналістів України заснувала обласну премію мого імені в номінації «журналістське розслідування». Переможці щорічного професійного конкурсу серед друкованих та електронних засобів масової інформації отримують дипломи й грошові винагороди. Запроваджені й спеціальні призи для найкращих журналістів-розслідувачів. Мета цього конкурсу — розвивати найскладніший жанр у журналістиці для утвердження громадянського суспільства на його шляху до Європейського Союзу.

Іменна обласна премія спонукала до написання літературно-публіцистичного видання. Книга «Кардіограма» вийшла друком до Дня журналіста 2018 року у видавництві «Місто НВ» (Івано-Франківськ).

Журналістське розслідування — то моя кардіограма… Це — бій і… збій серця. Книга містить єдність тріади есеїв про філософію правди для розуміння, що таке аналітична журналістика, апостольську цифру дванадцять вибраних за різноманітними темами моїх журналістських розслідувань і прицільних десять судових нарисів, а також розроблених мною десять принципів наближення журналістики до моралі й вироблених десять власних порад журналістам-розслідувачам для їхньої безпеки.

Документальні історії з їх «живою правдою без прикрас» відображають своєрідність світу у нон-фікшні (nonfiction) з динамічним розвитком осмислювання фактів сьогодення. Кожна історія пропущена крізь моє серце. Нон-фікшн є також важливим психологічним фактором, бо реальні події відтворюю крізь призму свого образного світосприйняття.

У книзі вибраних моїх журналістських розслідувань, які були опубліковані в газетах «Галичина» й «Тижневик Галичини», а також у «Голосі України», «Урядовому кур’єрі», інших періодичних виданнях, журналісти ознайомляться з досвідом написання жанру, що належить до «вищого пілотажу» професійної майстерності. Вони, а також кожний мислячий читач, знайдуть для себе надію, для них розвиднятиметься день. «Кардіограма» дає можливість випростатися, краще розпізнавати добро й зло. Це книга для тих, хто вірить у перемогу справедливості, не піддається дріб’язкам змілілих душ…

У книзі вміщено післяслово-рецензії заслужених журналістів України голови Національної спілки журналістів Сергія Томіленка й завідувача кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка професора Йосипа Лося про мою аналітичну журналістику та її осмислення як «взірець живої, справді професійної роботи» і що за такою журналістикою, яка є «сенсожиттєвою реальністю», — майбутнє, бо вона допомагає утвердитися гармонії суспільного життя». Для мене важлива професійна оцінка «Кардіограми», «що такої мотивації працювати у жанрі журналістського розслідування й такого досвіду та практичних уроків і майстер-класів немає в жодному підручнику із журналістики». Думаю, моя мрія здійснилася і я наблизилася до мети — особистим прикладом спонукати колег до журналістського розслідування, щоб у щорічному обласному творчому конкурсі на премію мого імені брали участь щоразу більше журналістів та перемагали найкращі, щоб вони вірили в те, про що пишуть, як це роблю я.

«Галичина» й «Тижневик Галичини» професійно оформляли журналістські матеріали на своїх сторінках. Художник Мирослав Гаталевич передавав суть написаного для образного підсилення головних думок авторів публікацій. У «Кардіограмі» з її форзацами — подвійними аркушами паперу, що з’єднує внутрішню частину оправи з першою й останньою сторінками книги, я відтворила вінтажний стиль, який свідчить про унікальність макетування «Галичини» й «Тижневика Галичини». Це історія, архів і в майбутньому буде великою рідкістю, оскільки той стиль не схожий на інші.

«Кардіограма» поповнила книжкові фонди багатьох студентських і наукових бібліотек Івано-Франківська, Львова, Києва.

У розділі книги «Пишіть так, як я, і краще» коротко розповідаю про себе. Я — фаховий журналіст. Стаціонарно здобула спеціальність у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Півтора десятка літ працювала власним кореспондентом «Галичини» від часу її створення, три роки редагувала районну газету «Свіча» в Долині. Друкувала журналістські розслідування, нариси, есеї в газетах «Червона Долина», «Галичина», «Тижневик Галичини», «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Робітнича газета», «Літературна Україна», «День», а також у всеукраїнських літературно-мистецьких і громадсько-політичних журналах «Перевал», «Буковинський журнал», «Відгомін віків». У цих та інших виданнях виступала як автор малої прози. Низка власних статей про Юрія Липу, Галину Захарясевич, Івана Мандрика, Івана Франка, Ольгу Рошкевич, Василя Січка, Ярослава Лесіва, Олега Дороша, Володимира Горбового, Омеляна Коваля, Омеляна Антоновича та інших знакових постатей побачила світ у літературно-публіцистичних та наукових збірниках.

Окрім розробки згадуваної концепції української журналістики «Слово має визволяти…», брала участь у семінарах на тему журналістського розслідування, організованих Міжнародною федерацією журналістів, міжнародною організацією «Репортери без кордонів», всеукраїнським центром прес-клубів «Україна-Форум». Нагороджена Золотою медаллю української журналістики, грамотами НСЖУ. Лауреат премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо». Маю державну нагороду — ювілейну медаль «Двадцять років незалежності України». Член Національної спілки журналістів України з 1983 року. Моє прізвище увійшло до енциклопедичного словника «Українська журналістика в іменах».

Готую другий том книжки, до якого ввійдуть художня публіцистика й мала проза. Підтримую творчі зв’язки з улюбленою «Галичиною». Радію кожній гарній публікації колег. Друкую й свої матеріали. 2018 року викликали читацький резонанс мої публікації «Як у Долині «інспектор» «на-фреймут(ив)» та «Як у Долині батярують…» («Галичина», 16 лютого й 16 серпня 2018 року).

Теперішня «Галичина» є гідною спадкоємицею першого демократичного періодичного видання в Україні. Вона творить історію сьогодення, утверджує правду в нелегких сучасних умовах наступу брехні. Нові виклики спонукають до вдосконалення професійної майстерності журналістів. І це в них виходить за відповідального керівництва головного редактора Василя Мороза, з котрим разом творили «Галичину» тривалий час. Як і 1990 року, газета є лідером на мас-медійному просторі Прикарпаття.