19 червня відомому українському вченому і педагогу Степанові ХОРОБУ сповнилося 75 років. І свій ювілей він зустрів у розповні творчих сил, свідченням чого є підготовлена й видана його нова наукова праця – монографія «Українська лірична драма кінця ХІХ – початку ХХ століття (Генеза, символічність, сценічність, музичність)». Опублікована в івано-франківському видавництві «Місто НВ», вона майже одразу ж привернула увагу літературознавців і театрознавців, адже в ній розглядаються сторінки малоз’ясованих літературних і сценічних процесів наприкінці – на початку позаминулих століть, коли народжувалися яскраві естетичні явища національної драматургії і театру, пов’язані головно з ідейно-художніми пошуками багатьох тодішніх письменників, режисерів, акторів, сценографів тощо. Автор наукового дослідження переконливо доводить, що цей хронологічний відрізок в історії розвитку української драматургії і театру є чи не найбагатшим на жанрово-стильові та поетикальні вияви, на створення образної системи п’єс та вистав, на модернізацію традиційної національної культури цілковито новаторськими художніми прийомами, що імпульсувалися здебільшого західноєвропейськими письменниками й митцями. Отож поговоримо докладніше про це з автором монографії – доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслуженим діячем науки і техніки України, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, членом Національних спілок письменників і журналістів Степаном Хоробом.

– Пане Степане, насамперед прийміть найщиріші привітання від Ваших колег-журналістів з нагоди ювілею – Ви ж майже 15 років віддали нелегкій журналістській праці.

– Сердечно вдячний за теплі слова, за пам’ять, що воскрешає минуле, зосібна мою тривалу працю на ниві журналістики. Вочевидь без неї, як не дивно це виглядає, я не став би науковцем, автором багатьох досліджень з українського письменства і сценічного мистецтва. Адже останні роки моєї роботи в редакції обласної газети припадають на період мого становлення як літературознавця й театрознавця. Бо саме з журналістських завдань виникали тоді численні статті, рецензії, інтерв’ю, літературні й мистецькі огляди, бо саме журналістика попри свою специфіку стимулювала мої щоденні наукові пошуки. Зрештою, саме під час моєї праці на журналістській ниві викристалізовувалися мої об’єкти й предмети тривалих наукових зацікавлень: театральна драма та її сценічне втілення. Я досі обживаю цю царину людського духу. І, повірте, в ній дотепер зберігається чимало нез’ясованих фактів, невивчених явищ, нерозкритих творів і творчих особистостей…

– Очевидно, вони й становили основу Вашої нової монографічної праці «Українська лірична драма кінця ХІХ – початку ХХ століття (Генеза, символічність, сценічність, музичність)»…

– Почасти можна сказати, що насправді так і є. Хоча назагал ця книга виношувалася у моїх наукових планах доволі давно. Скажімо, ще на початку 2000-х, розробляючи проблеми функціонування модернізму в українській драматургії означеного періоду, я звернув увагу, що в цьому середовищі українських авторів помітно превалювали п’єси з виразним символістським типом художнього мислення, в якому вияскравлювалася лірична сповідальність дійових осіб, їх лірично-поетикальний спосіб висловлювання, а також музичність у структуруванні наскрізної драматичної дії, реплік і ремарок. Водночас спостерігалося, що чимало таких п’єс здебільшого були одноактними, з гранично напруженими самовиявами героїв і несли у собі різноманітність сценічних вирішень.

– Але ж драматичний персонаж, подібно до ліричного героя, за своєю природою самовиражальний.

– Справді, на перший погляд, вони схожі у цьому, та у драматичному творі самовиражальність здійснюється у драматичній дії, а в ліриці – через вияв власних відчуттів та емоцій. Тож ця різниця дає всі підстави виокремити ліричне забарвлення сюжету, конфлікту, розвитку характеру тощо власне у ліричній драмі. Отже, від книги до книги я «призбирував» такі п’єси у творчості як материкових, так і діаспорних українських авторів, публікував статті про них, допоки не зібралося достатньо літературно-мистецького матеріалу, на основі якого я й зміг поставити відповідну проблему, вибудувавши загальну наукову концепцію: дослідити генезу, жанроутворення, поетику саме української ліричної драми кінця ХІХ – початку ХХ століття. Наскільки мені вдалося зреалізувати власний задум, відповідний науковий погляд можуть виносити фахівці: літературознавці й театрознавці, всі, хто любить і знає українську літературу й зосібна такий важливий її складник, як драматургія, а також національне сценічне мистецтво.

– Хотілося б більше конкретизувати новаторство Вашого нового видання: в чому воно виявляється, яка його особливість у контексті нинішніх досліджень про українську драму і театр?

– Почну, певно, з крайнього запитання. Не секрет, що в Україні здавна й досі драма як рід літератури і вид мистецтва щонайменше піддається системному і комплексному вивченню. Не знаю, звідки це йде – чи то від ускладненої специфіки самого драматичного мистецтва, котре, на відміну від епосу й лірики, завше звернене як до літератури, так і до театру, чи то від складнощів в аналізі і п’єс, і вистав? Чи то, зрештою, від помітно меншої кількості драматургічних авторів у нашому національному письменстві – до речі, в усі часи розвитку драматургії і театру на українських естетичних теренах.

Важко однозначно відповісти на це, бо завжди на всіх етапах свого розвитку головним для української драматургії була її художня якість, котра мала якщо й не цілковито відповідати запитам національного сценічного мистецтва, то принаймні доповнювати їх. Відтак літературознавці й театрознавці здебільшого зосереджувалися на цих міжвидових взаєминах, на окремішніх проблемах функціонування драми й театру, на осібних питаннях їх поетики тощо. На жаль, це був рух, сказати б, в один бік, однак аж ніяк не системний та послідовний. Тому-то й маємо, порівняно з епосом та лірикою, обмежену кількість як теоретичних, так й історико-літературних досліджень із драматичного мистецтва. І кожну видану нині працю про цей рід літератури і вид мистецтва, попри її проблематику й завдання, варто б усіляко підтримувати, стимулюючи нових дослідників до свіжих наукових пошуків.

Тож на цьому тлі моя нова наукова робота, я певен, аж ніяк не загубиться у контексті нинішніх досліджень про українську драму і театр. Тим паче, що я до неї залучив для аналізу цілий шерег як відомих, так і малознаних українських драматургів та їхніх творів, які кваліфікують як лірично-поетичні п’єси (В. Пачовський, Леся Українка, О. Олесь, Є. Карпенко, С. Черкасенко, В. Винниченко, М. Куліш, Л. Мосендз, Ю. Липа…) – жанрове утворення, що народжувалося у надрах символістського типу художнього мислення чи в його синтезі з іншим самовиражальним типом авторської ідейно-естетичної свідомості – експресіонізмом. Тим-то вже сама постановка такої проблеми несе в собі новаторське спрямування. Адже досі в нашій науці про драматичне мистецтво окремішньо ще не вивчали жанрову систему саме такої ліричної форми. Надто ж у її зв’язках з аналогічними моделями в західноєвропейській модерній драмі означеного періоду, тобто кінця ХІХ – початку ХХ століття, а також у їх виявах сценічності та музичності. Усе це драматургічне й театральне багатство, міцно поєднане між собою ідейно-естетичними узами, безперечно робить видання про українську ліричну драму зламу позаминулих століть самодостатніми і самоцінними.

– Ви згадали про такого типу п’єси в західноєвропейській драматургії. Творчість яких письменників мали на увазі?

– Насамперед М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Г. фон Гофмансталя, С. Виспянського, Л. Риделя, В. Єйтса, С. Віткевича, Г. Ібсена та інших авторів західноєвропейської лірично-символістської драматургії. Типологічне зіставлення українських жанрових форм ліричної драми з європейськими аналогічними творами дало мені можливість прискіпливіше проаналізувати ліричну п’єсу національної драматургії, виокремлюючи в ній, по-перше, близькість художніх прийомів у творенні саме таких п’єс, по-друге, подібність засобів символістсько-ліричного самовияву героїв як українських, так і зарубіжних драматичних творів, по-третє, оригінальність і самобутність драматургії з виразним ліричним спрямуванням власне українських авторів. Такий компаративістський підхід конче необхідний сьогодні при з’ясуванні особливостей розвитку національної драматургії і театру не лише розглядуваного періоду, а й інших етапів у їх розвої.

– На сторінках Вашої нової книги часто можна прочитати про театральні виміри української ліричної драми кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це вияв Вашого постійного захоплення національним сценічним мистецтвом чи «дослідницька потреба» у з’ясуванні поставленої проблеми?

– Я б радше сказав: і те, і інше. Бо як можна аналізувати драматичний твір без врахування його сценічності, хай навіть п’єса так і не набула втілення на театральних підмостках. Адже сценічність – характерна родова й видова ознака будь-якої драми. Та якщо відштовхуватися від загальної концепції мого нового видання, то воно вже у самій назві (точніше, підназві) означує разом із символічністю, музичністю питання сценічності. Інакше кажучи – вихід на театр. Тим паче, що злам позаминулих століть у розвитку української національної епохи багатий на театральні пошуки і знахідки як у плані режисури, так і щодо акторського мистецтва. Справді-бо, як можна аналізувати українську лірико-поетичну драму цього періоду без експериментально-психологічного театру Леся Курбаса перших десятиліть ХХ століття? Я маю на увазі вистави «Молодого театру» у Києві й театру «Березіль» у Харкові, здійснені цим постановником за ліричною драматургією О. Олеся, М. Куліша, Лесі Українки, зарубіжних драматургів. Як і не можна ігнорувати постановки польської символічно-поетичної п’єси в тодішніх театрах Галичини: йдеться про вистави за творами С. Виспянського, С. Пшибишевського, Л. Риделя, С. Віткевича у Львові, Станіславі, Стрию, Самборі, Коломиї, Тернополі (згадаймо бодай лише «Тернопільські театральні вечори» того ж Леся Курбаса).

У новій праці про ліричну українську драматургію кінця ХІХ – початку ХХ століття з цією метою я прагну реставрувати спектаклі цих режисерів, у яких отой лірично-символічний струмінь, отой музично-поетичний засновок вияскравлювався доволі помітно у виставах українських театрів, свідченням чого може бути постановка «ліричних етюдів» О. Олеся на підмостках «Молодого театру» Леся Курбаса чи вже згодом постава на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької Олесевої «Ночі на полонині». Власне, це засвідчує тяглість традицій на українській сцені в реалізації національної лірично-символістської драми. Про це також ідеться на сторінках мого монографічного дослідження.

– І насамкінець, чим є для Вас у Вашій науковій творчості ця праця, що вона знаменує, окрім дослідницької концепції та мет?ди?

– Авжеж, ця робота має виразну методологічну основу: вона й творилася з урахуванням нових методологічних приписів та настанов. Окрім того, «Українська лірична драма кінця ХІХ – початку ХХ століття» немовби вивершує цикл моїх попередньо виданих монографій («Українська релігійно-християнська драма кінця ХІХ – початку ХХ століття» й «Українська модерна драма кінця ХІХ – початку ХХ століття») про розвиток і функціонування на національному ґрунті драматургії, далекої від реалізму. Це з одного боку. А з іншого – всі три праці побудовано так, аби відчути й зрозуміти оригінальність і самобутність української драматургії зламу позаминулих століть на тлі розвитку західноєвропейських зразків і релігійно-християнської, і модерної, і ліричної драми, у зв’язку зі сценічним мистецтвом як в Україні, так і в Європі. Зрештою, в кожній із названих праць я послідовно вивчаю поетику такої драматургії, що безперечно робить їх цілісними та взаємозв’язаними в науково-дослідницькому аспекті.

– На завершення не можу не запитати про Ваші творчі плани. Адже Ви – вчений-літературознавець, багатолітній завідувач кафедри української літератури в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. А ще – член правління обласної організації Спілки письменників України, публіцист, перекладач…

– Так, обов’язків є чимало, як, зрештою, і відповідальності на кожній ділянці повсякденної роботи. Що ж до планів на майбутнє… Ой, не люблю загадувати наперед. Тим паче, що виконати задумане стає дедалі складніше, надто ж у обставинах нинішнього воєнного лихоліття, у самій швидкоплинності людського буття. Одне з певністю можу стверджувати: й надалі працюватиму на ниві української культури та освіти, долучаючись бодай якоюсь часточкою до нашої національної духовності.

Довідка «Галичини»

Степан Іванович ХОРОБ – український літературознавець і театрознавець, критик, перекладач, журналіст, педагог. Доктор філософії в Українському вільному університеті (Мюнхен, 1997) і габілітований доктор філології (там же, 1999), доктор філологічних наук (2002), професор (2003), заслужений діяч науки і техніки України (2009), дійсний член НТШ (2007), член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, відмінник освіти України (2005, 2009).

Народився 19 червня 1949 року в селі Драгомирчани колишнього Тисменицького району. Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту (1971, нині Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника). Працював у 1971–1972 рр. учителем української мови та літератури у Перегінській СШ на Рожнятівщині, а протягом 1973–1987 рр. – на різних журналістських посадах у редакціях газет Івано-Франківщини, зокрема був головним редактором газети «Педагог Прикарпаття» педінституту ім. В. Стефаника.

Від 1987-го – асистент, старший викладач, доцент, професор і завідувач (з 1994 р.) кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, директор (декан) Інституту (факультету) філології цього ж вишу у 2006–2013 рр.

Cфера наукових інтересів – теорія та історія драми, сценічного мистецтва, специфіка художнього мислення в українській і зарубіжній драматургії, поетика української та західноєвропейської релігійно-християнської драми, літературна компаративістика, літературна й театральна критика, історія і теорія журналістики. Підготував майже два десятки науковців-літературознавців – докторів та кандидатів філологічних наук. Понад пів сотні разів опонував дисертаційні дослідження у вчених спеціалізованих радах вишів Львова, Києва, Тернополя, Харкова, Чернівців, Херсона, Одеси.

Друкувався у літературознавчих виданнях Мюнхена (Німеччина), Варшави, Кракова, Любліна (Польща), Оломоуца (Чехія), Філадельфії (США), Вінніпегу (Канада), Пряшева (Словаччина), Загреба (Хорватія). Опублікував близько тисячі культурно-публіцистичних матеріалів у друкованих медіа.

Головний редактор «Вісника Прикарпатського університету. Філологія» (2006–2015 рр.). та «Прикарпатського вісника НТШ. Слово» (з 2008-го).

Автор понад 350 наукових праць, з них – понад 70 книг, у тому числі 14 осібних монографій та окремих досліджень і 11 колективних монографій, а також упорядник десятків видань.