У видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську побачило світ літературно-художнє видання «Де любов – там і я. Де любові немає – там і мене немає» – перша збірка новел уродженця Новиці на Калущині Дмитра ДИМА (Равха). Автор книжки – учасник Революції на граніті, Помаранчевої революції, Революції гідності та АТО. Він добре відомий читачам «Галичини» на псевдо «Артист», який як доброволець воював у складі 92-ї ОМБ і який свого часу на фронті одягнув у вишиванки весь взвод своїх побратимів. А сьогодні ветеран війни живе і творить у Калуші, тиняючись із сім’єю по найманих квартирах, майже десять років очікуючи на обіцяне йому власне житло.

…Старезна, задрипана і традиційно просякнута туалетним смородом «Червона рута» – приміський дизель-потяг сполученням «Івано-Франківськ – Стрий» нарешті поволі, як волами, підвозив нас до Калуша. Та з роздумів про незабарну зустріч з письменником мене несподівано вирвала сирена повітряної тривоги, що ввірвалась у вагон, щойно потяг минув приміську Вістову. Пасажири враз навперебій зі страхом заговорили про ракетні атаки російських смертоносців по всій Західній Україні. Чую, як люди важко забідкалися про Львів, Жидачів, Дрогобич, Бурштин…

А Калуш, оповитий тривожним очікуванням, ніби спорожнів і занімів. Але з наелектризованого незвіданістю і людським смутком плетива міських вулиць мені назустріч виплив Дмитро. Спираючись на ліктьову милицю, як на зранене крило, він своєю усмішкою мовби осяював усю калуську тривожну осінь.

– Після закінчення середньої школи в Новиці (нині – адміністративний центр Новицької територіальної громади) навчався на режисерському відділенні Калуського училища культури, – розповідає Дмитро ДИМ (РАВХ). – А потому мене запросили працювати актором у Львівському музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича. Та у важкі 90-ті роки я покинув театр. Переїхавши після одруження на Харківщину, заснував там при Палаці культури «Шибелингазвидобування» у Балаклійському районі свій театральний колектив. Спочатку дорослий, а згодом і дитячу студію «Єдність». Тож загалом я вісім років займався суто театром. Працював як режисер надзвичайно активно. Навіть поставив дві вистави калуського драматурга Ігоря Липовського – казку «Пів півника» і комедію «Форс Мажор».

– Наскільки я зрозумів, Дмитре, тими роками Ви ніколи не бралися за письменницьке перо?

– Так, бути літератором ніколи не думав і до війни не творив як поет чи прозаїк. Звісно, писав якісь сценарії, організував команду КВК тощо. Я завжди з величезною повагою ставився до письменницької творчості. Тому й боявся писати. Казав собі: мовляв, куди ти лізеш, для цього є люди, які вміють такі речі робити.

– А коли відчули потяг до письменства?

– Після Революції гідності і початку війни з Росією. 2015 рік був для мене психологічно дуже важким, навіть депресивним. Складно було повертатися з війни, щоб від знайомих чи близьких людей чути докірливе: «Нащо було тобі того?» або «Чи варто було воювати?», «Чому не йдете на Київ?» і т. ін. Людські докори не допомагали, а ще більше заганяли в депресію і поглиблювали її. І я спробував написати спочатку одну новелу, потім другу, третю… Відтак поїхав до Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника до своїх колишніх високопрофесійних викладачів і добрих знайомих – Надії та Анатолія Грицанів. Я віддав свої твори для читання Надії Володимирівні і думав почути критику. Але, навпаки, почув від неї похвалу і зрозумів, що можу займатися письменством. Ніколи не мав собі за мету славу чи гроші. Ці речі у творчості мене цікавлять найменше. Так щораз більше я почав писати. І мої твори та робота над ними мене таки витягли з тієї жахливої депресії. Я почав жити своїми новелами й оповіданнями.

– Виходить, що Ви творили свою «малу прозу», а вона водночас стала осібно для Вас великою, тому що творила Вас іншого і залюбленого в життя?

– Спочатку так і було. А згодом вже з’явилися свої читачі. І я зрозумів, що хочу і можу писати, але не будь-що. Свої твори дуже важко переживаю. Щонайперше виношую їх у собі, страждаю, радію та плачу разом з героями –живу життям своїх літературних персонажів у тому часі. І аж відтак сідаю писати оповідання чи новели.

Тепер майже нічого не пишу, хоч наступну збірку вже виношую у голові і надіюсь її прожити. Я мушу свої твори пропустити через себе. А згодом залишається тільки вилити їх на папері. Друзі, які мене таким ніколи не знали, часто запитують жартома, скільки я випив, що взявся за літературну творчість. Писати твори починаю завжди з молитви. Потім беру ручку і пишу. Живу і люблю своїх героїв, переживаю за них, вони мені як діти, яких я народив, пропустив крізь свою душу і відпустив у світ.

– Чи можна Ваші твори віднести до воєнної творчості?

– Я так не сказав би. Адже у кожному творі висвітлюється якась окрема проблема, головно, якщо так можна сказати, з мирного життя. За кожним твором – реальна дійсність, справжні персонажі й події. Але є й така, наприклад, новела, як «Боже, прости…», де я включив свою фантазію чи художній вимисел. Я описав про те, як мислив би і з ким спілкувався би Сталін, якщо б він взагалі міг мислити. У творі він звертається і до Бога, і до сатани… Але помирає, таки вибравши Бога. Цей твір мені дорогий.

Є також новели, створені на основі воєнних буднів, – як «Чемпіон». Цей твір про снайпера та його життя після війни. А твір «Бандерівка» присвячений жінці, яка після десяти років заслання повернулася в життя. В його основі – реальні факти і події. Новела «Дароване життя» розповідає про 2013 рік, коли лише визрівав Майдан. Я тоді приїхав з Харківщини до Києва і в наметовому містечку зустрівся з викладачкою із села Завадки на Калущині. Вона розповіла мені історію свого дідуся, який сімнадцятирічним загинув від рук енкаведистів 1954 року. Новела «Спомин серця» – про мою ріднесеньку Новицю.

– Де минули Ваші воєнні будні?

– Мені довелося воювати у районі населених пунктів Щастя і Трьохізбенки на Луганщині. Там перебував упродовж десяти місяців. Поранення не мав, але був травмований. Побратими мене називали везучим і живучим, а офіцери сварили, що не одягав бронежилет. А у мене просто німіли від навантаження ноги. Вдома ставало гірше і гірше. І вже ось третій рік ходжу з милицею. Дуже тягне на фронт, до побратимів. Вони мені часто телефонують і розраджують: «Ти, «Артисте», головне пиши…»

– Яку роль, на Вашу думку, у часі війни відіграє письменницьке слово?

– Мені видається, що чи не найголовнішу роль. Згадую наші будні на передовій 2014 – 2015 рр. Тоді я, напевно, більшу користь приніс не нищенням ворогів, а духовним чи культурним спілкуванням з побратимами. Дехто з бійців дивувався, що я добре знаю Біблію. Знаю, що був не найкращим воїном, але знаю, що і не найгіршим. Адже суть не в тому – загинути чи не загинути. Бо рано чи пізно кожен з нас все одно помре. Та чи будеш ти останньої миті свого земного буття готовий піти до Бога?

Я все полюбляв повторювати, що ніколи і ні за які кошти не ступлю на чужу землю, але й свою не віддам – ніколи і ні за які кошти. Може, я й неправильно скажу, але для деяких людей потрібно, щоб війна прийшла і до них. Тільки так можна багато чого в житті зрозуміти. Війна показує, хто є ким.

– А Ви вже презентували свою книжку?

– Було невеличке представлення у Народному домі Новиці. А далі – ковідна епідемія, повномасштабне вторгнення російських окупантів… Якось було не до того. Мене часто запрошують на ярмарки, які організовують калуські церковні громади, презентувати свої книги. Я представляю їх, продаю, а кошти віддаю на потреби ЗСУ. Не вмію заробляти гроші, та й мети такої собі, працюючи над книжкою, ніколи не ставив. Просто дякую Богу, що допоміг мені написати і видати книжку. Мені цікаво, якщо різні читачі віднаходять для себе різні новели.

– Чому Дмитро Дим, а не Равх?

– Моє прізвище Равх – німецьке, а українською означає «дим». Я й подумав, що нехай мій творчий псевдонім буде українським. Планів маю багато. Якось мене дуже вразила документально-краєзнавча книжка Івана Когуча із села Павлівки «Павло Когуч – сотенний УПА» – про уродженця цього села, який поліг у криївці 14 лютого 1951 року. Я вже їздив у Павлівку. І дуже хочу написати роман про того сотенного. Вже й гарний сюжет народився.

– Дуже цікаву назву і водночас розлогу Ви дали своїй першій книжці: «Де любов – там і я. Де любові немає – там і мене немає»…

– До речі, назва книжки з’явилася відразу після написання перших творів. А тепер друга книжка ще не пишеться, а її назва вже є: «Живи. Люби». Тому що мій улюблений вислів з Біблії: «Бог є Любов».

…До збірки прозових творів «Де любов – там і я…» увійшли сімнадцять новел і оповідань про життя, як воно є. Хоч автор і учасник АТО, але, повторимо, це видання – не про війну. Його новели, як він сам написав у коротенькому авторському резюме, «про все: про людську доброту, вірність чи зради, про те, як важко залишатися завжди людиною і як це необхідно. Ці твори про людяність, яка робить нас людьми».

Кожен прозовий твір – як окрема сценічна дія чи епізод, композиційно належно вибудовані і лексично вигранені. Та головне у книжці, на думку Д. Дима, з чим я однозначно погоджуюся, не літературна її якість, а людська чи навіть соціальна. Переконаний, що у часі війни видання обов’язково допоможе кожному у життєвій потребі, хто прочитає його. Адже свого часу – під час творення і виходу в світ збірки – вона стала реальною дивовижею, наповненням та опорою у житті автора і досі додає сили його життєвим крилам. А як літературний критик можу констатувати, що дебютна книжка Дмитра засвідчила про прихід у літературний простір Прикарпаття самобутнього і цікавого письменника.

І насамкінець – як напутнє для українців від Д. Дима напередодні його 50-ліття – окрайчик його прози:

«…Дороге товариство! Дорогі мої побратими! Час збиратися на Січ. Україна плаче в руїнах. Україна потребує нашого захисту. Багато років тому на цьому місці я висадив жолудь. Погляньте, який красень виріс! Який могутній дуб! Після довгих років війни, повернувшись у рідне село, я не застав нікого живого, окрім нього. Серед усього попелища він єдиний залишився і красується. Я знаю, брати мої, що через багато років на місці руїн і попелища воскресне у всій красі і наша Україна. Нас уже не буде серед живих, а цей дуб стоятиме як символ нашої боротьби, як символ любові до рідної землі, як символ нездоланного козацького духу. Чи станете ви зі мною до бою? За батьків, дружин і дітей наших. За віру! За батьківщину!». (З новели «Живіть!»)