«Нова книжка журналістських і краєзнавчих розвідок калушанки Дарії Ониськів-Мельник не лише вражає тематичним розмаїттям, а й пробуджує пам’ять». Наприкінці 2025-го у видавництві МПП «Таля» Брошнева-Осади вийшло друком літературно-художнє видання старшої наукової співробітниці Музею-оселі родини Івана Франка у Підгірках (Калуш), калуської журналістки і краєзнавиці Дарії ОНИСЬКІВ-МЕЛЬНИК «Збираниця: журналістська і краєзнавча. Творчий набуток-2» (А першою у цій серії була «Силянка щодення мого. Творчий набуток-1» (2022 р.).

У слові до читачів авторка зазначає: «На сторінках моєї «Збираниці», вельмишановний читачу, ти зустрінешся з героями невигаданих історій та образків. До речі, вперше вирішила написати образок («Великонна субота») повністю діалектом рідного села Петранка (Рожнятівщина, – авт.), що на Східній Бойківщині. Більшість образків, зокрема й автобіографічні, публікуються вперше. Зануришся в історії з духовного і культурного життя краю. Познайомишся з різними долями краян: від розмірених та спішних – до тернових. Сподіваюся, цікавими для тебе будуть краєзнавчі статті. Віднайдеш, читачу, у творчому набутку знайомі прізвища місцевих поетів, письменників, художників, театралів, побуваєш на прем’єрах і презентаціях…».

Передмови до книжки написали кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української філології Університету Короля Данила Вікторія Фінів та поетеса, членкиня Національної спілки письменників України, очільниця літературної платформи «Об’єднані словом» Леся Геник. Є у «Збираниці» також короткий словник маловживаних і застарілих слів та блок світлин з фотоархіву авторки.

Власне, й назви до своїх набутків пані Дарія дібрала дуже вдалі: «Силянка», «Збираниця»… Ці слова такі семантично соковиті й влучні для означення збірок журналістських, краєзнавчих чи будь-яких інших авторських студій, що аж гріють душу нашою галицькою мовленнєвою неповторністю.

Д. Ониськів-Мельник – одна з тих особистостей, які творять сучасне гідне журналістське, краєзнавче й культурне обличчя Калуша.

Крім названих книжок, вона ще авторка таких краєзнавчих і журналістських досліджень, як «Церква у Петранці. Історія і сучасність» (2017 р.) та «Ярослав Дякон. Тернова доля галицького інтелігента» (2019 р.). А у співавторстві видала й етнографічне видання «Пісні бойківського села Петранка» (2013 р.).

– У «Збираниці» я зібрала докупи всі свої журналістські напрацювання багатьох років та краєзнавчі студії, – розповідає пані Дарія. – Більшість із них свого часу вже виходили друком на сторінках місцевої періодики і в різних збірниках та альманахах. Адже в редакції калуської газети «Дзвони Підгір’я» я працювала з 2002 року.

«Збираниця» народилася з такого задуму. Звернула увагу на певну традицію з життя наших сільських спільнот. Скажімо, у громаді починають якийсь гідний проєкт – фестиваль чи конкурс і публічно планують та анонсують його як постійний чи традиційний захід. А коли проведуть раз чи й двічі, то потім часто буває так, що до влади приходять нові люди й… забувають про тяглість тих чи інших добрих справ у громаді, а квапляться запровадити щось своє, ігноруючи напрацювання попередників.

Наприклад, свого часу у Калуші лише раз – ще за головування у місті світлої пам’яті Романа Сушка – провели чудовий фольклорний фестиваль «Дзвони Підгір’я». Тоді як він, за анонсами-обіцянками, мав стати традиційним заходом. Отож якби його й далі регулярно проводили, то в нашому місті жив би цікавий культурний бренд. Надто ж після закриття міської газети з такою самою назвою «Дзвони Підгір’я». А так наше Підгір’я тепер без «дзвонів».

Не мав продовження й літературний фестиваль «Гроно», хоча його організатори запевняли, що він теж стане традиційним. Так і не побачила світ попри обіцянки влади й книжкова серія «Рінь» журналіста й фотографа від Бога світлої пам’яті Василя Мельника, котрий, до речі, довший час працював у газеті «Галичина» фотокореспондентом. Наскільки пам’ятаю, мало вийти друком до двох десятків томів, а побачив світ лише один.

Дуже прикро. Тим часом саме В. Мельник свого часу організував у школі №2 нашого міста літературний фестиваль, на якому були й голова обласного осередку письменників літературний критик Євген Баран і відомий поет та член НСПУ Іван Гаврилович та інші й знані літератори, й початківці. На жаль, той фестиваль теж видався одноразовим, хоча міг стати і традиційним.

Свого часу я про це все писала як журналістка, тож зауважила, що багато добрих починань не мають логічного продовження після того, як змінюється керівництво Калуша. І це мене дуже боліло. Розуміла, що далеко не кожен шукатиме інформацію про ту чи іншу подію у підшивках газет. Тож і вирішила зібрати розповіді про такі почини у книжці.

Звісно, дякувати Богові, у фондах Краєзнавчого музею Калущини існує архів «Дзвонів Підгір’я», там зберігаються газети, які видавалися у Калуші із 40-х років минулого століття. До речі, є навіть давні войнилівські видання… Свого часу в місті відбувалися численні презентації книжок і місцевих, і нетутешніх авторів, чимало з яких уже відійшли у засвіти. Тож у «Збираниці» вирішила об’єднати разом усі свої газетні матеріали, щоб найповніше показати духовне, культурне й мистецьке життя Калуша у різні роки. А ще, можливо, спонукати когось задуматися, чи не можна щось із того відновити.

– Отже, «Збираниця» – це і куфер Ваших творчих набутків, і дзвін для пробудження пам’яті у тих, хто забув про добрі справи своїх попередників.

– Так і є, і скриня з текстами, і дзвін. Принаймні на її сторінках простежується мій авторський заклик до єдності у доброчинстві.

Книжку видали частково за кошти міського бюджету в рамках програми з книговидання і підтримки місцевих авторів, яка діє з 2015-го. Правда, через війну не виділяли коштів на її фінансування. Але торік цю справу відновили. 2025-го побачили світ завдяки такому форматові книговидання до десяти книжок. Знаю, що вже закладено у бюджеті кошти і на 2026-й для підтримки місцевих авторів. Тож і знані письменники, і молоді літератори відчуватимуть належну підтримку Калуської міської ради й цього року…

Видання «Збираниця: журналістська і краєзнавча» Д. Ониськів-Мельник я означив би надзвичайно многоликим – сотні постатей різних часів, професій та обдарувань та їхні сліди у житті краю назавжди закарбовані на сторінках книжки, яка має чітку композиційну структуру: розділи «Краєзнавчі статті», «Із життя духовного», «Із життя культурного», «Нові видання. Презентації. Прем’єри» та інші, а також «Короткий словник маловживаних і застарілих слів» й добірку архівних світлин. Хоча авторка означила свою «Збираницю» як журналістську та краєзнавчу, я додав би: вона є і письменницькою. Адже розділ «Невигадані історії. Образки», до якого увійшло дев’ять текстів, частину з яких представлено в публічному просторі вперше, засвідчує, що пані Дарія ще й самобутня і цікава літераторка. Ось назви деяких оповідок, що свідчать і про їхній зміст: «Бойківський «гонор», «Потяг для Яринки», «День ЗСУ для Євдокійки», «Історія однієї вишиванки», «Телефонне розлучення».

Не випадково, на моє переконання, заспівом не лише до розділу, а й до всього літературно-краєзнавчого видання став образок «Великонна субота». Цей твір унікальний тим, що, по-перше, написаний про життя – як воно було – сільської бойківської родини у 70-х роках ХХ століття, і по-друге, Д. Ониськів-Мельник використала для твору рідну говірку села Петранки на Рожнятівщині. Ось кілька рядків з образка «Великонна субота», навіяні, як зазначає авторка, Страстями Господніми 2025 року у церкві Святих рівноапостольних Кирила і Методія в Калуші: «Село на Східній Бойківщині. 70-ті роки ХХ століття. Завершується Страсний тиждень. Нині вже Великонна субота. Мої мама ще з четверга ходіт із напіврозпущеними косами: так жінки мого рідного села того поколіні (в роботах у колгоспі, на власнім ґаздівстві і в поли, бо вже весна) співпереживают Страсти Господні. До церкви на Страсти в сусідні села (в мому обидві закриті) рідко хто йде: жінки віку нашої баби, котрі самі й коло нашої закритої церкви деколи правліт; а ще декотрі хлопці можут піти. Я дітваком, якщо добре памнітаю, була лиш раз: шість кілометрів на піхоту в їден бік – коліжанка, її мати і я. Шутку світити ходила’м більше. Якогось року баба Грицейка нам з первов сестров, молодшов за мене, по дорозі додому через польи показала дуже файно, нажовто, зацвілу вербу: «запамнітати і свойим дітьом-внукам передасте, що втаку шутку світити не мож: то – ива, з неї робили цвикі, котрими прибивали Ісуса до хреста. В’на затого так швидко і файно розцвітає, би сі кидати людьом в очи…».

Як кажуть, ні додати, ні відняти – рідне ще з колиски захоплює. Авторка чи не першою із сучасних місцевих літераторів урухомлює бойківську говірку у своїх творах. Звісно, я нікого не закликаю до писання художніх текстів говірками. Та вкотре переконуюся, що не помилявся, коли й у своїх публічних виступах, і в журналістських матеріалах означав Дарію Ониськів-Мельник не лише цікавою журналісткою і невтомною краєзнавицею, а й ревною хранителькою та апостолкою бойківської ідентичності на Прикарпатті.

«Тут зібрані тексти різного характеру, – пише у своїй передмові до «Збираниці» Леся Геник, – але всі вони мають спільну мету: берегти пам’ять, знаходити глибокі сенси у повсякденному житті, уміти цінувати вітцівську спадщину та докладати максимум зусиль, аби передати наші, українські, багатства молодому поколінню. У цих матеріалах відчуваємо особливе прагнення авторки прищепити читачам повагу та любов до рідного. Дарія Ониськів у своєму твориві є яскравим прикладом цієї любові, адже її розвідки головно про Бойківщину і, зокрема, про малу батьківщину – село Петранку. Кожна її стаття чи образок – вияв особливої уважності до деталей, за котрими виростає образ непересічних особистостей чи подій, про які мовиться. Водночас подібна уважність допомагає читачеві сформувати обличчя як нації в цілому, так і певної громади зокрема…». Маю за честь підписатись під кожним словом бойківської «Збираниці».