Побачили світ щоденники видатного українського письменника Степана ПУШИКА «З останніх десятиліть» – власне, їх перший і другий томи, які охоплюють періоди відповідно з 1988-го по 1992-й та з 1993-го по 1999-й роки. Ці великі за обсягом книги було представлено численним шанувальникам творчості, друзям Шевченківського лавреата, колегам, які відвідали головну книгозбірню області, аби вшанувати світлу пам’ять нашого краянина, чиє 80-річчя з дня народження відзначаємо цими зимовими днями. Присутні мали нагоду поспілкуватися з дружиною Степана Григоровича Ганною Миколаївною, упорядницею «Щоденників», та їх редакторкою – професоркою Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольгою Слоньовською.

Щоденникарство літераторів, які постійно ведуть нотатки про своє життя в контексті реального часу та вважають за потрібне й можливе їх опублікувати, – жанр давній, але нині малопопулярний у письменницькому середовищі. Бо вимагає системності й терплячості, саме щоденного, без якихось перерв, внесення автором у зошит чи тепер – у комп’ютер щоразу свіжих записів про події й факти, учасником чи свідком яких він був, з міркуваннями й оцінками тих подій, слів, дій, вчинків пов’язаних з ними конкретних осіб. Така цілеспрямованість, готовність – не зважаючи на втому, кепське самопочуття чи інші несприятливі обставини – до перманентної праці над продовженням розпочатого щоденника була сповна притаманна Степанові Григоровичу, попри, як видавалося декому з друзів і знайомих письменника, позірну певну хаотичність й спонтанність його поведінки.

На презентації «Щоденників» пані Ганна розповіла, що вона орієнтовно з 1988 року на прохання свого чоловіка почала впорядковувати його щоденникові записи. Задум письменника опублікувати спочатку їх журнальний варіант, так би мовити, чітко увиразнився, коли його обрали депутатом Верховної Ради України першого скликання (1990–1994). «Набрала я, – каже Г. Пушик, – зо 25 зошитів із записами, а Степан підкидає мені все нові й нові зошити – продовження свого щоденника. Пізніше в одному із записів я натрапила на ось яку нотатку: «Читати без дозволу чужі щоденники – це еверест підлості», – писав Василь Симоненко. Та я скажу інакше: по моїй смерті – читайте. Бо в цих зошитах є не тільки мій дух і дух мого часу – тут хлюпає море другої половини XX і початку XXI століття. Вже після відходу Степана у вічність я в його архіві знайшла вірш із сумовитими рядками: «Колись мене на цвинтар однесуть, І в горах десь трембіта заридає», а далі:

Цей твір змусив мене болісно задуматися: «Справді, скільки ще з його великої творчої спадщини не опубліковано!» і ще більше переконав мене в тому, що як дружина письменника маю подбати про те, щоб ще не відомий людям творчий доробок Степана Пушика таки дійшов до них. Щодо презентованих «Щоденників», то після їх виходу у світ мені доводилось чути різні відгуки. Дехто навіть погрожував подати на мене в суд…».

Певно, лише дружина могла розібрати нотатки свого чоловіка, нашвидкуруч написані нерозбірливим почерком. А далі вже О. Слоньовській випадало виконувати надзвичайно великий і відповідальний пласт роботи щодо їх редагування. Хоча перед тим й сама Ганна Миколаївна дещо підредагувала: приміром, скорочувала, як на її думку, малоцінні для книжки записи біографій випадкових людей, з якими Степан Григорович, за звичкою, вступав у розмови на івано-франківському ринку й одразу фіксував почуте від них у своєму блокнотику.

О. Слоньовська на презентації «Щоденників» Степана Пушика, свого колеги з ПНУ ім. В. Стефаника, розповіла: «Щоденники – суб’єктивне явище. Людина пише їх передовсім сама для себе, викладає особистий погляд на довколишні реалії, на тих чи інших своїх сучасників. І Степан Пушик у творах цього жанру мовби сповідався сам перед собою – роздумував над ще одним прожитим днем з його тривогами й болями, описував свої враження від літературних, культурних та громадсько-політичних подій, від зустрічей і спілкування з людьми. Пушик мав імпульсивну вдачу і міг сказати людині у вічі неприємну для неї правду, все, що він про неї думає, тим самим наражаючись на гострі суперечки зі своїми опонентами, нерідко з взаємними звинуваченнями та образами. Він це все викладав у щоденнику. Тож в оригіналах записів Степана Григоровича ми читали й такі речі, що не призначені для оприлюднення. Бо у згаданих ним осіб, котрі були великими паскудниками, є чимало нащадків. Тож лише п’яту частину опрацьованого матеріалу я залишила в щоденниках, які побачили світ. Хоча, думаю, і в такому, дуже скороченому, вигляді вони для читачів цікавіші, ніж роман».

Ці твори, як сказала знана літературознавиця й письменниця, надзвичайно цінні для наших сучасників з огляду на те, що відображають час, у якому жив і творив автор. Упорядниця й редакторка не змінювали загальної ідейно-тематичної спрямованості, смислів і сенсів нотаток, міркувань Степана Пушика з приводу тих чи інших подій у житті Прикарпаття й загалом України, бо «щоденники за жанром – це не мемуари, не спогади, в яких перед опублікуванням можна одну думку автора замінити на іншу відповідно до того, як змінився, скажімо, з дистанції часу погляд на ту чи іншу подію». Ольга Слоньовська вважає, що саме цієї жанрової вимоги до літературного щоденника – максимального збереження «сьогоденності сприйняття» описаної події автором – недотримано навіть у відомих щоденниках Олеся Гончара, на які спочатку орієнтувався Степан Пушик, але потім від цього відмовився: «У нашого краянина щоденники, як на мене, сильніші. Бо Пушик вчасно переорієнтувався й надалі прагнув свої твори цього жанру уподібнити до щоденників Олександра Довженка, які є дуже особистими за своєю тональністю. Довженко вводить в них уривки з кіноповісті «Україна у вогні», Пушик теж подає в щоденниках «шматки» власних прозових творів, свої поезії».

У записах свого чоловіка Ганна Миколаївна віднайшла до 500 віршів, які досі ніде не публікували, – ще на цілу збірку. Щоденників у Степана Григоровича справді огром – близько 300 зошитів, у кожному до 200 сторінок, це, мабуть, найбільше серед українських письменників. Такий обсяг матеріалу фізично опрацювати просто неможливо, проте Г. Пушик та О. Слоньовська не зупиняються для перепочинку, а й далі трудяться над домашнім архівом Шевченківського лавреата. Бо, як мовила на презентації перших двох видань «З останніх десятиліть» Ольга Володимирівна, «урвати на півслові щоденник не можна. Хоч мене й дуже виснажила ця воістину каторжна робота, яку виконую не за гроші, а суто на громадських засадах, проте продовжую її разом з Ганною Миколаївною. У наших планах опрацювати щоденників Степана Пушика як мінімум ще на два томи. Дай Боже, щоб я встигла це зробити».

Опубліковані два томи «Щоденників» Степана Пушика відображають одну з невіддільних граней його літературної творчості і є самобутнім літописом історії Прикарпаття та всієї України, своєрідною хронологією тогочасних подій, оцінкою їх з погляду відомого літератора й громадсько-політичного діяча. «Щоденники» разом з тим допоможуть нашим сучасникам краще пізнати і постать самого їх автора-галичанина – не лише як письменника, а й як громадянина, українського патріота, просто як людини, відзначали на презентації. Спогадами про Степана Пушика поділилися голова ОО НСПУ Євген Баран, літературознавиця Марта Хороб, з якими він працював на кафедрі української літератури ПНУ ім. В. Стефаника, директор Інституту мистецтв цього університету Володимир Федорак, його колега професорка кафедри методики музичного виховання та диригування Ганна Карась, колишній міський голова Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, голова ОО НСКУ Михайло Косило та інші промовці. Директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій поінформувала про наявність у фондах бібліотеки повного комплекту всіх на сьогодні виданих книг письменника (їх представили на книжковій виставці «Степан Пушик: у контексті часу й вічності») і щиро подякувала Ганні Пушик за передані недавно головній книгозбірні краю 79 видань із приватної бібліотеки їхньої родини, які подарували Степанові Григоровичу зі своїми автографами відомі в Україні люди. У канву ювілейного заходу органічно вплівся виступ дуету бандуристок «Метаморфози» обласної філармонії ім. Іри Маланюк, який виконав музичні композиції на вірші Степана Пушика. А також твори поета прочитали студенти кафедри сценічного мистецтва і хореографії Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника Соломія Козак і Назарій Тимків.