Гірське бойківське село Нижній Струтинь належить до Рожнятівської територіальної громади й відоме волонтерським подвижництвом на всю Україну – навіть центральні телеканали не обійшли його увагою. Староста села Андрій Кравців та його побратими зацікавили мене своєю громадянською позицією у часі війни з російськими загарбниками. Якось під час спілкування з ними я сказав, що нині всі роблять для ЗСУ все, що можуть. Та чоловіки мене трішечки «поправили»: якби українці справді робили все, що можуть, то Україна вже давно святкувала б перемогу. Та наразі люди роблять тільки найнеобхідніше. Отже, у форматі проєкту «Людина у війні» пропонуємо читачам основні акценти діалогу з нижньострутинськими волонтерами.

Усі, про кого йтиметься у нашому матеріалі, порівняно молоді люди – до 40 років. Я завжди тішуся, коли таке покоління дає собі раду у житті – й осібному, й громадському. Хоч і не хочу, щоб наші діти через тягарі війни дорослішали завчасно. Адже вони, нижньострутинські волонтери, не просто балакають про добрі справи, не відсиджуються, очікуючи, коли все минеться, не нарікають, а роблять вагомі кроки для допомоги ЗСУ. Вони напувають Україну потужною енергією тп є її невичерпним джерелом.

– Я обійняв посаду старости п’ять років тому – з кінця 2019-го, – розповідає Андрій Кравців. – І переконаний, що кожен, хто допомагає нині ЗСУ у війні з російськими загарбниками, допомагає самому собі. Звісно, коли брався за обов’язки старости, то ніхто не очікував такої війни. Пригадую, як неподалік сусіднього села Креховичі одного ранку прилетіла ракета. У Нижньому Струтині панікували всі. Ми тоді зрозуміли, що почалася інша війна. Я поїхав того дня на нараду до Рожнятова, яку зібрав голова громади Василь Рибчак. Ми одержали загальні вказівки й повернулися до своїх громад, де, повторюю, панували панічні настрої: люди метушилися, пропонували якісь ідеї тощо. Конкретної допомоги не було, але страх одних паралізував усіх.

– Які були Ваші кроки у часі тієї соціальної напруги?

– Передовсім зателефонував своїм найближчим знайомим. Зійшлися понад десяток чоловіків, які не відмовили у допомозі і яких я від першого дня й досі називаю волонтерами, а також жінки-подвижниці, серед яких і моя дружина Тетяна, вона й дотепер поряд зі мною у волонтерстві. А першими були Василь Михайльонко, Тетяна Кравців, Володимир Пилипів, Станіслав Фіняк, Валерій Савчук, Андрій Якимів, Василь Самійлів, Роман Андрусів, Микола Тарас, Віталій Бігун, Олександра Андрусів... Ми розподілили обов’язки – кожен виконував свої функції.

Громада активно допомагає. У кожного з волонтерів своя історія війни. У перші місяці після повномасштабного вторгнення волонтерський Нижній Струтинь, образно кажучи, гудів. Для виготовлення турнікетів, плитоносок, сумок тощо задіяли занедбані колгоспні приміщення й цехи. Ми передовсім намагалися допомогти хлопцям з нашого села, які перебували на фронті. Одні збирали кошти й пожертви людей, купували авто, засоби радіоелектронної боротьби і виготовляли все необхідне, інші волонтери доправляли те у військові підрозділи ЗСУ, забезпечували воїнів харчами й побутовими речами найпершої потреби тощо.

Мої родичі Сергій Пилипів, Марія Пилипів та інші як волонтери активно працюють у громадській організації «Енергія України», яку ми створили, щоб бути офіційною й відкритою структурою. Саме С. Пилипів запропонував мені у громаді зосередити увагу на дронах – організувати людей, які могли б їх виготовляти. Скажу чесно, що дехто до такої ідеї поставився з гумором чи навіть насмішками. Я також спочатку засумнівався, але взялися спробувати. І, власне, вже виготовили у громаді не один десяток дронів.

– На що ще спрямували свою волонтерську потугу нижньострутинці?

– Головно на те, щоб не забути, що війна триває. Нині серед людей є чимало недовіри, зокрема і до волонтерів. Це перешкоджає їхній праці, адже допомога тим, хто на фронті, надзвичайно потрібна. А передовсім дуже потрібні засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ). Це перше й найактуальніше наше завдання. Віднаходимо різноманітні способи збору коштів для потреб ЗСУ. Інший напрям роботи – забезпечення підрозділів автотранспортом. Ще одна група волонтерів працює над інформуванням жителів громади у соціальних мережах.

– Що для Вас означає волонтерство?

– Скажу чесно, що до війни це ніколи не було мрією мого життя. Я за професією столяр, працював за кордоном, пройшов Майдан і заряджений патріотичним українським духом. Але тепер відмовитися від волонтерства означало б для мене стати зрадником. Звісно, як староста села маю дуже багато обов’язків – мушу всіляко дбати про справи громади. Але треба ж і ЗСУ допомагати. З другого боку, чи може хтось під час війни в державі справлятися з обов’язками сільського старости ідеально? Комусь, наприклад, не подобається стан доріг у селі, а іншим – ще щось. Мені вже доводилося разом із добровольцями й підприємцями навіть автотрасу до ладу доводити у форматі сільської толоки на ній. Люди допомагали коштами…

Розмова з одним із лідерів волонтерського руху села Нижнього Струтина – батьком трьох дітей Василем Михайльонком та його друзями-волонтерами Валерієм Савчуком, Романом Андрусівим та Андрієм Якимівим відбулась у незвичному місці та за непередбачуваних обставин. Так сталося, що одного недільного дня небайдужі хлопці навідалися до Івано-Франківська, щоб підтримати після важкої операції у ЦМКЛ свого сільського старосту й волонтера Андрія Кравціва.

– Відразу після повномасштабного вторгнення російських загарбників ми вирішили зорганізуватися, – розповідає В. Михайльонко. – Спочатку шили плитоноски та виготовляли для ЗСУ «буржуйки». І на кожному такому волонтерському місці відповідно формувався невеличкий колектив однодумців. Саме тоді відбулися наші перші поїздки на Київщину. До речі, моя волонтерка почалася десять років тому – їздив на прифронтові рубежі ще 2014-го. Відтак взялися допомагати нашим захисникам на східних теренах України. Дуже активно забезпечували харчовими продуктами: у селі була задіяна для допомоги ЗСУ чи не кожна хата. Згуртованість людей була дуже сильною. Всі розуміли, що потрібна допомога. Адже багато хлопців, у тому числі й з нашої громади, стали тоді воїнами-добровольцями.

– То Ви можете порівняти особливості волонтерства 2014 і 2024 років?

– Скажу відверто: хто десять років тому не був байдужим, той і сьогодні не стоїть осторонь волонтерської праці для ЗСУ. Ризики ж були тоді і є тепер. Звісно, ніхто не думав, що війна затягнеться на стільки років. Тепер працюємо як волонтери від сезону до сезону: влітку одні потреби, а взимку – інші. Тож відповідно й закриваємо найнеобхідніші позиції. Передовсім ЗСУ потрібні засоби РЕБ й автомобілі. Співпрацюємо з багатьма волонтерськими колективами та блогерами. Наприклад, активно контактуємо з блогером Андрієм Куликом із Перегінська. Він надзвичайно активний у забезпеченні ЗСУ автомобілями, у тому числі тими, які доставляють з-за кордону. Бо ж не всі мають можливість виїздити за межі України. Найбільше фінансово допомагають наші заробітчани. Роботу плануємо від поїздки до поїздки. А ще закуповуємо свиней і у когось вдома виготовляємо м’ясні вироби для наших захисників – шинки, рулети, ковбаси, тушкованки тощо.

– Що для Вас означає волонтерська праця?

– Десять років тому ми просто возили у військові підрозділи потрібні захисникам речі. А нині я вже не можу відступитися від волонтерства. Зрозуміло, що є сім’я й різні обов’язки у родині. Але залишаю все і роблю найнеобхідніше – для ЗСУ. Потрібно перегнати машину на фронт – сідаю за кермо та їду.

– Яка нині найбільша проблема для волонтерського руху?

– Дуже важко працювати в осередках і з людьми, які нас не розуміють і не чують, бо не слухають. Найактивніше та живе теперішнє волонтерство – це здебільшого родинне. Якщо у когось рідні або воюють, або відвоювали, то такі волонтерські групи ще тримаються купи і в Україні, і на заробітках.

– А що Вас тримає у волонтерстві?

– У мене є сім’я – у нас із дружиною Оксаною троє дітей: Павло, Михайло і Софійка. Брат Оксани захищає Україну в лавах ЗСУ, тож жінка зі мною цілком солідарна у волонтерській праці і в усьому мене підтримує. Ми авта доправляємо в Україну не лише з близького зарубіжжя, а й із країн Західної Європи. Передовсім на фронті потребують повнопривідних пікапів. На нові автомобілі бракує коштів, а на фронті транспортні засоби – вельми розхідний матеріал, тож їх завжди не вистачає. А хлопці не можуть і не повинні випрошувати таку допомогу. Вони кажуть, що мають зарплати і можуть придбати авто. Та ми повинні розуміти, що їх зарплати потрібні родинам.

– Мені видається, що загалом волонтерський рух нині якось принишк чи пробуксовує?

– Так, тепер хвиля волонтерства стихла, і навіть дуже. Ми часто не маємо чим завантажити бус. Шукаємо гроші, їздимо базами й закуповуємо все потрібне. Намагаємося їхати бусом з лафетом. Бо в один бік веземо придбане чи відремонтоване авто, а назад – пошкоджене. Так трохи заощаджуємо дизпаливо. Ми ще не знаємо, коли і як закінчиться війна. Але якщо як батько трьох дітей я сьогодні маю бронь і не перебуваю у лавах ЗСУ, то розумію, що зобов’язаний допомагати тим, хто на фронті. Щоб мої діти через якийсь час не встидалися мене й не казали, що їхній тато ховався від війни по закутках у тилу. У нашій волонтерській спільноті є також чоловік, який вже воював як доброволець і звільнений за станом здоров’я. Нині до двох десятків нижньострутинців захищають Україну у лавах ЗСУ, якщо не рахувати тих, які охороняють різні об’єкти в тилу.

– Яким, на Вашу думку, має бути волонтер – сміливим, гідним, щирим, працьовитим, не красти й не брехати?

– Майже всі риси гідних волонтерів ви вже назвали. Було б добре і спокійно волонтерам працювати, якби збоку чи зі спини вони не чули наклепи, брехню і плітки про свою роботу. Ми ж нічого не приховуємо. Організовуємо чергову поїздку у зону бойових дій – будь ласка, сідайте та їдьмо разом. І ми, образно кажучи, покажемо всім охочим, де знаходяться ті «базари», на яких, як дехто бреше, ми з побратимами «продаємо» волонтерку. Такі люди не тільки не допомагають ЗСУ, а й навіть не усвідомлюють, як то легко нашкодити й посіяти неправду. Ми ж допомагаємо не лише нижньострутинським воїнам, а й багатьом захисникам з Прикарпаття…