Цьогоріч відомий український греко-католицький часопис «Нова Зоря» – видання Івано-Франківської митрополії УГКЦ – відзначив 100-літній ювілей з часу заснування і 35-річчя свого відродження. Чверть століття на чолі редакції газети працював відомий журналіст, публіцист і видавець отець Ігор ПЕЛЕХАТИЙ – парох церкви Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів івано-франківських УГКЦ Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка в Івано-Франківську. Отож із нагоди ювілею часопису «Нова Зоря» о. Ігор ділиться нині своїми міркуваннями про роль церковного видання, свого часу заснованого єпископом Станиславівським УГКЦ Григорієм Хомишиним у часі Різдва 1926 року, і відродженого з настанням Незалежності України світлої пам’яті єпископом Івано-Франківським УГКЦ Софроном Дмитерком у часі Великодня 1991-го.
– Отче Ігорю, з якою метою засновували «Нову Зорю»?
– Історія її створення досить складна. Тоді це було перше регулярне видання, яке виходило двічі на тиждень і мало широкий засяг читачів – передовсім священників, монахів, монахинь, а також мирян. Газета не була єпархіальною. Це був загальний часопис «Католицької акції» – організації створеної для протистояння «войовничому атеїзму» та навалі безбожницьких ідей зі сходу, і Української християнської організації у всій Західній Україні. «Католицьку акцію» на Станиславівщині очолював о. Симеон Лукач, нині блаженний єпископ УГКЦ, а тоді просто священник і викладач Станиславівської духовної семінарії.
Необхідність заснування газети пов’язана з тією, образно кажучи, нездоровою атмосферою, яка із середини 20-х років ХХ століття запанувала в УГКЦ. Її історія тягнеться ще від закінчення Першої світової війни. Адже коли Галичину окупувало військо царської росії, то її узурпувала й російська православна церква, що провадила на наших землях дуже агресивну місію. І в деяких єпархіях, а особливо у Львівській архиєпархії УГКЦ, кілька десятків священників перейшли у московське православіє. Коли російські окупаційні війська вже відступали, то частина з них навіть переїхала до росії. До речі, тоді майже всі священники відомого Преображенського собору УГКЦ у Львові перейшли було в московське православіє. Був такий період, що Церква навіть не мала своїх душпастирів.
Щоб запобігти лихові, митрополит Андрей Шептицький скликав конференцію, у роботі якої взяли участь і єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський. Вирішили поступово у семінаріях запроваджувати курси для підготовки священників у безженному стані (як прийняли целібат, тобто вирішили не одружуватись, – ред.). Спільне рішення було офіційно надруковане у «Львівських єпархіальних відомостях» за підписами трьох єпископів.
Згодом митрополит Андрей майже на три роки поїхав з візитаціями до українських греко-католицьких парафій Америки. Тоді священник Гавриїл Костельник, який очолював у Львові журнал для священників «Нива», почав агресивно атакувати єпископів Хомишина й Коциловського за нібито примусове запровадження целібату в УГКЦ і нібито латинізацію Церкви. А у 1925 році агітатори так збурили студентів Станиславівської семінарії, що заклад спорожнів. Та владика Григорій Хомишин не відступився від ідеї целібату, бо вважав, що саме у безженному стані священник може якнайповніше реалізувати своє покликання, а Церква буде успішною як місійна.
До речі, перші місіонери у 20-30-х роках минулого століття були якраз випускниками Станиславівської семінарії. Владика Григорій Хомишин зрозумів, що для утихомирення пристрастей потрібно активно й фахово опонувати «Ниві». Так виникла ідея заснувати часопис «Нова Зоря», який видавали/утримували коштом Товариства безженних священників Станиславова імені Святого Йосафата Станиславівської єпархії УГКЦ. І перший номер «Нової Зорі» побачив світ 7 січня 1926 року – на Різдво за юліанським календарем. А першим редактором упродовж двох років був отець-василіянин, колишній професор та ректор Львівської духовної семінарії УГКЦ Теодозій (Тит) Галущинський.
Відтак 1928 року владика Григорій Хомишин за рекомендацією єпископа Костянтина Богачевського зі США познайомився з уродженцем Бучача на Тернопіллі доктором права Осипом Назаруком, який погодився повернутися в Галичину і провадити «Нову Зорю». Свого часу він був керівником пресової квартири ЗУНР, міністром преси УНР – досвідченим журналістом і талановитим публіцистом, автором історичних романів і повістей тощо. Тож з 1928-го по 1939-й Осип Назарук був незмінним редактором газети «Нова Зоря» у Львові. І коли він очолив «Нову Зорю», «замовк» о. Г. Костельник.
Знаково, що редакція розташовувалась у самісінькому центрі Львова. Мало видавництво дуже широку аудиторію читачів і було надзвичайно популярне серед духовенства й інтелігенції. Виходив часопис двічі на тиждень на 12-16 сторінках. А з початком Другої світової війни і приходом московських окупантів «Нову Зорю» закрили, а видавництво знищили. Та «Нова Зоря» не перестала існувати, а виходила як газета української діаспори до проголошення Незалежності України у Чикаго під редакторством о. Ярослава Свищука, який відтак жив після повернення на Прикарпаття у селі Дора біля Яремча. Відродження часопису в Галичині відбулося 1991 року.
– Ви стояли біля початків відновлення «Нової Зорі» з благословення світлої пам’яті єпископа Івано-Франківської єпархії УГКЦ владики Софрона Дмитерка, ім’я якого, до речі, чомусь забрали з-під заголовка газети на першій сторінці «Нової Зорі» після Вашого відходу від редакторства.
– Я очолював «Нову Зорю» понад чверть віку. На початку 90-х працював у редакції газети «Західний кур’єр» і навчався на заочному відділенні Івано-Франківської духовної семінарії. То був час відродження УГКЦ й активізації православ’я. Відбувалися справжні баталії. І не тільки словесні. А наша Церква не мала на той час жодного друкованого органу. Якось під час розмови світлої пам’яті тодішній канцлер єпархії отець Андрій Кияк, який був моїм викладачем у семінарії, запропонував мені створити газету – якраз 35 років тому. Владикою Церкви був тоді світлої пам’яті преосвященний Софрон Дмитерко. Ще навіть у березні 1991 року УГКЦ не була до кінця легалізована після підпілля. Владика Софрон, наголосивши, що є на престолі наслідником блаженного священномученика Григорія Хомишина, запропонував мені організувати процес виходу газети й безапеляційно настояв на тому, що її назва має бути «Нова Зоря». Ми так і зробили. А перший номер часопису побачив світ перед Великоднем – 27 березня.
Спеціального приміщення редакція тоді не мала. Працювали на другому поверсі катедри у невеличкій канцелярській кімнатці, а відтак нам дали в оренду приміщення колишньої станції швидкої допомоги на вулиці Адама Міцкевича. Засобів фінансових не було. Друкували на позиченому папері. Перший наклад «Нової Зорі» сягав двох тисяч примірників. Владика Софрон подарував мені югославську друкарську машинку «Олімпія» і порадив редакції самотужки давати собі раду – реалізовувати газети і з того жити. Адже Церква після виходу із підпілля не мала фінансових можливостей утримувати часопис. Так ми робили упродовж усіх років мого керівництва, адже не було від Івано-Франківської єпархії жодної копійки допомоги.
Тоді газети розходилися дуже активно. Адже теперішня наша Івано-Франківська митрополія УГКЦ вдвоє менша, ніж колись була Станиславівська єпархія. Через п’ять років тираж «Нової Зорі» уже сягав 20 тисяч примірників. Оскільки газета була відроджена владикою Софроном Дмитерком, а створив її владика Григорій Хомишин, то ми під її назвою на першій сторінці і вказували, що «Нову Зорю» заснував владика Григорій, а відновив владика Софрон.
– Це мало якесь принципове значення?
– Звісно. Таким чином ми показували читачам історичну тяглість часопису і відповідно християнської ідеології, проповідницею якої і була «Нова Зоря» у всі роки. Я не знаю, який був мотив не давати ці рубрики після мого відходу від керівництва редакцією. Вважаю, що слід було зберегти. Дуже важливо, щоб читачі відчували столітню історичну традицію, а не спонтанність газетної політики. «Нова Зоря» була потужним і знаковим видавництвом не тільки періодики, а й різноманітної духовної літератури. Ми випустили велику кількість видань за час моєї праці – понад 500 найменувань книг різної тематики. А найбільшим нашим скарбом були наші автори – люди, серед яких і знані професори Дмитро Степовик та Степан Пушик, академіки Володимир Грабовецький та Іван Климишин та інші. Люди знали й розуміли, що Церква і «Нова Зоря» – то не тільки про виконання священичих треб: богослужінь, вінчань, шлюбів, похоронів тощо, а й велика інтелектуальна праця. Читачі приходили у нашу редакцію, як до інтелектуального осередку.
– То чим, на Вашу думку, була «Нова Зоря», коли Ви її очолювали? Образно кажучи, інформаційним пастирем – лише проповідувала істини та навчала чи й сміливо боролася з різноманітними явищами у суспільстві?
– Ми мали постійні рубрики «Тема дня» і «Тема тижня» та всі актуальні проблеми з життя УГКЦ й суспільної моралі сміливо порушували на шпальтах часопису. Також у газеті автори не оминали гострих моментів церковного життя. Бо як, образно кажучи, можна духовно лікувати когось, якщо не можеш полікувати самого себе – як священник може закликати своїх парохіян до життя у безгріховності, якщо сам потопає у гріхах.
А наші публікації про ідеологію «руського міра» чи насліддя московської окупації і діяння «визволителів» на Прикарпатті були такі гострі, що редакція відчувала погрози – навіть стріляли по наших вікнах. Чому? Адже ми друкували у «Новій Зорі» прізвища «енкаведистів» – розстрільників наших галичан у Дем’яновому Лазі. Але ж їхні діти чи внуки, як я згодом усвідомив, і досі живуть серед нас. Часто ми на шпальтах «Нової Зорі» гостро критикували режим Кучми-Януковича, але не їх політику, а дії та закони, які зневажали суспільну й християнську мораль українців.
Ми не боялися, хоч і з боку владних органів був тиск. Коли якась осатаніла дівиця зрізала бензопилою хрест у центрі Києва, а натовп і правоохоронці мовчки споглядали і ніхто не зупинив вандалізм, то ми застерігали суспільство, що через таку богозневагу буде страшна біда у нашій державі. А через кілька місяців почалася бійня – розгін студентів, розстріл Майдану і війна з російськими загарбниками. І досі маємо таку біду. Християнська публіцистика у нашому часописі не тільки проповідувала Бога, а й закликала читачів думати.
– Про що розважаєте, отче, у часі столітнього ювілею «Нової Зорі»?
– Насамперед дякую Богу, що мав щастя й нагоду з Його волі і благословення та підтримки владик Софрона Дмитерка, Софрона Мудрого та Іринея Білика себе зреалізувати у «Новій Зорі» як християнський журналіст і мати велике задоволення від тієї праці. Ті часи для мене дуже дорогі й сьогодні відгукуються у моєму серці надзвичайно добрими споминами. Найголовніше, що ми зуміли свого часу відродити наш греко-католицький часопис. Бог мене покликав, а владики благословили на дуже потрібну, але складну працю. Ми її виконували гідно і з честю.
– Ви ж, без сумніву, усвідомлювали, що деякі публікації, зокрема розділи із заповіту блаженного священномученика єпископа Станиславівського УГКЦ Григорія Хомишина «Два царства», будуть неоднозначно сприйняті церковною ієрархією, але попри все не побоялися свідчити людям правду.
– Так, це був заповіт владики Григорія Хомишина, тож книга «Два царства» – історичний документ, безцінна річ для істориків нашої Церкви в Україні. Цю працю треба досліджувати як факультатив у духовних навчальних закладах нашої Церкви, адже книга проливає багато світла на нашу історію. Там є десятки фактів і подій, про які не знав ніхто, крім владики Григорія, бо він був їхнім безпосереднім учасником. Його висновки межують з пророцтвами навіть з проєкцією на наше українське сьогодення. Ще ніхто не знав, що таке «руській мір», а владика його побачив і ще у ті роки застеріг нас від роздорів у Церкві та відходу від єдності. Попереджав, що в іншому разі нас чекатиме повне поглинання диким московитським сходом, що вже й відбувається на п’ятій частині території України.
Очевидно, «Нова Зоря» і надалі мала б порушувати актуальні і складні суспільні теми. Звичайно, подаючи основний масив позитивних новин. Мене дуже бентежить роздвоєння нашого суспільства, коли на вустах у людей «Слава Україні!», «Слава ЗСУ!» чи «Героям слава!», а водночас – побої вояків ЗСУ із ТЦК, які виконують надзвичайно потрібну роботу для захисту України та забезпечують мобілізацію. Преса такі речі не повинна оминати.
– «Нова Зоря» народилась у Різдві, а відродилась у Великодні…
– То були великі й незабутні пережиття. Пригадую, як на межі Львівської та Івано-Франківської областей ми зустрічали блаженнішого Мирослава Івана Любачівського кардинала, який повернувся в Україну. Я був у делегації з владиками й подарував йому перший номер «Нової Зорі». Владика був приємно подивований, адже добре знав історію часопису. А я сказав йому: «Воскрес Христос, воскресла Україна й воскресла «Нова Зоря»!
