Скільки українців у світі, стільки й історій війни. Сьогодні у форматі редакційного проєкту «Людина у війні» поспілкуємося з Любов’ю ЛИПОВСЬКОЮ, яка називає себе просто людиною, хоча має два дуже авторитетні статуси – Почесної громадянки міста Калуша і Славетної галичанки та є засновницею й чільницею Калуської міської філії ВГО «Союз українок», режисеркою аматорського театру «ЛюбАрт» і письменницею.

Намагаємося показати, що у часі війни не лише модерна зброя, громадянська позиція і глибокий дух патріотизму, а й Богом даний талант, посада, улюблена справа чи інші життєві уподобання, небайдужість і справжність тощо – все може стати разючим каральним мечем у війні проти загарбників України...

Вітальня калуської «союзівки», як членкині міського Союзу українок ніжно називають поміж собою своє громадське приміщення у центрі Калуша, схожа на невеличкий музей старожитностей: на стінах давні намолені образи, а навколо – неповторні взірці українського народного строю.

– До Союзу українок щонайперше мене привела любов до театру, а вже громадська організація надала мені можливість, не маючи відчутної підтримки від держави та інших профільних структур, розкрити свій талант і створити все те, що було моєю життєвою мрією. Установчі збори калуської філії відбулися 1991 року – відтоді я її й очолюю.

– То, як на мене, велика честь мати таку глибоку довіру від прикарпатців з малої батьківщини Провідника ОУН Степана Бандери, адже Ви народилися на Львівщині?

– Так, я родом із Монастирця на Жидачівщині і завжди була повернена до Львова чи Дрогобича. Театри цих міст не лише сформували мене, а й пробудили інтерес до театрального мистецтва загалом. Я навчалася свого часу у Львівському училищі культури (нині Львівський фаховий коледж культури і мистецтв), і кожен із моїх викладачів заклав у мені такий сильний фундамент, який дає можливість вистояти й нині. Ті люди нас формували, не ламали, а навпаки, вирощували й плекали віру у самих себе і в те, що ми – українці. А вже у Рівненському інституті культури все відбувалося трохи по-іншому, та львівські підвалини були незламними. Я мешкала у селі на Львівщині з дідусем Михайлом Мостовим і бабусею Теклею Любезною, а мої батьки – у Калуші, де працювали. Якось я приїхала на практику до Калуша, де в училищі культури було місце викладачки. Таким чином після розподілу я у Калуському училищі культури (Калуський фаховий коледж культури і мистецтв) пропрацювала двадцять п’ять років.

Викладала курс театральних дисциплін – акторську майстерність і режисуру. Спочатку Калуш видався мені дуже радянським порівняно зі Львовом і навіть з Рівним. Ніде не служили так віддано партії, як у Калуші. Це мене майже знищувало. Але я вперта. Мої студенти з різних регіонів Прикарпаття були дуже цікавими. А процес розпаду совіцької влади почав нас підіймати на дусі. Були мітинги, віча... Для мого громадянського формування дуже багато дало дідусеве й бабусине виховання у селі. Вони особливо читали тільки дві книжки – Біблію і «Кобзар», просили мене не приносити їм жодну книжку, видану після 1917 року, та мали віру, повагу й любов до землі… Словом, змалку мріяла бути артисткою. Як громадянка я формувалася головно у родині – у любові.

– Як виник задум заснувати Союз українок у Калуші?

– Мені був тоді лише тридцять один рік. Я часто виступала на вічах, академіях та мітингах і провадила цікаві культурні заходи на рівні міста, співпрацювала з «Просвітою». А спонукали мене очолити калуську філію Союзу українок дві жінки – відома українка і шляхетна калушанка Ірина Сохацька та командирка ОУН-УПА Марія Волочанська, які вважали, що таку структуру повинна очолити молода людина. Два роки філію очолювала донька І. Сохацької – Зоряна Онищенко, яка відтак виїхала у США. Тож я і досі головую у філії. Першими членкинями були ті жінки, які все життя несли любов до України.

– Знаю, що союзянки постійно виборюють право мати своє приміщення у центрі Калуша.

– Будинок належить місту, тож зі зміною влади змінюються погляди на доцільність нашого перебування в ньому. Ніхто не хоче і не може до кінця зрозуміти, що ж у нас є таке, що приваблює та єднає і дорослих, і молодь. Я завжди відчувала, що люди, які пишуть про патріотизм, не завжди до кінця щирі. А у мистецтві – все як на долоні. Відчувала, що навіть після проголошення Незалежності України ми ще «залєжані», тобто не господарі на своїй землі. Коли я хотіла у театрі щось зробити українське, то мені часто казали: «То ще не на часі...». У нас і досі не сформована свідомість українців як громадян-державників.

– Знаю, що саме філія Союзу українок була першим центром волонтерства у Калуші. І навіть головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний свого часу відзначив Вас спеціальним нагрудним знаком.

– Ми завжди працювали й працюємо для України. І було гірко дивитися на покірність значної частини українців, коли свого часу до влади прийшов Віктор Янукович. Їм в очі на мітингу я сказала тільки два слова: «Не брешіть і не крадіть – й будемо мати Україну...». І досі я дотримуюся цього життєвого кредо. Якби ми не фальшивили і не крали, то нашим воїнам не було б так важко і з такою гіркотою вони не приїжджали б на кілька днів додому. Ми часто в ілюзії брехні шукаємо правду. Я працюю з дітьми, а вони хочуть щирості, а не фальші. Їм пояснюю, що наше покоління вийшло з тотальної брехні. Ми брехали собі і навіть не думали, що потопаємо у тій фальші. Дехто ще й досі не виборсався з баговиння неправди.

Як засновниця й режисерка аматорського театру «ЛюбАрт» Л. Липовська завжди зосереджує свою увагу на живих емоціях – на справжності. Разом з чоловіком Ігорем вони видали дві книжки – збірку п’єс «Дивна гра» (2010) та повість для дітей «Точильний камінь» (2016).

– Ми й досі ставимо вистави про щось давнє й старе, або його осучаснюємо, – аналізує театральні віяння пані Люба. – Але відкрито, образно кажучи, до крови боїмося сказати, що нині з нами відбувається. Завдяки спільній творчій праці дорослих і дітей ми на базі філії Союзу українок у Калуші виховали дітей, які свідомо й щиро з 2014 року своєю працею допомагають ЗСУ. Тож іще десять років тому ми створили у «союзівці» перший у Калуші активний волонтерський центр. Ми не марнословили й не били себе в груди, а просто працювали. Молодь активна і дуже продуктивна, якщо береться за якусь справу. У нас – 26 постійних членкинь філії Союзу українок, а ще чимало волонтерів.

Ми навіть розділилися в осередку на три вікові групи – до 35 років, до 45 і вище. Волонтерська активність у громаді буває різною: то зростає, то спадає. Та попри все ми працюємо. Я свою професію режисерки, яка у мені сформувала філософію і глибину життя, не покинула. Разом з чоловіком Ігорем ми пишемо п`єси і ставимо їх на сцені. А професія драматургині й режисерки вимагає бути у гущі у житті. Інакше у творчості буду брехливою. Тож ми не завжди приживаємося у сучасній драматургії, бо «не модні» і «не піарні». Ми не хочемо фальшивити з нашими людьми, забувати про критичне мислення, видавати бажане за дійсне – жертв називати героями, творити ілюзії, забуваючи, що вони небезпечна дорога до шизофренії, яка вже заполонила росіян. Це наша біда, наше кріпацтво, що ми боїмося подивитися правді в очі, а тупо поклоняємося владі.

– Ви починали як режисерка чи як письменниця?

– Звісно, як режисерка. Театр був нашою мрією. І назву «ЛюбАрт» придумав мій чоловік. А до драматургії ми з Ігорем прийшли згодом. Свій перший театральний проєкт реалізували 1996 року. Ми мріяли створити у Калуші такий театр, який їздив би нашими селами, тож писали сценарії, які були б зрозумілі і в селі, і в місті. А після Помаранчевої революції до нас активно почали приходити молоді люди, охочі виступати на театральній сцені. Так триває й досі. Ми працювали спочатку у Калуському РБК, де фактично і сформувався наш «ЛюбАрт» і де ми проводили всі фестивалі, виховували молодь як свого глядача. Та потім нас звідти вигнали – через реформу освіти сказали забратися геть. Ніхто навіть не попросив вибачення. Нас прийняло тоді місто – Палац культури «Мінерал». Але там ми провадимо репетиції у вільні години між прощаннями з полеглими воїнами, вимиканням світла і звуками сирен. Діти хочуть працювати, але не сприймають, коли перед ними зачиняють двері чи питають: «Ти чого сюди прийшов?».

– Що Ви в часі війни хочете сказати сценічною мовою?

– У «Персах» Есхіла є такі слова: «Достойно несіть свій біль…». Якщо ми будемо українських героїв лише оплакувати, то накоїмо чимало лиха. Наших героїв потрібно прославляти чи й міфологізувати на високому рівні на знак вдячності їм. А про проблеми – не брехати, а висвітлювати їх по-справжньому. Не потрібні сьогодні кальки з радянських вистав про партизанщину. Талант не збреше, тож такі речі мають творити обдаровані автори. Але ми не сміємо мовчати. Досить того, що ми вже про часи ОУН-УПА за роки намовчалися.

– Чи можете сьогодні назвати «ЛюбАрт» зброєю?

– Так. До речі, чимало наших активних молодих акторів нині воюють у лавах ЗСУ. У 2014 році на основі історичних подій 1949-го, які відбулися у криївці біля Рожнятова, ми написали і п’єсу «Без зброї» про воїнів ОУН-УПА. Її не дуже зрозуміли. Але під час фестивалю у Тустані на Львівщині навіть не виставу, а її читку сприйняли гідно. У Калуші ми цю виставу під назвою «Час героїв» дали у Меморіальному музеї «Калуська в’язниця» на початку повномасштабного вторгнення російських загарбників два роки тому. Але нині люди дуже змучені й розчаровані від браку справедливості в суспільстві, тож таку виставу потрібно подавати вже по-іншому: образно кажучи, щоб сильні ідеї не кидати у болото і не було зворотного ефекту. Велика несправедливість вбиває віру.

Справдешнє мистецтво шукає справжню форму подачі і не бреше, воно вище брехні і є згустком глибокої думки. Але не всі твори можна назвати мистецтвом, бо значна їх частина – це просто вияв культури. В нас дуже багато акційних речей – відбули і забули. Але є чимало такого, про що треба говорити з суспільством. Хлопці, які повертаються з фронту, хочуть творів не про війну, а про життя. Не треба втягувати людей у чорну діру безвір’я і страху.

– Як Ви сприйняли те, що стали Почесною громадянкою Калуша, а відтак і Славетною галичанкою?

– Без пафосу. Я ж не люблю марнослав’я. Більше тішилася медаллю за волонтерство від головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Таку ж медаль у нашій команді одержала й молода та надзвичайно активна волонтерка Христина Урда. Названа нагорода – то не моя заслуга, а всіх наших союзянок, які понад десять років робили й роблять усе, що потрібно для вояків ЗСУ. А наші вистави і роботи тих колективів, які приїжджають до Калуша на наше запрошення, благодійні – всі кошти віддаємо для ЗСУ. Вдячна громаді Калуша за віру у те, що ми не крадемо з тих грошей нічого. Для нас це найвища оцінка. Тепер театральний Калуш ожив, головне – задати моду. Бо театр нині чи не найближче до людей. Відомо, що він є однією із форм суспільного мислення. А суспільству у часі війни надзвичайно бракує живого спілкування.