Сучасна історія українського героїчного спротиву московитам зіткана з безлічі великих і маленьких перемог та поразок – як на фронті, так і в тилу. Вона просякнута пеклом смертей і гіркотою болю великих та непомітних фронтів кожного з нас, українців. Свідченням цього є діяльність молодих патріотів із Рожнятівського Підгір’я. Їхню волонтерську працю не зупинили ні втрати рідних та побратимів, ні віддаленість перемоги у війні з російськими агресорами, ні втома від щоденної рутинної допомоги ЗСУ. «Молодь Прикарпаття» – це громадська організація, яку заснували у лютому 2021 року громадські активісти із сіл Кузьминець та Ясень Перегінської громади – Ярослав Кузь, Марія Богославець та Володимир Чоповський. Сьогодні біля керма ГО зосталася лише Марія. Свою волонтерську працю вона вважає даниною живої пам’яті побратимам – Володимирові та Ярославу.

– Маріє, як народилася ідея заснування такої громадської організації?

– Усе почалося з того, що мій брат Володимир Кузь поділився зі мною своїми міркуваннями про можливість створення ГО. І ми поїхали у Київ порадитися щодо того з представниками громадської структури «Ділові жінки України», з якими свого часу запізналися. Мій брат працював тоді лісівником в Осмолодському держлісгоспі, і їхні дороги з громадськими активістками не раз перетиналися.

Отож завдяки їхній підтримці й заснували нашу спільноту. Ми прагнули відновлювати наші бойківські традиції та звичаї, народнопісенну творчість й популяризувати їх серед молоді і дітей. Ще до повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну ми упродовж року допомагали передусім соціально найвразливішим групам – вдовам, літнім людям, малозабезпеченим родинам, сиротам та всім землякам, які потребували підтримки. На Великдень дарували людям святкові продуктові кошики, а також роздавали їх у церковних парохіях.

Активно залучали до такої благодійності і дітей та молодь. У ясенських школах, наприклад, діти виготовляли яскраві великодні писанки. То були наші перші акції після заснування, серед яких і «День землі», яку ми організували та провели разом з «Діловими жінками України» у Дарівському лісництві Осмолодського держлісгоспу – посадили чотири тисячі дерев.

А якось до мене зателефонувала Руслана Гаврилків з Долини і спонукала взяти участь у конкурсі «Таємниці України» – готували автентичні бойківські страви гобку і борщ із журавлиною. Ми вибороли тоді третє місце, і нас відзначали під час урочистостей у приміщенні Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк. Також пригадую, як відродили давню традицію святкування Івана Купала на бойківських теренах. Залучали молодь, плели й кидали на воду віночки, водили хороводи і співали купальські пісні тощо.

– А відколи Ваша організація зосередилася на допомозі ЗСУ?

– Ярослав Кузь і Володимир Чоповський працювали разом в Осмолодському держлісгоспі і вирушили добровольцями на війну в 68-му окрему єгерську бригаду ЗСУ, а з ними тоді, пригадую, пішли на фронт ще Андрій Семкович, Василь Черпак та інші друзі. 3 березня 2022 року хлопці вже виїхали з Ясеня. Спочатку їм обіцяли, що на фронті виконуватимуть близьку до лісівництва роботу, але після полігону їх відрядили відразу на Донеччину. У середині травня Ярослава важко поранило. Перебув у шпиталях Черкас та Рівного, а відтак повернувся додому на реабілітацію – лікувати ногу.

Та загадка в тому, що і він, і його також поранений побратим Володимир відійшли у засвіти не через рани, а через проблеми з підшлунковою залозою. Казали, що, очевидно, вода, яку вони пили на передовій, була отруєна.

Ярослав помер 29 квітня 2023 року, а Володимир – 28 травня 2024-го. Коли Володимир ще жив, то після смерті мого брата ми провели акцію «Подаруй тепло воїнові» – виготовляли окопні свічки у своєму орендованому офісі в Будинку культури Ясеня. Уклали угоду з Центром зайнятості у Рожнятові, і до нас направляли працівниць для таких робіт. А люди, одержавши зарплати, вирішували, як їм разом розпорядитися грішми, – купували свині, квасолю, склопосуд і робили тушкованки та інші закрутки для воїнів ЗСУ.

Своєю працею ми завжди з гордістю представляли передовсім Перегінську громаду. Кожен чітко виконував свої обсяги роботи. Ми із посестрами плели маскувальні сітки, виготовляли різноманітні закрутки і заливали окопні свічки тощо. Хочу відзначити велику допомогу у волонтерській праці голови Перегінської ТГ Ірини Люклян. Організація волонтерської роботи у нас проста. Якщо фронтове замовлення готове, то ми телефонуємо Ользі Клименко, керівниці БО «БФ «Оберіг нації», зареєстрованої у Рожнятові 2022-го. І вона та працівниці фонду вже доправляють його за призначенням – у військові підрозділи ЗСУ. Серед тих, хто завжди був і є пліч-о-пліч зі мною, – Іванна Лутчак, Галина Гелетій, Марія Заводня, Віталія Федорчак, Ольга Библів, Світлана Магас, Марія Стасів та інші. Дуже перепрошую тих земляків і землячок, кого через хвилювання не назвала.

– Що для Вас означає волонтерство у час війни?

– Передовсім моє волонтерство – це жива пам’ять про співзасновників ГО «Молодь Прикарпаття», вже Небесних воїнів: мого брата й нашого побратима Володимира. Прагну щоденною працею промовляти до хлопців, які пішли на війну добровольцями і влилися до лав Небесного війська України: «Дякую, воїни Світла, за життя...». Щороку у роковини їхньої смерті ми з друзями зустрічаємося та проводимо якусь громадську акцію. Наприклад, такий захід пам’яті Ярослава у співпраці з Народним домом провели в урочищі «Підлюте» біля с. Омолоди, в якому взяло участь багато молоді. А на роковини смерті В. Чоповського мандрували цікавими місцями Бойківщини.

– Після п’яти років громадської праці яким найвлучнішим словом Ви могли б охарактеризувати ГО «Молодь Прикарпаття»?

– Наша спільнота передовсім непоборна. Навіть смерть побратимів, біль втрат, різні перешкоди у волонтерстві чи осібні розчарування не збили нас зі шляху. Ми продовжуємо працювати для ЗСУ. Аж до перемоги…

Своїми враженнями від співпраці з ГО «Молодь Прикарпаття поділилась і згадана Ольга Клименко – ветеранка ЗСУ, членкиня «SEMA Україна», жінка, що зазнала насильства у полоні.

«У нас із «Молоддю Прикарпаття» підписано меморандум про співпрацю, – зазначила вона й принагідно розповіла й історію свого опору московським агресорам. – На початку великої війни в Україні на фронті дуже бракувало автомобілів, які, власне, й нині є розхідним матеріалом на передовій. Тоді наші можновладці запровадили такі правила, що з-за кордону можна було завозити техніку лише через благодійні організації. Тож ми й заснували «Оберіг нації», щоби могти доставляти для ЗСУ й автомобілі.

Я уродженка Донецька, учасниця Євромайдану, представниця групи «Донбас SOS» і ветеранка війни. Працювала під позивним «Сімон Болівар». Через допомогу ЗСУ ми, троє активістів, побували у катівнях російської фсб. Мій друг Дмитро Клугер з позивним «Нестор Махно» згодом загинув під Бахмутом, а інший побратим – на реабілітації за кордоном.

Ще до рашистського вторгнення 2022-го я чотири роки воювала у батальйоні «Айдар», а звільнили мене за станом здоров’я. Саме в «Айдарі» я познайомилася з Любомиром Максимцем – уродженцем Перегінська. І коли Любомир поповнив ряди Небесного війська, я залишилась у світі сама-самісінька. Взяла свого сірого кота, наплічник та каремат і поїхала на Рожнятівщину, як свого часу радив Любомир. А далі, як бачите, із ЗСУ мене списали у запас, але не списали і не спишуть з фронту спротиву. Поки триває війна...».