Творить він під орудою диригентки Ганни КАРАСЬ, докторки мистецтвознавства, професорки кафедри методики музичного виховання та диригування Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, заслуженої працівниці культури України. До 130-річчя хору приурочено й презентацію монографії Ганни Карась «Хорова родина «Первоцвіт».
Назва хору «Первоцвіт», яка з’явилася у часі відзначення його 90-річчя, на наш погляд, дуже вдала і символічна – заснування співочого колективу було не лише первоцвітом хорового співу на Прикарпатті, а й провісником розквіту хорової культури в Україні. Ще 1890 року його створив місцевий учитель і громадський діяч Володимир Грицишин, ім’ям якого нині названо одну з вулиць Микитинців. Хор був співочою окрасою краю у «трьох століттях і п’яти державах», і сьогодні, образно кажучи, нема на Прикарпатті хорового квіту без «Первоцвіту». У різні роки колективом керували відомі особистості і диригенти – Денис Січинський, Володимир Грицишин, о. Богдан Ганушевський, Іванна Лапук, Олекса Маланюк, Василь Дзівінський, Семен Шкурган, Михайло Козленко, Володимир Зварун, Степан Коваль, Іван Дзьомбак, Ігор Семків... А 2021-го сповниться 30 років, як «Первоцвіт» очолює Ганна Карась. За вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та з нагоди 130-річчя «Первоцвіту» міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків нагородив керівницю колективу відзнакою «Міць і гордість міста».
– Ганно Василівно, думаю, недарма на гербі Микитинців красується і соловейко.
– Так, соловейко – то символ не лише української природи, а й пісні. Він органічно красується на гербі Микитинців, адже село упродовж століть засвідчує відданість українській пісні. І це підтверджує історія народного аматорського хору «Первоцвіт», у якому беруть участь різні покоління родин – від дідів до онуків і правнуків.
– Назва хору, як показав час, виявилася символічною, адже колектив став ніби провісником розквіту хорової культури і нині його вважають одним із найдавніших не лише на Прикарпатті, а й в Україні.
– Первоцвіт – не просто квітка, а символ весни, пробудження і чогось нового. Заснування хору 1890 року також відбулося не випадково. Це був час пробудження національної ідентичності – усвідомленого переходу від русинства до українства. І творення українських музичних, хорових товариств «Боян», яке почалося зі Львова, відтак поширилося по всіх великих містах Галичини, стало поштовхом до заснування сільських хорів. А засновник хору Володимир Грицишин був не лише директором школи, а й активним громадським діячем і свого роду будителем національної свідомості в Микитинцях. Саме за його ініціативи в селі збудували свого часу Народний дім. Розуміючи, що йому бракує професійності як диригентові, Володимир Грицишин запросив до керівництва хором композитора Дениса Січинського, який був одним із фундаторів коломийського «Бояна». 1899 року його запросили до Станіславова, щоб піднести рівень «Бояна». Тут він пропрацював останні свої десять років, упокоївся в Бозі, його поховано на Меморіальному кладовищі. До Дениса Січинського хорами в Галичині керували тільки священники, які творили музику у вільний від богослужінь час.
Творчість «Первоцвіту» співзвучна західноукраїнській традиційній хоровій музиці і органічно вливається у багатобарвне співоче море нашого краю. Творчій манері колективу притаманні яскравий національний колорит, свіжість, темперамент, багатство поліфонічної тканини, настрій, чистота і благородність.
Петро КНЯЗЕВИЧ, народний артист України і генеральний директор–художній керівник національного Гуцульського ансамблю пісні і танцю «Гуцулія».
Суспільство в часи Австро-Угорщини ще не було належно готове до прийняття таких змін, і життя Дениса Січинського стало наочним підтвердженням того. Д. Січинський – громадський діяч, провісник нової української музики і як композитор, і як диригент, перебиваючись з хліба на воду, вимушений був заробляти на прожиття не лише в Микитинцях, а й в Угорниках, Вікторові та інших селах області і помер у бідності, на орендованому горищі в одному із готелів міста (на вул. Лесі Українки. – І. Л.), навіть не маючи належного одягу для спорядження в останню путь. До речі, там нині є меморіальна дошка. Саме завдяки Денисові Січинському в нашому місті було засновано першу музичну школу, на основі якої відтак утворилося музучилище. Ось чому ще назва «Первоцвіт» стала такою провісною. Композитор був безмежно відданий своїй праці. І похорон, і відкриття пам’ятника йому 1943 року відбувалися під спів і микитинецького хору. До речі, гроші збирали ще з 1909-го, а пам’ятник відкрили аж у часі німецької окупації. Це не лише показник вшанування композитора, а й, на жаль, одна з негативних і характерних наших рис.
«Первоцвіт» – найдавніший хор в Україні. І цей факт має офіційні документальні підтвердження. Ще на початках незалежності України хор під керівництвом Ігоря Семківа об’їздив з українськими піснями чи не всі міста і села зросійщених регіонів країни і був провісником українського духовного відродження. Ось чому назва хору «Первоцвіт» дуже органічна.
– Як би Ви означили колектив, яким керуєте вже майже 30 років, – знаним, відомим чи знаменитим? Адже у своїй книжці називаєте «Первоцвіт» своєю «хоровою родиною».
– Найвиразнішою ознакою колективу вважаю відданість українській пісні. Учасники хору двічі на тиждень приходять на репетиції, відриваючись від своїх насущних справ, слухають зауваження керівника і співають не за винагороди, а за покликом душі. Для цього потрібно мати любов до пісні. Також і керівники хору в різні роки були дуже віддані своїй праці. А багатьох з них не оминула трагічна доля. Наприклад, Олексу Маланюка, який керував хором у Другу світову війну, фашисти розстріляли в Станіславі під синагогою після вистави оперети «Шаріка» Ярослава Барнича. Єдину жінку-диригента, окрім мене, Іванну Лапук після війни безневинно засуджено на 10 років, вона відбувала «сибіри», а реабілітована тільки 1993 року. Був у засланні ще один керівник хору – упівець Степан Коваль. Під час війни перебував у таборах, а відтак вимушений був емігрувати до Канади і о. Богдан Ганушевський, чий батько, отець Михайло, був парохом на два села – Угорники і Микитинці... Це були люди, віддані своїй справі, й великі українські патріоти.
Я ж прийшла в хор 1991 року і випадково, і не випадково. Бо працюючи заввіділу культури в Івано-Франківську, добре знала цей колектив. Мала острах перед пробою себе як диригента, а праця була для мене викликом. Та згодом учасники хору стали моїми друзями і рідними людьми. Без них мені важко уявити своє життя. Вони за майже три десятки років спільної праці ділили зі мною і радість, і біль. Адже за цей час я з асистентки стала докторкою наук і професоркою, втратила батьків, пережила кар’єрні зростання і падіння... Та ніколи я не залишала свій колектив. Саме з нього черпала і черпаю свою духовну силу. Коли починається репетиція хору, я забуваю про все, поринаю в якийсь інший енергетичний вимір. І вже нічого мене не болить і нічого не турбує. Тож мій чоловік, який також є учасником хору, інколи жартує, що я прикидаюся, коли кажу про втому...
– А що хотіли б ще заспівати зі своїм «Первоцвітом»?
– У моєму житті, коли я працювала начальником управління культури облдержадміністрації, вже був такий особливо пам’ятний момент, який, напевно, ніколи не повториться. Я була організатором проведення в Івано-Франківську відомого фестивалю «Родослав». І саме тоді на стадіоні з трибуни диригувала багатотисячним співочим колективом з усіх учасників – співали гимн «Ще не вмерли України ні слава, ні воля...» Такою кількістю хористів я більше ніколи не диригувала і вже не буду. Звісно, маю плани на майбутнє і є твори, які хотілося б виконати з «Первоцвітом». На жаль, наші реалії не дають можливості працювати з хором. Та й вік учасників дуже змінився – 60 років, 70 і 80 «плюс». А поєднувати в одному колективі молодих і зрілих учасників дуже складно. Тож тепер не можемо реалізовувати такі великі вокальні проєкти, кантати, як колись виконували у супроводі симфонічних оркестрів. Але ми співаємо і будемо співати – дарувати шанувальникам нові твори.
– Ганно Василівно, наостанок ще розкажіть читачам нашого часопису, що Вас спонукало взятися за написання книжки «Хорова родина «Первоцвіт»?
– Головно – ювілей хору, його 130-річчя. Та я картаю себе, що не зробила це раніше. Хоч свого часу й випустила два збірники з репертуаром «Первоцвіту» і мала достатньо матеріалів, та про написання історії хору, чесно кажучи, чомусь і не замислювалася. Шкодую. Хоч обставини були різні. Та напередодні святкування ювілею колективу ми якось зібралися на нараду в нашого сільського голови Михайла Сіщука, щоб поговорити про перебіг свята. Тоді я й заговорила про можливе написання книжки про історію «Первоцвіту», але ще не знала, чи знайдемо можливість її профінансувати. Та сільський голова, який, до речі, також тривалий час був нашим хористом і багато підтримував колектив, запевнив, що все буде добре: «Гроші знайдемо – Ви пишіть...». Саме завдяки його особистій підтримці та великій допомозі в пошуку благодійників побачила світ моя книжка, тому що видана не за бюджетні, а за спонсорські кошти. А ще, як не парадоксально, й карантин допоміг – мала вдосталь часу для написання. Видання не з дешевих. Багато архівних документів, майже дві сотні кольорових світлин, крейдовий папір... Найскладніше було віднайти світлини, щоб увічнити пам’ять тих учасників хору різних років, які вже відійшли у засвіти. Я дуже вдячна за допомогу колишньому сільському голові Василеві Гавришу та старості хору. Можливо, когось і не згадали, але я доклала максимум зусиль, щоб донести до людей інформацію про підготовку книжки. Тішуся, що сьогодні вона вже помандрувала не лише Україною, а й світом. Дякую Богу, що мені вдалося.
