Добре розумію, що цим матеріалом розворушу амбіції численних чиновників від культури, розтривожу тих представників прикарпатської інтелігенції, які воліють сміливо критикувати державу, але панічно бояться бодай торкнути правдивим критичним словом місцеве керівництво... Так, здавалось би, дивно, а для декого і неприємно раптом почути про те, що відомого поета, лауреата Шевченківської премії Тараса МЕЛЬНИЧУКА десь недостатньо вшанували. Адже його ім’ям названо літературно-краєзнавчий музей в його рідних Уторопах на Косівщині, де ще 1997 року спорудили пам’ятник поетові роботи Володимира і Марини Римарів. Відкрили й меморіальні дошки на фасаді школи в селищі Яблунові, де навчався Т. Мельничук, на будівлі редакції газети в Косові, де він працював, на фронтоні Коломийської дитячої бібліотеки №2, названої також його ім’ям й де відкрито меморіальну кімнату-музей поета. Іменем цього дисидента і політв’язня назвали вулиці в Косові, Івано-Франківську, Коломиї.

Справді, хіба доречно бідкатися про недостатнє вшанування нашого визначного краянина, якщо 1992 р. побачив світ документальний телефільм «Тарас Мельничук. Доля і слово», а 2018-го вийшли друком книжки: у Косові – «Тарас Мельничук у спогадах Миколи Близнюка: інтерв’ю Василя Глібчука» та в Івано-Франківську – спогадове видання «Бурлака», упорядковане Євгеном Бараном і Мирославом Лазаруком, а також альманах «Каміння поколінь». І чи варто зворохоблювати шанувальників поета, якщо на Прикарпатті засновано літературні премію і фестиваль ім. Т. Мельничука, а видавництво «Discursus» з Брусторова на Косівщині за сприяння Українського культурного фонду навіть створило віртуальний архів-музей поета?

Але навіть у такому контексті я таки погоджуюся з думкою Марії Порох – членкині Клубу інтелігенції імені Ігоря Пилипейка та РО «Просвіти» з Косова, що «пам’ять про Тараса Мельничука належно не пошанована державою, за незалежність якої він так пристрасно боровся». Проте зауважу принагідно, що дуже легко і комфортно (але чи достатньо?) нарікати тільки на державу, знаючи чи свідомо «призабувши», що і добрі справи, й недолугі, й мерзенні мають свої імена. Без сумніву, найкращий пошанівок для Тараса Мельничука – то людська пам’ять, яку гідно бережуть його друзі й колеги. Але й її, на жаль, потрібно час від часу будити із дрімоти. І ситуація зі станом літературно-краєзнавчого музею Тараса Мельничука в Уторопах – промовисте свідчення того.

У жовтні минає десять років від часу його відкриття. Реалізували задум з ініціативи Івано-Франківської обласної організації НСПУ і громади Уторопів за сприяння Івано-Франківських ОДА й облради, Косівських РДА й райради, а також за кошти численних доброчинців. Завдяки небайдужості педагога і публіциста Василя Курищука із селища Яблунова та сприяння голів Яблунівської селищної ради територіальної громади – Юрія Коваля і старостинського округу – Омельяна Ніжевського ми побували в Уторопах, аби відповісти на запитання: чи склав свої суспільні матури, тобто іспити на очікування, літературно-краєзнавчий музей Тараса Мельничука за десять років існування на вітцівщині великого поета?

…Присілок «Мальцеве» в Уторопах, де колись була, а відтак згоріла хата Т. Мельничука, одиноко усамітнився у зелених обіймах по-казковому гарного довкілля. На початку 90-х років минулого століття – ще за життя поета, який тинявся чужими кутками, – на тому місці державним коштом, зокрема за керівництва Ярослава Ходана, тоді представника Президента України в Косівському районі, почали будівництво нового цегляного будинку. Але не добудували – коштів забракло, а відтак і керівника району звільнили, і Тарас відійшов у засвіти. Нині цей державний «довгобуд совісті», що перебуває у приватній власності, як відлюдник зирить порожніми вікнами, недокраденою столяркою і захаращеним обійстям на кожного, хто приходить на уклін до могили поета на смерековій алеї, яку дбайливо упорядковують і доглядають завдяки керівництву села та громаді Уторопів. Тарас так любив родинне обійстя, що заповів і поховати себе на вітцівщині – й назавжди залишився у «Мальцевому».

– До тієї недобудованої хати вже давно ніхто не навідується і не дивиться, – розповідає О. Ніжевський. – Та й по допомогу до нас упродовж 16 років, відколи я очолюю сільську раду як голова, а тепер і як староста, не зверталися. А порядок на могилі і території довкола неї підтримують передусім працівники сільської ради, Уторопського ліцею, Народного дому, активісти громади. Ми гідно вшановуємо пам’ять нашого земляка. Тарас Мельничук заслужив великого пошанівку. І навіть попри війну плануємо спорудити у селі пам’ятник, гідний його постаті. Бо це потрібно всім – щоб про нього знав кожен.

Музей Т. Мельничука розташований на подвір’ї Уторопського ліцею. Впала в око таблиця біля входу, яка інформує, що музей має подвійний статус – і літературного, і краєзнавчого. Прочитав – і враз щось у мені тенькнуло: невже музей вирішили перетворити на таку собі суміш всякої всячини? Переступивши поріг приміщення, переконуємося, що початковий задум порушено – для Тараса вділили хоч і найбільшу, та лише одну з його кімнат, інші ж відвели під краєзнавчу експозицію та шкільну бібліотеку, а на другий поверх як не було доступу, так і нема.

– Я можу сказати тільки зі свого річного досвіду роботи на посаді директорки ліцею. Але, з другого боку, новій людині добре видно й зроблене, й незроблене. Ви запитували, чи виправдав музей ту мету, з якою його засновували? Виправдав. Бо навіть упродовж цього короткого часу, відколи я очолюю ліцей, у музеї відбулося чимало цікавих зустрічей з літераторами як Прикарпаття, так і з інших регіонів України, приїжджали діти навіть з тих областей, де тривають бойові дії. Ми організацією таких зустрічей навантажили спеціально працівницю нашого ліцею, а завдяки моїй заступниці Галині Ласійчук в ліцеї є учні, підготовлені для проведення екскурсій у музеї. І це результат не одного дня роботи. Коли потрібно, то відчиняємо музей і учні провадять екскурсію. Наші діти знають і готові декламувати поезії Тараса Мельничука. Музей поповнюємо дарунками гостей. Тепер він відчинений щодня. Адже нам бракує в ліцеї навчальних кабінетів, то в одну із кімнат музею ми вимушені були перенести шкільну бібліотеку. Тож бібліотекар щодня з 12 до 17 год. на місці, а музей відчинений. Звісно, це ми зробили тимчасово – бібліотеку згодом перенесемо назад.

– Ольго Миколаївно, що, на Ваш погляд, сьогодні потрібно зробити в музеї насамперед?

– Слід невідкладно встановити опалення – музей не має жодного обігріву. Експонати дуже псуються і вкриваються пліснявою. А в музеї є дуже цінні речі, зокрема машинописні твори поета. Є й інша проблема – упродовж десяти років так і не визначили, на чиєму балансі має перебувати музей. Наш староста Омельян Ніжевський добре обізнаний з цими проблемами і вже порушував їх перед керівництвом територіальної громади, і я також інформувала голову селищної ради ТГ Юрія Коваля про це. Не може ж так бути, щоб музей і далі був нічийний і ніхто за нього офіційно не відповідав. Бо навіть прибирати у кімнатах хтось повинен? Ми, звісно, це добровільно тепер робимо спільними зусиллями.

Попередніми роками музеєм опікувалася працівниця нашого ліцею Богдана Цимбалюк. Але офіційно такої посади у нашому штатному розписі немає. А після вторгнення російських загарбників у нас сталися величезні фінансові зміни. Наприклад, із зарплат педагогічних працівників забрали доплати за престижність праці, за завідування кабінетами, зменшили доплату на десять відсотків мені як керівниці і заступникам – усього на 1,25 млн грн. Тож тепер значно проблематичніше нав’язувати комусь зі співробітників ліцею додаткові навантаження…

– Я від початку був свідком будівництва і в дечому навіть йому сприяв. У цьому селі – моє коріння, а світлої пам’яті Тарас Мельничук був моїм шкільним товаришем. Мене боліло і болить усе, що відбувалося й відбувається з музеєм його пам’яті. Спочатку збудували фундамент на одну кімнату, як невеличку шопу. Ми дуже довго думали, як змінити будову, щоб було кілька кімнат. І це вдалося. Приміщення було задумано так, аби його цілком віддати під музей Мельничука. Це дуже важливо. Тарас у житті не мав нічого – ні хати, ні авто… Любив понад усе тільки Україну й вірші. Тож музей мав бути подарунком йому, пошанівком його пам’яті. Але сталося інакше.

Через брак коштів будівельники не облаштували у приміщенні вихід на другий поверх, де також є кімнати, які дуже потрібні і могли б бути використані для музейних потреб. Кошти в будівництво вклали переважно бюджетні, але знайшлися й поважні благодійники. Наприклад, покрівлю музею зробили коштом уродженця села київського адвоката Богдана Романовського. Мене нині найбільше хвилює, щоб бібліотеку школи з часом забрали з музею в інше місце, а експонати, які розповідають про ансамбль пісні і танцю «Смерічка» та її керівника світлої пам’яті директора школи Ярослава Грабовецького, теж перенесли з музею до кімнати естетичного виховання учнів. Так буде правильно й доречно. Дуже прошу дирекцію школи над цим поміркувати.

Головне – відновити в експозиціях музею те, що планували. Бо не можна вважати Тараса Мельничука належно пошанованим, якщо й десять років після відкриття музею його пам’яті невідомо, чий він. Хто за нього нині відповідає – керівники сфер освіти чи культури? На мій погляд, музей має бути на балансі відділу культури селищної ради й мали б визначити його працівника, який за оплату опікувався би ним. Звісно, найкраще було б його передати освіті, але ж школі бракує фінансового ресурсу.

Тим часом з О. Ніжевський переконаний, що держава не розв’яже замість громади місцеві проблеми – треба самотужки це робити: «Над вирішенням цього питання ми вже працюємо. На мою думку, музей має бути на балансі ліцею. Він розташований на його подвір’ї, тож саме навчальний заклад і мав би ним опікуватися. А кошти на утримання штатного працівника – на ставку чи пів ставки – можна виділити з бюджету територіальної громади. В Україні війна, і я гадаю, що люди погодяться тимчасово опікуватися музеєм і на громадських засадах. Це моя думка. Але я обов’язково донесу її до відома голови Яблунівської селищної ради ТГ»…

На мою думку, літепле ставлення до увічнення пам’яті про поета-дисидента і лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука, що видно на прикладі «безпритульного» музею, без жодних сумнівів, засвідчує, що його письменницьку й суспільну велич нині недостатньо визнають. Як ми переконалися за десять років від часу освячення музею, нам завжди вистачає часу для говоріння, але хронічно бракує його для діяння. Ось чому у своїй книжці «Із закутин пам’яті» (2021) В. Курищук так написав про музей Т. Мельничука в Уторопах: «…Відчувається, що Тарас, його слава і велич не є господарями цього закладу. Тут господарює хтось інший, а Тараса прийняли в комірне…».