Бог любить педагога, письменника і краєзнавця Назарія Андрійчука із села Угорники на Отинійщині, бо обдарував чоловіка як самобутнім талантом словотворця, так і життєвими тягарями. До серпневої «Літературної світлиці» ми запросили Назарія через його творчу непосидючість і щире зацікавлення людьми. Якось я запитав його як автора 11 поетичних і краєзнавчих книжок, що для нього вартніше: вихід у світ свого нового видання чи творчі первомости своїх обдарованих ліцеїстів? І він щиро зізнався: «І сумнівів немає – найбільше тішуся не своїми збірками поезій чи краєзнавчими студіями, а творчими набутками своїх учнів».
Наша зустріч з невтомним словолюбом відбулася в Отинійському професійному ліцеї енергетичних технологій, де письменник і дослідник культури рідного краю працює соціальним педагогом, завдяки сприянню адміністрації навчального закладу на чолі з його директором Петром Іванківим.
– Насамперед я педагог, а відтак письменник і дослідник культури рідного краю, – представляється Назарій Андрійчук. – Мої шкільні роки минули в Отинії. Відтак вступив до Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на спеціальність «Українська мова та література», а згодом – і «Соціальна педагогіка».
– Що вплинуло на Ваш життєвий вибір – служити слову?
– Думаю, все народилося ще в дитинстві, коли я випасав в Угорниках бабусину корову. Корівчина була норовлива – треба було постійно тримати на шнурку. Я нудився. Тож мама з бабусею радили брати з собою книжки й читати. Я так і робив. Перечитав якось за літо чи не всю рекомендовану літературу для п’ятого класу. А щоб не забути, то сюжети записував у зошит. Так було і у старших класах. А згодом виникло бажання читати не з примусу, а для інтелектуального збагачення. Свій перший вірш я написав 2008 року у дев’ятому класі. Прийшло натхнення. Не знаю, може, то вірші Тараса Шевченка чи Івана Франка так вплинули на мене. Досі не можу зрозуміти, чому вірш був про мудру сову, яка все життя просиділа на дереві і нічого не зробила.
У школі в Отинії літературних студій для обдарованих дітей не було, але працювали факультативи. Але 2009 року до нас завітала письменниця, засновник і співавтор творчого проєкту «Колективна збірка «Джерельні дзвони» Марія Боєчко разом з Галиною Курищук – племінницею Тараса Мельничука. Була презентація книжки «Встати! Суд іде!» і восьмого випуску «Джерельних дзвонів». Усіх учнів, які взяли участь у презентації, Марія Боєчко запросила до формування дев’ятого номера «Джерельних дзвонів». Я зрадів неймовірно. Так побачили світ мої перші поетичні рядки. Я спеціально ніс у руках примірники альманаху так, щоб мене хтось із людей побачив і запитав, що то за журнал я несу...
Після закінчення школи постав перед вибором куди піти вчитися. Подумував і про священство. Але хтось у мені засіяв зерна сумніву. Оскільки свої вірші тоді вже друкував в альманасі «Джерельні дзвони», тож вирішив стати філологом. І мама також рекомендувала мені стати педагогом. Досі пам’ятаю, як 16 серпня 2010 року я серед дівчат у коридорі ПНУ ім. В. Стефаника стояв у черзі, щоб визначитися, на яку спеціальність вступати, і там зустрів свого майбутнього професора світлої пам’яті Степана Пушика. Поет подивився на мене і сказав: «І пасти тобі це золоте стадо…».
Ми приємно поспілкувались. І я остаточно вирішив бути філологом. В університеті часто відбувалися літературні зустрічі. Саме Степан Пушик, а відтак і письменниця та філологиня Ольга Слоньовська й літературний критик Євген Баран дуже позитивно вплинули на моє формування.
– Про що були Ваші перші проби пера?
– Звичайно ж, про любов. Я ще донедавна був безнадійним романтиком. Великий вплив на майбутні сюжети моїх творів мали бабусині пісні. Її звали Ганна Іванівна Ковалів. Пісні мене спонукали до роздумів. Бабуся аналізувала кожну пісню. Вже тоді я усвідомлював, що рідна мова – це зброя, своєрідний стилет у відстоюванні Незалежності України. Ось увазі читачів твір із моєї першої поетичної збірки «Клітка спогадів» (2015).
Мова – це святиня, пам’ятка духовна,
Нація без неї – фікція, ніщо;
Українська мова, кажуть, що «не модна»
«і безглуздий той, хто за нею йшов».
Ми ж не побоялись вибір свій зробити,
Дивимось на сльози чисті та гіркі,
А чи хтось дитину буде свою вчити
Мови України, як слова п’янкі?
Сленгом це назвати важко, неможливо,
Мово українська, гаснеш, мов зоря;
Та тобі, дитино, знаю, що важливо
Мову захистити зараз, бо пора!
Прошу, не цурайся, вір у перемогу,
Говори достойно, українцем будь!
Суржик – це не мова, тільки засторога,
Бережи, що маєш, а чуже забудь.
Як забудеш мову, втратиш ти державу,
Бо вона безсила без твого тепла,
Тож здобудь для неї, дорогої, славу,
Вчися, щоб хоч мова в нас була ціла.
А ще тоді цікавився творчістю Назарія Яремчука. До речі, батьки й назвали мене на його честь. І 2016 року в Івано-Франківську вийшла друком моя книжка «Найвища повинна моя». Рецензії написали Катерина Яремчук – сестра Назарія і завідувачка музею його імені у Вижниці, а також згадані Ольга Слоньовська та Євген Баран. Книжку я написав як фанат творчості Назарія Яремчука. А вже 2018 року побачила світ моя друга збірка поезій «Інсайт». І тоді я усвідомив себе письменником.
Ще в березні 2017-го за сприяння тодішньої директорки Коломийської центральної районної бібліотеки Наталії Тарновецької у селі Раківчик з участю всіх бібліотекарів району відбулося потужне представлення моїх книжок. Відтак мене почали запрошувати і до інших бібліотек – у Печеніжині, Княждворі, Торговиці... Я почувався піднесено й насолоджувався спілкуванням, зокрема з дітьми. Адже у збірці «Інсайт» помістив також і поезії для дітей. Звісно, у цій книжці вже була не лише інтимна лірика, а й філософська, заробітчанська, патріотична.
Презентував свої книжки і в Будинку культури в Отинії. Та наймасштабніше дійство було під час представлення після років перерви відразу трьох моїх книжок: про диригента й регента Прикарпаття Дмитра Мачошака – «Світоч мистецтва», про наше селище, зокрема про народний самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Прикарпаття» – «Мистецькі таланти твої, Отиніє» і завдяки підтримці та сприянню дорогого для мене керівника Отинійського професійного ліцею Петра Іванківа до 70-річчя закладу – «Енциклопедія Отинійського професійного ліцею енергетичних технологій».
– Як війна торкнулася Вашої творчості?
– Пригадую, як 30 листопада 2013 року в Івано-Франківську починався Євромайдан, в якому взяв участь. Я був шокований побиттям студентів у Києві. Тож ті події віддзеркалилися і в моїх поезіях із «Клітки спогадів». Вразила мене і звістка про початок війни з російськими загарбниками 2014-го. Тож не міг залишатись осторонь. І тема віковічної боротьби українського народу за волю стала ще виразнішою у моїй творчості. Мені писалося – особливо під впливом воєнних подій. Хоча для поезії обов’язково потрібне натхнення. Так, воїни, свідки чи безпосередні учасники воєнних подій мають більше право писати про війну, ніж ми у порівняно тилових регіонах. Але за 11 років ми всі вже відчули доторк війни. Просто ті доторки різні. Чи не у кожній хаті України – хтось на фронті чи у Небесному війську. Але надіюсь і вірю, що кожен докладає зусиль, аби Україна здобула перемогу. Так, письменники не мають мовчати, але після повномасштабного вторгнення 2022-го слід звертати передовсім увагу на те, що пишуть і для кого. Не варто писати для того, щоб себе показати й вивищити, а водночас нічого не робити для ЗСУ. Вдаватися до марнослав’я під час війни – це навіть не ницість, а на мою думку, один із десяти важких гріхів перед Богом.
– Що для Вас, Назарію Володимировичу, в житті означає слово?
– Слово для мене – це зброя. У наш час за українське слово маса діячів культури і творчих людей уже віддали свої життя на війні. Вони ж могли б творити культурні скарби, а обрали захист своєї землі зі зброєю в руках. Як у поезії Євгена Маланюка «Стилет чи стилос?..», тобто зброя чи перо. Слово для мене – це ще й переосмислення-усвідомлення ролі традицій рідного народу і збереження культурної самобутності.
– Знаю, що Ви активно у ліцеї працюєте з обдарованою молоддю.
– Щороку у вересні знайомлюся з учнями ліцею і запитую, чи є серед них творчі особистості. Відтак організовую зустрічі, на яких ми спілкуємося про поезію чи прозу, даємо одне одному поради чи робимо критичні зауваження тощо. А головно – чуємо одне одного. Я намагаюся мотивувати й переконувати дітей випускати свої літературні збірки. І вже побачили світ чотири окремі книжечки обдарованих ліцеїстів – Діани Барабаш «Крилами поезії», Марії Семців «На берегах душевної течії», Василини Маланчук «З вірою у серці» і Дениса Когута «Хвилі душі».
Збірки видаємо за кошти нашого ліцею. А ще 2017 року видали збірку поезій чотирьох наших колишніх учнів на воєнну тематику. Якщо я маю можливість розвинути чи підтримати талановиту дитину, то відтак вона починає дивитися на світ іншими очима і в неї дужчають крила творчості. Люблю відкривати таланти. Але працюючи з дітьми, передовсім раджуся з їхніми батьками. Бо були випадки у моїй практиці, коли батькам, які тоді перебували за кордом, не сподобалися поезії, які їх дитина видала друком. Адже і батьки бувають емоційно незрілі й не розуміють, що їх дитина – то не їхня власність, а українськість формується з малолітства. Тож насамкінець зазначу, що письменницьке слово у час війни не має дрімати. Ми зобов’язані знати, хто ми і звідки, усвідомлювати своє історичне коріння, розмаїття, багатство й красу рідної мови. Кожен сьогодні мав би розуміти, що на фронті за українське слово віддають життя наші воїни у війні з російськими загарбниками…
Пан Назарій також автор новели-спогаду «Я залишуся у пісні» (2015), збірки есеїв «Мить вічності» (2016), повісті «Моя горить свіча» (2019), духовного інтерв’ю «Моя дорога до Тебе, Господи» (2019).
У кабінеті Н. Андрійчука принагідно звернув увагу на чудовий стенд із портретом і рядками з поезії великого громадського й театрального діяча, письменника, філософа, композитора й художника Сидора Воробкевича, якого ще називали «будителем» Буковини: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має...». Коли прочитав їх, мене осінило. Адже моя рідна земля 11 років стогне, конає, але не падає під загарбницьким ярмом. І в мені почали домінувати інші оцінювальні пріоритети письменницької творчості – вже не зачіпає досконала й вигранена письменницька творчість «вимушених емігрантів» з порівняно тилових областей, а натомість лягає на душу творча справжність тих інколи ще кострубатих первомостів, які народжуються та пишуться в Україні та з Україною. Бо і моє серце в Україні.
