Представники літературної платформи «Об’єднані словом» (керівниця Леся Геник), Клубовецького ліцею на Тисмениччині (директор Володимир Пронюк), краєзнавчого відділу Івано-Франківської міської централізованої бібліотечної системи (завідувачка Ганна Паркулаб) та редакції газети «Галичина» зорганізували і провели в кімнаті-музеї Івана Франка в обласному центрі Прикарпаття вечір пам’яті українського героя-захисника з Братківців, Почесного громадянина Івано-Франківська Дмитра Євдокімова – учасника Революції Гідності, АТО й ООС, який поліг смертю хоробрих у війні з московитами 5 грудня 2022 року під Соледаром на Донеччині.

– Ми не залучали до заходу родину полеглого героя з однієї причини – ще дуже свіжа їхня рана, – зазначила модератор дійства Леся ГЕНИК. – Просто люди, які його знали, вирішили разом у спільній молитві й у спогадах пом’янути Дмитра, розповісти про зустрічі з літераторами у «Галичині», про спілкування з педагогами й учнями Клубовецького ліцею, почути тих, хто знав його особисто, переглянути архівні відеоматеріали і вклонитися нашому краянину – захисникові України. А ще наша зустріч зумовлена тим, що у грудні нинішнього року, ми, організатори цього заходу, плануємо провести конкурс патріотичної поезії ім. Д. Євдокімова, який народився 16 грудня і лише десять днів не дожив до свого 35-річчя.

Дмитро часто був гостем «Об’єднаних словом» – 2014-го, 2016-го, брав участь у реалізації нашого проєкту «Осінь у камуфляжі», коли примірники з патріотичною поезією завдяки йому дійшли до наших захисників на передову. Дмитро не писав вірші, але мав внутрішню насолоду від наповнення себе поетичною творчістю і спілкування з її авторами. Любив читати. Був дуже глибокою особистістю. Процитую бодай одну фразу з його інтерв’ю юним клубовецьким журналістам, в якому воїн так каже про опанування страху: «Якщо ти не опануєш страх, то він тебе спопелить, а якщо ти його опануєш, то він буде тебе гріти…». А привела Д. Євдокімова до «Об’єднаних словом» відома прикарпатська поетеса Адель Станіславська (Олександра Федорів. – Авт.). І ми їй дуже вдячні за це знайомство.

Бойовий шлях Дмитра почався з участі в Революції Гідності з 2013 року. Воїн віддав майже десять років на вівтар служіння Україні. Докучаєвськ, Піски, Дебальцеве, Маріуполь, Луганське, Мар’їнка, Попасна, Херсон, Соледар – такий бойовий шлях героя. Коли він не виходив на зв’язок, ми всі молилися разом і були безмежно щасливі, почувши його сильний, хоч часом і втомлений голос. Ми підтримували його, а він нас. Дмитро був дуже світлою людиною, мужньою й потужною. Та передусім – відкритою до спілкування особистістю, готовою до співпраці.

Ширше життєві й воєнні дороги українського воїна Дмитра Євдокімова дослідив та описав у своєму виступі студент-історик ПНУ ім. В. Стефаника Євген Пронюк : «Дмитро Євдокімов народився на Миколаївщині, а відтак у юному віці з рідними переїхав на Прикарпаття – у село Братківці на Тисмениччині, яке тепер входить до Івано-Франківської міської територіальної громади. Навчався у сільській школі, а згодом – в Івано-Франківському вищому професійному училищі №21… Рвався на поміч у саме пекло – його життєві принципи не дозволяли чинити інакше. У серпні 2014 року Дмитро, пройшовши коротку підготовку на Яворівському полігоні, вирушив добровольцем на війну. Воював у мотопіхоті і завжди бував в епіцентрі бойових дій. Став оператором-навідником БМП і захищав позиції біля Попасної на Луганщині. З січня 2015-го захищав оточене Дебальцеве – впродовж місяця не виходив на зв’язок. 2016 р. продовжив бойовий шлях у 24-й ОМБ, а 2018-го підписав контракт із 80-ю ОДШБ ЗСУ і воював поблизу Станиці Луганської. Відтак брав участь у спільних українсько-американсько-канадсько-польських навчаннях на Яворівському полігоні на Львівщині. У листопаді 2019-го Д. Євдокімов – заступник командира БМП-2 та навідник-оператор – повернувся до 24-ї ОМБ. Упродовж 2020-го захищав Світлодарську Дугу. Був контужений, лікувався, а відтак знову повернувся у стрій. Торік восени дороги воїна пролягли на Донеччину… Поліг смертю хоробрих старший солдат Д. Євдокімов у боях за село Яковлівка під Соледаром».

Дмитро не раз бував у «Галичини» як бажаний гість, він любив життя, поспішав жити і жодного разу на моїй пам’яті ні на що не нарікав. Йому були притаманні справжність, скромність і простота. Навіть під час своїх коротких відпусток воїн віднаходив і час, і увагу не лише для рідних, а й для малознайомих творчих людей громади, а особливо – для шкільної молоді Клубівців, з якою дружив, відвідував криївку вояків УПА, зустрічався й активно спілкувався упродовж багатьох років.

Оксана Кузьма, вчителька Клубовецького ліцею:

– У нашій школі є стенд з фотографіями усіх захисників, які мають родинне коріння у Клубівцях, і першою світлиною була Дмитрова. Бо ми всі його сприймали як рідного. Підписано – «Друг школи». І перше посвідчення почесного гостя школи, яке ми запровадили і видали, також належало Дмитрові. Відкриваючи двері класу, з учнями якого Д. Євдокімов дружив багато років, я завжди намагаюся усміхатися. А як тепер я повинна сказати своїм вихованцям, що потрібно зняти оту фотографію зі стенду з живими друзями школи і помістити на стенд, на якому пише «Пам’ятаємо»? На ньому вже п’ятеро. У мені і біль, і злість. Я – жінка, мати й бабуся – не можу пробачити ворогові їхню загибель. Такі діти мали жити.

Я телефонувала Д. Євдокімову й називала його Дмитриком. Ще на празник Введення Богородиці у Храм Господній вітала його, а вже 5 грудня 2022 року той вогник згас. Навіть думка горить, гірчить, болить. Стрілки його годинника зупинилися навічно. Сльози – гетьте, бо він не любив плаксивих. Любив справжніх, любив подих весни і любив дітей. Повинен був жити. Але Донбас рубає плечі, на яких крила. Зустріч в Івано-Франківську – то наука і урок пам’яті для кожного з нас і для наших дітей. Пам’ятати – то жити, підносити до Неба серця і руки, бо земна пам’ять дуже крихка і тільки по простягнутих до Неба руках молитов стікає пам’ять вічна.

…У вечорі пам’яті, який завершився спільною молитвою і покладанням квітів біля банера зі світлиною Дмитра Євдокімова на Алеї слави у центрі Івано-Франківська, взяли участь літератори Леся Геник, Наталя Данилюк, Оксана Пронюк, Віталія Савченко, Микола Істин, Світлана Ткачук, Дмитро Вінтоняк, Галина Скільська, науковці і співробітники музейних закладів Петро Ганцюк, Володимир Бакала, Ганна Паркулаб, Тетяна Зарицька, студенти Євген Пронюк та Марія Анна Турик, музикантка Ірина Грицак та бард Богдан Дощ… Дуже хочу не забути нікого, бо ці люди – з Івано-Франківська, Печеніжина, Перегінська, Тисменичан, Драгомирчан, Клубівців, Марківців та інших куточків Прикарпаття, які добре знали чи, може, й ніколи не знали Д. Євдокімова, але вкотре мені нагадали, що справжня пам’ять, як і справжня віра, без діл мертві. У ті миттєвості спомину ми з друзями пеленали молитвами пам’яті не лише Дмитра, а й кожного – відомого і невідомого – воїна, хто тримав і тепер тримає на своїх мужніх раменах небо над Україною.