Мишин Нижньовербізької громади – давнє самобутнє й мальовниче село на межі Покуття і Гуцульщини. Жартую сам до себе, що дорога до нього мені стелиться вже не на Покуття, а ще й на Гуцульщину – таке оригінальне географічне розташування села. Цікаво, що є кілька краєзнавчих версій походження його назви, пов’язаних і зі свого часу великим засиллям мишей, і з мішаниною давньої битви. Та коли спілкувався з місцевою майстринею слова вчителькою й поетесою Наталією Тимофіїв, котру вирішив запросити до «Літературної світлиці», то у мене експромтом народилася ще одна ймовірність походження назви «Мишин». А може, село назвали так, бо розташоване на межі поселень покутян і гуцулів?..

Оскільки наше спілкування – у час Різдва Христового, передусім завіншую читачам кілька рядків з її поезії, присвяченої народженню Ісуса Христа:

Зійде на небо зоря-зірниця,

Щоб сповістити нам новину:

Христос Родився, Христос Родився –

Світлом осяє Він бистрину.

Зітхає мати, сумують діти...

Карпатським краєм йде коляда!

Всі веселяться, щоби радіти,

Та в ріднім краї – страшна війна.

Немає батька, немає брата,

А хтось без мами Різдво стріча,

Мерзне в окопах синів багато,

На столі ясно горить свіча.

З двору до двору снують вертепи,

Радісну звістку дарують всім,

Ангели захист несуть від смерти!

І звеселяють усякий дім!

Христос родився у кожну хату,

Всяку кутину, глухий окоп,

У кожну душу, кожну родину,

На весь могутній, сильний народ.

Христос Родився – радійте, люди,

Країно-ненько, сміливо – в бій!

Зникнуть, нарешті, вражі іуди –

Ми запануєм в землі своїй...

– Я народилася, зростала й живу в рідному селі, працюю вчителькою української мови та літератури у Мишинській гімназії, – розповідає Наталія Тимофіїв. – Батьки працювали у сусідній Ковалівці, а я відвідувала там дошкільний навчальний заклад. Тож у соціумі я перебувала з раннього дитинства, і, очевидно, через це навколо мене завжди багато людей. Свої перші поетичні рядки – про тваринок, природу, лічилочки тощо – написала ще у молодших класах, хоча в моїй родині ніколи не було письменників.

Якось у школі заступник її директора Микола Сорич вибрав кілька моїх дитячих віршиків, і їх розмістили в учнівській стіннівці. А коли мені було 15, до школи на зустріч з учнями приїжджали письменники Тарас Мельничук, Василь Рябий і Дмитро Гриньків. Ми читали їхні твори. А наприкінці спілкування, пригадую, мені запропонували прочитати кілька своїх віршів – я прочитала про Україну і юні мрії. Після цього Тарас Мельничук мені щиро поцілував руку і сказав: «Тепер я можу бути спокійний, бо бачу, що Україна має майбутнє...».

Ці слова світлої пам’яті великого свого земляка я не забуду ніколи. Думаю, що ота зустріч дуже вплинула на мене як поетесу. І у школі я завжди проводжу зі своїми учнями вечори пам’яті Тараса Мельничука, зокрема люблю проводити життєві паралелі Тараса Мельничука й Тараса Шевченка, а також їздимо з дітьми у музей поета й на його могилу в Уторопах.

– Ваша перша поетична книжечка «Вогонь і попіл» побачила світ у Коломиї ще понад 20 років тому – 2002-го... Якою була дорога до неї?

– Тоді я навчалась у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника. Найбільше спонукав мене до видання збірочки коломиянин Ярослав Руданець. Я ж часто відвідувала бібліотеки, а також – драматичний гурток у Коломиї, полюбляла сценічне читання творів. Тож завдяки цьому наші шляхи часто переплітались і зі згаданими В. Рябим і Д. Гриньківим, і з Іваном Війтенком та іншими яскравими представниками творчої інтелігенції Коломийщини. І якось Я. Руданець твердо сказав, що я маю достатньо добрих творів для видання окремої книжечки. І збірочка побачила світ у видавництві «Берег». До книжки увійшли легкі позитивні поезії, якщо порівнювати з теперішніми.

В руці рука. Гарячий доторк

До охололої щоки...

Солодшими стають гіркоти

І розумнішими думки.

Ти тут. Ти поруч. Ти зі мною.

Ведеш мене у забуття,

Щоби теплом і добротою

Знов повернути у життя.

Душа, знівечена до болю,

В твоїх обіймах розтає...

Я вдячна Богові і долі

За те, що ти у мене є.

У першій збірці переважає інтимна лірика. Я писала й пишу свої твори тоді, коли відчуваю внутрішнє бажання. Сучасні ж мої поетичні твори важкі, філософські й глибокі, тож, на мою думку, не для всіх читачів доступні. Їх уже достатньо, щоб видати й дві поетичні книжки.

Пишу про війну, бо вона мене болить. А про інше у час війни творити не можу. До війни я дуже любила читати – де сяду, там і читаю. А вже 11 років поспіль не можу читати жодної книжки, але можу писати. Свої твори друкую переважно у літературному альманасі «Джерельні дзвони», який редагує письменниця Марія Боєчко.

У нашій гімназії, коли навчання було дистанційним, ми виконували різну волонтерську роботу – плели маскувальні сітки, шили необхідні речі для військових, готували продуктові набори, відкривали збори для потреб ЗСУ тощо. А ввечері писала вірші, і це, на мій погляд, мене рятувало. На початку агресії рф я написала триптих: «Роздуми під вибухами», «Роздуми поза вибухами» і «Роздуми поза війною».

– Що для Вас, Наталіє, означає поетичне слово? Яку роль воно, на Ваш погляд, відіграє сьогодні?

– Маю цикл поезій про війну, і переконана, що про війну потрібно писати – доносити українську зболену правду не лише до жителів України, а й до всього світу. Роль слова нині надважлива. Потрібно дітей заохочувати любити й плекати свою мову, очищувати її від лексичного непотребу. До речі, я це передовсім і роблю як вчителька української мови та літератури. І відчуваю добрі плоди. Наприклад, моя учениця Анастасія Васильчук уже два роки поспіль посідає треті місця на обласних олімпіадах. Інші діти також беруть активну участь у поетичних читаннях. Мають добрі здобутки наші учні і в інших різних конкурсах з рідної мови.

Інша річ, що аби творити на письмі, потрібно багато читати. А сучасні діти читати не дуже хочуть. Тож намагаюся віднаходити чимраз нові шляхи заохочення учнів до книжки.

Чи потрібно писати у час війни? Все залежить від людини. У цьому ніхто не може бути порадником. Не пишеться – і не треба. Я ніколи не поспішаю показувати свої твори на загал – мої вірші можуть якийсь час, образно кажучи, чекати свого часу у сповитку душі, відстоюватися. Потрібно, на мій погляд, писати не лише про війну – про все, про що хочеться. Дуже люблю мандрівки горами. Це мене надихає. І вже не раз оспівала гори у своїх віршах. І дуже імпонує, коли мене називають гуцулкою.

– Як і коли Ви вперше у житті, образно кажучи, відчули музику «Джерельних дзвонів»?

– Хоч і писала змалку, поетесою відчула себе вже на четвертому десятку років. Згадана М. Боєчко свого часу була моєю вихователькою у дитячому садку в Ковалівці. Я її завжди любила й люблю досі. Згодом життя нас розвело різними дорогами. Але коли вийшли друком мої «Вогонь і попіл», то Марія Іванівна запропонувала надрукувати кілька віршів у «… дзвонах». Вона вміє спонукати до праці.

Слово для мене – то вершина всього у моєму житті, верх натхнення й окриленості у поетичній творчості, пік докладених зусиль. Для поетичної досконалості, на моє переконання, слід багато працювати над собою. Я по кілька разів повертаюся до своїх віршів перед тим, як подати їх до друку чи прочитати на загал. Люблю, коли поезії належно дозріють.

Творчість для мене – як студена гірська річка: заходжу, а її прохолода додає мені наснаги й сили моїм крилам. У школі працюю вже чверть століття. Тож можу однозначно сказати, що у час війни роль українського слова надзвичайна й особлива. Втім, я відчуваю потребу писати вірші на тему війни, але мрію писати не про неї.

У будь-якому разі важливо любити розмаїття української мови й талановито використовувати у своїй творчості, а не встидатися рідних говірок. У цьому ключі ми з учнями у гімназії завжди готуємося до Різдва Христового по-особливому – вивчаємо давні колядки рідного краю.

– Як Вашу поетичну творчість сприймають рідні?

– Не можу сказати, що мої чоловік Дмитро, син Володимир і донька Ксенія, а також мама Ганна Михайлівна якось по-особливому мене підтримують як поетесу. Зате всі рідні мене сприймають такою, якою я є. Але діти коли подорослішали, вже почали більше цікавитися моєю творчістю. Щоб написати вірш, я через події, побачені чи пережиті, повинна відчути якийсь особливий внутрішній поштовх. Ніколи не пишу через силу чи на замовлення. А ще творчого натхнення додає віра в Бога – фактично щонеділі відвідую сільський храм – церкву Святої Параскеви П’ятниці ПЦУ. Мене тягне туди – не можу не піти на Службу Божу…

Довідка «Галичини»

Наталія Тимофіїв – лавреатка Коломийської районної літературної премії імені Леся Гринюка. Твори поетеси друкували також у журналі «Вертикаль», газетах «Освітянське слово» та «Галичина». Разом із чоловіком Дмитром виховали двійко дітей: син – на викладацькій роботі на факультеті авіабудування у Кошицькому технічному університеті у Словаччині, а донька навчається в тому самому виші на техніка-протезиста кінцівок.