Гірко й боляче усвідомлювати, але вже майже 12-річна війна з російськими загарбниками не оминула жодну українську родину – так чи інакше торкнулася всіх. У цьому ключі пропонуємо читачам розмову з настоятелем парафій Вознесіння Господнього ПЦУ у селищі Брошнів-Осада і Святого пророка Іллі ПЦУ села Рахиня, деканом Долинським ПЦУ митрофорним протоієреєм о. Іваном Креховецьким. Священник вважає Господнім покликанням не лише своє душпастирське служіння упродовж чверті віку у громадах Брошнева-Осади та села Рахині, а й капеланство у перші роки війни з російськими загарбниками та теперішнє волонтерство.

– Минулий рік був для мене якоюсь мірою ювілейний, – розповідає він. – Адже виповнилося 25 років відтоді, як мене рукоположив у сан ієрея єпископ, а нині митрополит Івано-Франківський і Галицький ПЦУ Іоасаф у Свято-Троїцькому кафедральному соборі ПЦУ Івано-Франківська, і чверть століття мого душпастирського служіння на парафії Святого пророка Іллі ПЦУ у Рахині на Долинщині.

– Отче Іване, очевидно, так хотів Господь, щоб Ваше душпастирство пройшло випробування і в мирні дні, і у воєнне лихоліття…

– Війна – це трагедія і виклик для кожного. Війна показує, хто ми є – чи захистимо свою Батьківщину, національну ідею та всі вікові духовні й культурні цінності народу і вистоїмо у випробуванні вогнем і мечем, чи зрадимо передовсім самих себе. Кожна людина має свої пріоритети, серед яких найголовніший – Батьківщина, земля дідів і прадідів.

Скажу відверто, 2014 рік застав нас у несподіванці – армія ледь дихала, а потрібно було невідкладно розгортати волонтерство й допомагати добровольцям, які першими стали на захист України. Ми почали надавати нашим оборонцям необхідну допомогу – їздили у фронтові регіони і сприяли підрозділам, розгорнутим на Прикарпатті. Все починали з нуля – бракувало найменших дрібниць, які слід було придбати або в Україні, або за кордоном. Це ж був час, коли військові вирушали на передову у власних одязі і взутті та на шкільних автобусах. Капеланівський вишкіл священники проходили у Києві. З нами працювали фахові інструктори, парамедики, психологи та інші спеціалісти. Моя перша ротація як капелана відбулася 2015 року, а для нашої Церкви – тоді УПЦ Київського патріархату – це вже була четверта ротація у секторі «М» у прикордонній комендатурі «Львів-2» Маріуполя і тривала упродовж 45 днів. Адже на той час 95 відсотків прикордонників Донеччини – практично всі контрактники – перейшли на бік ворога, а залишилися на своїх позиціях тільки призовники ДПСУ.

Ми виїжджали на позиції у різні підрозділи українських бійців, провадили розмови з ними... Не все було просто. Потрібно не менше двох тижнів, щоб стати своїм поміж воїнів. Місія священника-капелана – бути поруч із бійцями, допомагати вчасно тим, кому це потрібно, але ні на кому, образно кажучи, не висіти, щоб не створювати дискомфорт своєю надмірною присутністю. Тоді і ми, капелани, були на фронті добровольцями.

– І син Ваш сьогодні на війні...

– Так, Юрія призвали 2017 року, він пішов на війну як молодший офіцер запасу після військової кафедри в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Тепер він уже підполковник ЗСУ і заступник командира частини. Після повномасштабного вторгнення російських загарбників син пройшов усі «гарячі» точки війни.

На момент повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022-го і я вже мав достатньо фронтового капеланського досвіду. Адже у час АТО ми зі священником зі Старих Богородчан о. Анатолієм Холівчуком об’їздили всю лінію зіткнення, зокрема більшість тих територій, які тепер окуповані.

– Наразі ж Ви зосереджені на служінні у парохіях і волонтерській праці?

– Роботи не бракує. Активно співпрацюю з волонтерською спільнотою ГО «Знахідка» у нашому селищі, яка провадить, без перебільшення, титанічну роботу у різних напрямах допомоги ЗСУ. Вона працює відособлено від місцевої влади. Але це ненормально, що селищна влада їх показово ігнорує. Ми благословляємо всі виїзди волонтерів у визначені регіони України. Відчитуємо спільну молитву, благословляємо людей, освячуємо замовлення ЗСУ – і хлопці вирушають у дорогу з потрібними вантажами. І парохія Святого пророка Іллі ПЦУ в Рахині постійно працює для потреб фронту – провадимо збори коштів і молимося за тих, хто захищає Україну. Адже у кожній речі, яку привозять волонтери для наших воїнів, є частинка нашої молитви й тепла людських сердець. Справу оборони України маємо розділяти з нашими захисниками своєю належною підтримкою їх із тилу.

– Як, на Вашу думку, чи змінилося нині волонтерство?

– Дуже змінилося, зокрема відчутно збільшився час для необхідних зборів. Попервах, щоб закрити деякі позиції для ЗСУ, було достатньо кількох днів, а тепер на це йдуть тижні чи й місяці. Нині бути волонтером набагато складніше, ніж першими роками великої війни. Думаю, що причин чимало. Серед них – і звикання. Та ми не маємо права втомлюватися.

Мій добрий товариш Ігор Чернецький – інвалід після поранення у час Революції Гідності, але воює на фронті. Він написав, що різдвяні свята чи інші урочисті події треба відзначати, але без показовості. Адже буває, що через рясні обстріли бійці на передовій тижнями перебувають більше у бліндажах, ніж просто неба. Хоч як, а в тилу слід поводитися гідно, а не робити що завгодно, прикриваючись відносною безпекою. Як писав апостол Павло, «все мені дозволено, але не все мені на користь, … не все має мною володіти...». Вивищуватись у святкуванні тоді, коли інші, хто в окопах і бліндажах, не можуть собі цього дозволити, – це принижувати їхню гідність. І в радості, і в гіркоті маємо бути солідарні між собою. Бракує нам національної самосвідомості й національної ідеї. Але їхній час не за горами.

– Як говорити про біль від нинішніх українських реалій крізь призму Різдва Христового, яке ми недавно відзначили?

– Маємо ставити Ісуса на перше місце у своєму житті, тоді й наші реалії не будуть такими болючими. Народження Спасителя ознаменувало початок нової ери – християнства. Та Вифлеємська зірка, яка привела до вертепу пастухів під спів ангелів «Слава во вишніх Богу, ми на землі, у людях – добра воля...», показує нам лише один бік Різдва – радісний, але є й інший, споріднений з війною в Україні. Адже Цар світу народився не в комфортних царських палацах, а в убогому вертепі.

Маємо відзначати прихід Ісуса як подію, яка для всього світу принесла істину Божу. Всі мають жити у світлі, йти в житті дорогою правди, якою веде нас Господь. Навіть у час Різдва, на мою думку, не потрібно комусь щось радити, адже кожна людина як християнин чи християнка має своє сумління. Саме воно й підкаже українцям, як зустрічати та святкувати Різдво. Це радість, але маємо радіти не лише за себе, а й за наших воїнів. А найвищий вияв радості – молитва, бо це розмова з Богом. Тільки маючи глибоку віру, можемо сподіватися, що наш голос дійде до Бога. Нам потрібна згуртованість, тож потрібно осягнути силу єдності.

– Але ж виглядає навпаки: так, ніби війна розділяє, як пише Біблія, овець і козлів – показує справжність кожного із нас?

– У цьому нема нічого дивного, адже справжність людська виявляється у біді й горі та інших випробуваннях. Після повернення зі своєї першої капеланської ротації я казав: хто хоче себе перевірити на патріотизм, той хай одягає вишиванку, бере у руки національний прапор і їде до Маріуполя на вокзал – там побачить, що з ним буде далі. Ми не можемо сказати, що там усі пропащі – усюди є гідні патріоти. Але ми були свого часу в Харкові, Лисичанську і скрізь – не дай Боже, щоб місцеві почули українську мову. І що? Там сьогодні московити творять найбільше пекло. Якось під час першої ротації, коли нас обстріляли, я сказав до тамтешніх людей, які тепер уже перебувають на тимчасово окупованих територіях: «Ви бачите, звідкіля стріляють?». А вони мені російською відповідають: «Якби вас тут не було, то не стріляли б...». Це – реальність.

– Зрозуміло, що війна – це не життя, а смерть. Та чи можна констатувати, що вона багатьох навернула до Бога?

– Розповім про реальний випадок. Ми приїхали освячувати бліндажі в одну з наших військових частин, з розташування якої прапори «ДНР» та «ЛНР» можна було бачити неозброєним оком. Ми помолилися з бійцями, помазав я кожного єлеєм і окропив свяченою водою. Але один наш воїн – із позивним «Сєпар» – від того відмовився, сказав, що він атеїст.

Я звідти поїхав. Повертаюся через кілька днів, а «Сєпар» летить до мене: «Батюшка, помаж і мене єлеєм...». З’ясувалося, що бліндаж зрешетили ворожі кулі і снаряди, але всі, хто в ньому перебував, залишилися живі.

Я до того веду, що кожен прийде рано чи пізно до Бога, але дороги у всіх різні. На жаль, є й такі – воєнні.

– Що для Вас означає душпастирське волонтерство чи капеланство?

– Ці служіння для мене – то Господнє покликання. А також – голос сумління і голос совісті, які ведуть нас до Бога, а Україну – до перемоги.