Намисто як одну з найдавніших українських жіночих прикрас у різних регіонах називали й називають не завше однаково – коралями, горалями, монистом, пацьорками, вісьорками, бусами, каленькою, калатавкою тощо. Якщо нині про значущість намиста як оберега чи давньої скарбнички для дорогоцінностей майже забули, то його роль як прикраси, навпаки, відродилася і стала дуже актуальною. І передовсім завдяки таким сучасним молодим мисткиням, як Тамара ОНИСЬКІВ (у заміжжі – Яців), яка сьогодні живе й працює у Львові і намагається своїми роботами популяризувати українську автентику та творити її сучасні грані.

– Мої батьки – уродженці бойківського села Петранка на Рожнятівщині, а я вже в Калуші народилася, хоча мої дитячі роки минули у родинній колисці рожнятівського Підгір’я, – розповідає Тамара Ониськів. – Після переїзду родини до Калуша я навчалася у школах №4 й 11 та Калуській гімназії ім. Д. Бахматюка. А згодом вступила до Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва на відділення «художні вироби зі шкіри». Чому? Я з дитинства була творчою дитиною у сім’ї – завжди відчувала внутрішній потяг до творчості. І мама, без сумніву, це також добре відчувала, тож мені запропонувала продовжити навчання у Косівському училищі декоративно-прикладного мистецтва. До речі, специфіку виготовлення жіночих прикрас зі шкіри я осягнула найперше в Косові. Викладачка Ярослава Кіндій навчила мене працювати зі шкірою на практиці – реалізовувати задум від ескізу до виробу. Згодом я закінчила ще й Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника.

– Тамаро, а як би Ви означили свій потяг творити жіночі прикраси ручної роботи – ремеслом чи захопленням?

– Творчість для мене – передусім захоплення, але й водночас така улюблена робота, що вже крок за кроком стає справою життя. Тож тепер маю охоту присвятити себе саме виготовленню жіночих прикрас ручної роботи і розвиватись як мисткиня у цьому напрямі. Адже крім різних видів намиста, я виготовляю й цікаві макраме, хочу робити незабаром етнофартушки тощо. Загалом орієнтуюся на українську автентику.

– У чому особливість виготовлення того українського намиста «під корал», яке нині, на мій погляд, найяскравіше представляє Вашу творчість і вже набуває широкої популярності?

– Ця жіноча етнічна прикраса з кулоном виготовлена в українському стилі і називається керамічним намистом. Саме над такими етновиробами я тепер найактивніше працюю. Адже кераміка для виготовлення жіночих прикрас – червоного кольору «під корал» – була і є чи не найпопулярнішою серед жіноцтва не лише на Бойківщині, а й у всіх регіонах України. А здавна коралове намисто було і є найкоштовнішим, тож майстри часто виготовляли й виготовляють жіночі керамічні прикраси «під корал» – візуально вони виглядають як справжні. Такі вироби з кулоном дуже прості за технікою виготовлення й досить поширені.

Знаю майстрів з «Мосяжної майстерні» в Косові, які виготовляють зґарди чи колокулі. Готові й пофарбовані у потрібний для моєї роботи колір керамічні намистини я купую у косівського майстра Любомира Макарова. На один разок чи ряд потрібно 150-200 таких намистин. Я виготовляю намиста головно з трьома автономними рядками, щоб власниці прикрас могли собі комбінувати його форму – з трьома чи двома низками, з кулончиком чи без кулончика й т. ін. Задум і матеріали – це те, що передовсім потрібно для початку роботи. Також використовую капронові нитки, як і для роботи зі шкірою.

Замість голок, які часто ламаються під час роботи, для насилювання намистин користуюся дротиком, адже голка не завжди заходить, бо я даю нитку в три смужки для більшої цупкості і загалом, коли згортаю рядок, то виходить шість смужок. А отвори не всі однакові, адже керамічні намистинки також ручної роботи. У намисті роблю кріплення за давніми традиціями. Такі побачила в одному з музеїв.

Колись мисткині робили дуже прості кріплення – всі нитки рядків у кінці з’єднували і заплітали «у косу». А я собі завдання трохи ускладнила. Якщо коротко, то в основі кріплення – металеве кільце, обмотане ниткою здебільшого муліне. А зав’язкою служить плетений шнур чи традиційна «коса», і завершальним декором – китички. Завдяки цьому я можу розраховувати і виставляти потрібну відстань між рядами намиста. Таке кріплення красиве й водночас надійне, а передовсім – зроблене у нашій давній українській традиції.

Також роблю намиста з чорного вулканічного каменя – лави. Такі прикраси я свого часу виготовила спершу для мами, а потім для себе. До речі, саме завдяки мамі я й почала творити жіночі прикраси такого типу – якось вирішила власноруч зробити їй подарунок на день народження. Адже мої батьки завжди знайомили мене з роботами інших майстрів і відкрили для мене світ мистецтва прикрас. Ми й тепер любимо спілкуватися на такі теми.

Найдорожче ж для мене те намисто, яке я свого часу виготовила разом зі своєю дворічною донечкою Квітославою. Воно дуже цінне для мене не своєю пишнотою, а теплом, яке відчуваю навіть від згадки про свою дорогу помічницю. Крім традиційного керамічного намиста, яке жінки носять на грудях поверх одягу, я виготовляю й «оксамитки» – нашийні жіночі прикраси на оксамитовій стрічці, обшитій бісером і вишивкою. По центру у такій прикрасі я закріплюю або згарду, або кулон – монету. Інколи для виготовлення намиста використовую керамічні намистини у поєднанні з вулканічним каменем. Ці прикраси-«трансформери», виготовлені за такою технікою, дають змогу користувачкам носити кожну зі складових частин намиста як разом, так і окремо.

– Які, на Вашу думку, основні давні функції намиста нині збереглися найвиразніше – як оберега чи прикраси?

– Давніми часами намисто мало ще й функцію своєрідної скарбнички для жінки. Саме тому, переказують, і не закривали колись хати по селах на замок, а просто припирали двері. Бо всі коштовності ґаздині носили на собі – жіночі груди були найнадійнішим сховком від злодіїв чи якогось природного лиха. Тому й вважали: що більше на жінці намиста, то багатша господиня. Якщо функції намиста як оберега чи «гаманця» сьогодні вже неактуальні, то значення намиста як прикраси, навпаки, набуло популярності. У своїх роботах намагаюся відтворювати давні українські традиції і свої творчі задуми часто втілюю у прикрасах. Мрію про намисто зі справжніх коралів.

– Що для Вас важить захоплення, яке стало життєвим вибором?

– Хочу й надалі себе реалізовувати саме у мистецтві виготовлення жіночих прикрас ручної роботи. Тобто моє колишнє хобі вже переходить у щось масштабніше. Для мене це передовсім відродження й популяризація давніх українських традицій і радість, що як мисткиня-початківиця я докладаю до цього і свою працю. Маю багато творчих задумів. Намагаюся також робити благодійні справи – різні акції і лотереї. Наприклад, долучилася до збору коштів для одужання хлопчика Максимка Цуцмана – уродженця нашого села, про якого «Галичина» писала.

Нині я у декретній відпустці, тож не завжди можу належно допомогти фінансово. Але разом з іконописицею Юлією Багранівською ми організовуємо різні благодійні акції-лотереї. А ще від п’яти до десяти відсотків з продажу своїх робіт переказую на потреби ЗСУ. Для допомоги нашим захисникам представниці Союзу українок зі США купують мої роботи за значно нижчими цінами та реалізують на американських благодійних аукціонах за набагато вищими.