Остаточно визначено дату проведення Об’єднавчого архієрейського собору, на якому мають проголосити створення Автокефальної Помісної Православної Церкви в Україні, обрати її предстоятеля та затвердити статут. Собор, у якому візьмуть участь ієрархи УПЦ КП, УАПЦ й окремі ієрархи УПЦ МП, заплановано на 15 грудня. І в разі його успішного проведення обраний керівник щойно створеної єдиної Православної Церкви (ЄПЦ) в Україні має терміново прибути до Стамбула. Там він проведе спільну Службу Божу зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, що стане підтвердженням визнання предстоятеля незалежної УПЦ чинним і канонічним, і отримає з його рук томос про її автокефалію.
Сам текст цього документа, а також проект статуту нової української церкви затвердили під час триденного Синоду Вселенського патріархату наприкінці листопада. Отже, вся справа за тим, як швидко делегати суботнього Об’єднавчого собору зможуть впоратися зі своїм завданням.
Втім, як передбачає радник Президента, директор Національного інституту стратегічних досліджень Ростислав Павленко, собор може завершитися за кілька годин, а може тривати й кілька днів. Адже його головною інтригою стане обрання предстоятеля єдиної УПЦ.
На цей престол є два претенденти. Передусім – 89-річний митрополит Філарет, нинішній голова УПЦ Київського патріархату, яку він очолює з 1995 року. Як стверджують у самому КП, в Україні немає жодного іншого церковного ієрарха, який міг би зрівнятися з ним у суспільному авторитеті, життєвому досвіді, у вмінні керувати Церквою, духовних якостях.
Зрештою, «Філарет і найбільше доклався до створення української Церкви, – зазначає зокрема політолог Віктор Терен. – Коли відбувався умовний відхід української частки УПЦ у 90-х роках, він уже тоді казав, що має намір створити Українську Православну Церкву. Та тоді мало хто вірив, усі сміялись... Єдиний чинник, який може грати проти нього, – це вік. Хоча то може бути й перевагою»...
Суперником Філарета є 56-річний Симеон, митрополит Вінницький і Барський, який належить до УПЦ Московського патріархату. Це один із трьох єпископів УПЦ МП, які свого часу (13 листопада) відгукнулися на запрошення Президента і прийшли на зустріч із ним, показавши, що вони зацікавлені у створенні єдиної української Церкви. Тоді як інші проігнорували ініціативу глави держави, а натомість взяли участь в екстреному зборі того дня ієрархів УПЦ МП, на якому підписали постанову про невизнання рішення Константинопольського патріархату щодо створення ЄПЦ в Україні. Симеон був єдиним із 83 єпископів УПЦ МП, хто не підписав цю постанову.
Саме причетність владики Симеона до МП і така позиція митрополита можуть зіграти на його користь. Бо зрозуміло, що його обрання предстоятелем об’єднаної Церкви може дати позитивний сигнал для інших священиків із Московського патріархату, й вони почнуть переходити до Єдиної Православної Церкви в Україні. Крім того, митрополита Симеона називають протеже нинішньої влади, натякаючи на його зв’язки з Президентом і прем’єр-міністром.
«Він з Вінницької області, а вінницька еліта нині при владі – Порошенко і Гройсман. Отже, на боці Симеона – і такий сильний політичний чинник», – стверджує той самий В. Таран.
Правда, ймовірний і компромісний варіант, за якого митрополит Симеон може стати наразі не головою ЄПЦ, а «заступником» митрополита Філарета, щоби згодом змогти претендувати на його місце... А тим часом предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви митрополит Макарій заявив, що не збирається претендувати на пост глави нової Церкви і що на Архієрейському соборі прийнято звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про висунення від УАПЦ кандидата згідно з благословенням Його Всесвятості.
Наразі важко спрогнозувати, як розвиватимуться події й на самому соборі, й після нього. Бо хоч епопея з наданням томосу про автокефалію УПЦ добігає кінця, вона ще триватиме тиждень-другий і після завершення Об’єднавчого архієрейського собору. Адже не менше тижня піде лише на поїздку глави нової Української Церкви до Стамбула, перебування там і повернення до Києва.
Отож «думаю, що десь у 20-х числах грудня ми побачимо томос уже в Києві», – припускає, приміром, директор Центру релігійної безпеки Дмитро Горєвой.
Що ж до іншого, то так само нелегко однозначно сказати, як триватиме процес об’єднання українських православних Церков і як це відобразиться на житті вірних усіх трьох із них. Достеменно відомо наразі лише одне. Як повідомив керівник інформаційного відділу УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря), Українська Церква після отримання томосу поки що не переходитиме з юліанського календаря на григоріанський, і Різдво в Україні 2019 року в усіх Церквах східного обряду відзначатимуть звично – 7–9 січня.
Наразі ж стало відомо, що майбутня українська автокефальна Церква мала б називатися «Православна церква в Україні». Таку заяву зробив архієрей Константинопольської Церкви, представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков, архієпископ Тельміський Іов в інтерв’ю «Бі-Бі-Сі-Україна». «Не «Українська православна церква», тому що Церква – єдина... Вона належить Христові, а не якійсь нації чи державі», – пояснив він.За словами архієпископа, грецькою мовою назви церков так і звучать: Православна церква в Греції, в Сербії, в Болгарії.
Натомість, за його словами, «Слов’янські назви – Болгарська, Сербська або Російська Православна Церква – вживаються неправильно і вказують на етнофілетизм, тобто релігійний націоналізм», – наголосив архієпископ Іов.
Причому він додав, що рішення Константинополя щодо Української Церкви може бути застосовано і до Білорусі, нинішня територія якої колись належала до давньої Київської митрополії – церковної провінції Константинопольського патріархату з центром у Києві, що, як вважають історики, виникла після хрещення Русі князем Володимиром 988 року й послужила колискою українського християнства для православних і греко-католиків.
Логіка цієї заяви більш ніж зрозуміла й цілковито доречна. Бо надання об’єднаній Православній Церкві в Україні автокефалії – це, по суті, ніщо інше, як відновлення тієї ж самої Київської митрополії, незаконно анексованої Російською Православною Церквою 1686 року. І якщо вже її відновлювати, то, очевидно, і справді лише в належному, первинному вигляді – з Православною Церквою Білорусі в її складі. Аж тоді відродження Київської митрополії можна буде вважати остаточним і завершеним.
Проте «наразі не було звернення до Вселенського патріархату ні від білоруської держави, ні від Білоруської Церкви, тому це питання не розглядається. Але якщо вони звернуться, то, звичайно, є можливість розглянути його аналогічно»,– зазначив архієпископ Іов.
Та все ж неможливо не згадати у зв’язку з цією, без перебільшення, історичною заявою, певний «церковний сегмент» із різнобічної державницької діяльності гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Адже після військового походу на Москву, що завершився у грудні 1618 року (300 років тому!), гетьман вступив зі всім вірним йому козацтвом до Київського Богоявленського братства – громадської організації православних киян, що виникла 1615 року. А затим взявся за відновлення православної ієрархії на українських і білоруських землях, скасованої Берестейською унією 1596-го. І головне – йому це вдалося зробити. Правда, аж 1620 року. За сприяння Єрусалимського патріарха Феофана, котрий у березні названого року прибув до Києва, маючи повноваження від Константинопольського патріарха Тимофія «справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях».
Спершу патріарх Феофан надав Київському братству право патріаршої ставропігії – підпорядковував його Константинополю. А відтак за особистого твердого наполягання Сагайдачного в серпні 1620-го висвячує на митрополита ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Йова Борецького. Потім апостольський намісник поступово висвятив більше десятка єпископів. і цим повернув Київську митрополію в лоно Вселенського православ’я. Доти ж – із 1596 по 1620 рр. – в Києві існувала лише унійна Київська митрополія.
Ясна річ, що дії Єрусалимського патріарха Феофана викликали обурення у Варшаві і стурбованість у Ватикані.
Однак «не можна застосовувати проти Київської православної митрополії насильницьких засобів. На перешкоді маємо козаків – войовничий і сміливий народ. Він стоїть на сторожі. Часом із просьбою, часом із грозьбою на устах, але завжди зі зброєю», – писав 1622-го папський нунцій Козимо де Торес до Риму.
А 1632 р. православну Київську митрополію визнав уряд Речі Посполитої. іншої ради на те у Варшаві не мали...
То доволі цікава й багатозначна історія, яку навіть тепер, коли вже понад півроку триває процедура з надання Україні томосу, чомусь воліємо не згадувати. Втім, хоч як, а із завершенням цієї епопеї матимемо, по суті, мовби друге відродження стражденної Київської митрополії в її первинній суті.
