Минуло більше одинадцяти років з часу відкриття 24 березня 2014 р. у приміщенні катедрального собору Преображення Христового УГКЦ м. Коломиї Музею сакрального мистецтва імені владики Миколая Сімкайла, де експонують предмети українського іконопису XVII – XX ст. В основі експозиції – сакральні твори з різних регіонів України з приватної збірні правлячого архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ світлої пам’яті владики Миколая Сімкайла (1952 – 2013). Ця стаття – спроба з благословення настоятеля катедрального собору Коломийської єпархії УГКЦ отця Володимира Білослудцева і за сприяння директорки скарбниці іконопису Христини Ляшенко – дякині й регентки кліросного церковного хору «Панагія» в рамках ювілею Музею сакрального мистецтва торкнутися до іконопису і означити його роль у житті людини, зокрема в сучасних українських реаліях.

…Катедральний собор Преображення Христового УГКЦ у Коломиї – найбільша споруда греко-католицької сакральної архітектури на Заході України – вражає своєю величчю і красою. З їмостю Христиною Ляшенко минаємо гранітні могильні саркофаги добрих пастирів – єпископів Павла Василика й Миколая Сімкайла – перед входом до храму і прямуємо до музею, розміщеного у будівлі нижньої церкви. На стіні вздовж східців споглядаємо світлини з життя єпархії та її духовного проводу. Приміщення музею можна умовно розділити надвоє. У першій залі зберігають головно різні дерев’яні придорожні та церковні розп’яття, також виготовлені талановитими майстрами минулого і сьогодення напрестольні, настінні й процесійні хрести, взірці дерев’яної скульптурної пластики, виносні двобічні ікони-фаритрони, давні богослужбові книги, словники й т. ін. А осердя музею – зала з дивовижною й розмаїтою експозицією ікон...

Оглядаєш це рукотворне сакральне мистецтво і відчуваєш, як звідусіль тебе споглядають лики святих різних часів. Таке враження, що в їхніх очах людина просвічується від маківки й до п’ят такою енергетикою, як під час перебування у церковній сповідальні…

– П’ять років тому мене благословив на завідування музеєм настоятель храму о. Володимир, – розповідає Христина ЛЯШЕНКО, – тож відтоді маю при церкві таке покликання й служіння Богові. Музей створено з ініціативи нашого правлячого єпископа владики Василія Івасюка, а урочистості відбулися в день його інтронізації в храмі Преображення Христового УГКЦ у Коломиї з участю Блаженнішого Патріарха УГКЦ Святослава Шевчука, митрополита і архиєпископа Івано-Франківського Володимира Війтишина та інших владик, священників, а також парафіян.

– А чи мав світлої пам’яті владика Миколай Сімкайло ще за життя задум створити такий музей іконопису?

– Так, владика багато років збирав ікони та плекав задум заснувати музей сакрального мистецтва. Мріяв про це. То був час виходу УГКЦ з підпілля і відбудови. Владика дбав про стан святинь. Він збирав ікони, але не любив називати себе колекціонером, зазначав, що непрофесіонал, хоча добре знався на мистецтві іконопису. Казав, що хоче зберегти ікони від знищення та передати наступним поколінням. Адже бачив, що велика кількість ікон осідає за кордоном. Тож і як священник підпільної церкви, і згодом як єпископ-ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Миколай думав на багато років уперед. Ще у 70-х роках минулого століття збирав і скуповував у людей давні ікони. Скільки їх було у нього, ніхто не знає, бо владика не робив їхніх описів. Тими роками ще молодий священник, працюючи пожежником, разом із владикою Павлом Василиком відправляв богослужіння хатами підпільно. А коли одного разу о. Миколай врятував ікону під час пожежі у Микитинцях, то постановив собі збирати і захищати їх від знищення. Якщо уважно роздивитися деякі музейні експонати, то на них помітні сліди горіння…

– Отже, основою музейної експозиції стала приватна іконозбірня владики?

– Так, осердям музею є ікони, які зібрав свого часу владика Миколай. Він був ревний і надзвичайно активний пастир. Люди йому довіряли й приносили ікони, щоб передати нащадкам. А коли УГКЦ стала вільною, значну їх частину владика скуповував на ринках. Розумів цінність і вмів дотепно торгуватись із продавцями. Всі іконописні скарби єпископ зберігав у приміщенні єпархії у великих клейончатих сумках, відомих у народі як «польські». Отець Володимир – чинний настоятель храму Преображення Христового УГКЦ – добре знав і владику Павла Василика, яким опікувався у поважних роках, і владику Миколая Сімкайла, виконуючи обов’язки його особистого секретаря. Тож настоятель храму розповідав, що владика Миколай дуже любив іконопис і виставляв ікони на огляд безпосередньо в єпархіальному приміщенні.

– Які були перші кроки до втілення у життя музейного задуму владики Миколая?

– Всі знали, що владика мріяв про музей. Тож сталося так, як вчить біблійна мудрість: він сіяв, а нащадки жнуть. Після смерті владики Миколая вже єпарх Коломийський УГКЦ владика Василій Івасюк сказав: потрібно, щоб колекція ікон, зібрана покійним владикою Миколаєм, жила, та ініціював створення музею саме при соборі. Тут, де тепер розташований музей, були приміщення нижньої церкви і місце для праці різних церковних спільнот. Відтак провели реконструкцію і частину підвального приміщення відвели для музею, облаштувавши його належно кондиціонерами, освітленням тощо. І сюди перенесли іконописну колекцію владики Миколая. А описували сакральні предмети й спочатку опікувалися музеєм працівники Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського в Коломиї. Тоді було описано 358 ікон. Згодом владика Василій передав до музею ще 197. Тож у музеї налічується понад пів тисячі ікон. Частину експонують, а інші зберігають у музейних фондах. Виставлені ікони – передовсім великих параметрів – є в нижній церкві та приміщенні Реколекційного будинку.

– Знаю, що в музеї експонують не лише взірці галицького іконопису.

– Так, владика Миколай збирав ікони з усіх куточків України – Галичини, Київщини, Полісся, Поділля, Слобожанщини, Чернігівщини… Зібрання – як наша українська вишиванка. У кожної свій стиль і неповторність. Вони реставровані. Але без належного дослідження ми не можемо ікони правильно ідентифікувати, тож відповідно й підписувати. Не про всі ікони відомо, звідки їх привіз владика Миколай.

– Десять років життя музею – які набутки?

– З 2014-го двері музею відчинено для всіх поціновувачів сакрального мистецтва. Проводили екскурсії та паралельно – опис ікон і їх паспортизацію. Попервах то були експонати XVIII – XX століть, зокрема ікони на полотні, металі й дереві. А серед святинь, переданих потім владикою Василієм Івасюком, особливо вражають царські врата, виконані майстрами XVII століття у візантійському стилі. Тепер вони на реставрації у Львові. Як уже казала, є в нас і колекції процесійних і напрестольних хрестів, придорожні розп’яття та дерев’яна пластика. У березні 2019-го музейні експозиції збагатилися церковними книгами, серед котрих «Молитвослов» 1843 року, з яким працювало вісім поколінь священників. Є у музеї Новий Завіт 1907 р. з автографом митрополита Андрея Шептицького та різні старослов’янські словники.

У січні 2020 року частину ікон експонували на виставці «Час янголів» у Музеї писанкового розпису міста Коломиї. Тоді відвідувачів у нашому музеї було небагато, адже це був час коронавірусної пандемії. Але нас того року відвідала делегація МЗС України на чолі з Павлом Клімкіним. 21 листопада 2022 року в музеї відбувся вечір до 70-х роковин світлої пам’яті владики Миколая Сімкайла. А 4 грудня 2023-го – у день вшанування Церквою пам’яті святої великомучениці Варвари – ми започаткували проведення у музеї молитовно-пізнавальних зустрічей «Читаємо ікону разом».

Усі охочі навчаються прочитувати символічну мову ікон і надихаються життям святих для звершення добрих справ чи подолання осібних тривог. Та найголовніше – відчувають присутність зображених на іконах святих як реальне запрошення до Неба. У Неділю православ’я – 24 березня 2024 року – у нас відбувся урочистий мистецько-богословський захід «Пречистому образові Твоєму поклоняємося, Благий» з нагоди десятих роковин з часу відкриття й освячення Музею сакрального мистецтва імені владики Миколая Сімкайла. Були владика Василій Івасюк, духовенство катедрального собору на чолі з о. Володимиром Білослудцевим, віряни… У дійстві взяла участь і Соломія Тимо – знана історикиня мистецтвознавства, директорка Львівської іконописної школи «Радруж» і викладачка богослов’я та історії сакрального мистецтва Українського католицького університету.

Ми намагалися глибше розкрити суть ікон та їхню велич. Бо ж не кожен розуміє, що ікона – це не лише зображення. Я порівняла б її з айсбергом, коли видно тільки наземну частину, хоча набагато більша й гарніша саме її глибинна суть. Потрібно зануритися в неї, щоб осягнути. Звісно, мистецтво, історія, культура проглядаються через зображення, а духовність ікон чи їхній мисленнєвий образ – у глибині. Ікони призначені не лише для споглядання, а й для навчання, богослов’я, віропізнання… І в підсумку – для досягнення його найглибшого рівня – чудотворіння. Бо це саме те, чого людина очікує від ікони. Але такі речі відбуваються передовсім тоді, коли людина добре розуміє та усвідомлює, хто перед нею. Згадаймо біблійну історію кровоточивої жінки, про яку йдеться у часі читання Євангелія на Святій Літургії. Чому не видужали інші, хто торкався Ісуса, а тільки одна жінка? Бо вона у тій простій і скромній людині, яка говорила не вивищено, а простою народною мовою, побачила Бога. Тож тільки якщо людина усвідомлює, що в іконі зображений сам Бог, тоді її буде зцілено.

– Чи траплялися зцілення відвідувачів музею?

– Коли занурюєшся у музейну атмосферу, то вона надихає і ніби промовляє до нас. Сюди приходять не лише парафіяни чи інші цивільні особи, а й військові капелани, воїни й генерали, щоб поринути в атмосферу іконопису. Кожна людина спілкується з Богом на своєму рівні і своєю мовою. Все залежить, скільки місця у своєму серці ми приготуємо для Бога. Хтось просто захоплюється мистецтвом іконопису й хоче поповнити свої знання, а хтось прагне постояти мовчки, споглядати чи помолитися біля ікони і відчути Божу присутність.

За час праці у музеї я відчула, що таке Божа воля. На її тлі людські бажання чи плани, образно кажучи, просто безколірні. Апостол Павло каже, що коли Бог кличе, то і бажання дає, і силу. Маю натхнення й бажання працювати з людьми – навчати читання ікон. Люди починають глибше усвідомлювати, що ікони – це не картини, і відчувають Божу благодать. Торік завдяки людським пожертвам ми реставрували одинадцять ікон та одну плащаницю – XVIII і XIX століть. Реставруємо ще шість експонатів, серед яких давня виносна процесійна двобічна ікона-фаритрон, плащаниця та інші. У цьому я бачу Божий промисел. Давній іконопис – не просто скарбниця сакрального мистецтва, а й найбільша духовна цінність народу, за яку люди йшли на муки й віддавали свої життя. Бо в тих іконах люди бачили присутність Бога.

У нашому музеї відбуваються і зцілення. Це засвідчує зокрема випадок з моєю колишньою вчителькою Лесею Іванівною зі Стопчатова на Косівщині, де я народилася. Вона приїхала до Коломиї і навідалася в музей. Мала хронічний кашель, який її душив, безсила й вимучена заледве зайшла до музейної зали. Я дуже переживала за її стан. А через два тижні вчителька телефонує і питає: «Христинко, ти пам’ятаєш, як я кашляла? Я тоді вийшла з музею, все викашляла і відтоді більше не мучуся – кашель зник…».

Через два роки я вирішила знову довідатися в неї, як її здоров’я. І почула: «Жодні пігулки вже не приймаю – кашель, дякувати Богові, мене відпустив…». Такі приклади не поодинокі. Люди часто навідуються у музей, щоб у молитві чи роздумах зупинитися біля своїх улюблених ікон з надією на Божу благодать.

– А яка Ваша улюблена ікона у цій сакральній скарбниці?

– Всі улюблені…

Я слухав натхненну й глибоку розповідь Христини Ляшенко та усвідомлював, що для мене слова цієї окриленої Божою присутністю і залюбленої у своє служіння жінки стали свого роду листом Господнім, задля якого Він покликав мене та простелив дорогу до іконописної скарбниці у Коломиї і глибину змісту якого я ще до кінця не прочитав.