Ще під час відзначення дня селища Брошнева-Осади торік Інна Хімій щонайменше двічі нас приємно здивувала – по-перше, коли з молоддю дружно, майстерно і зі смаком задекорувала святкову фотозону біля Народного дому, а по-друге, коли її – порівняно молоду за віком – серед інших поважних достойників на головній сцені свята публічно відзначила адміністрація ТГ почесною грамотою за заслуги перед громадою. Спостерігаючи за такою людиною у роботі, не можна було не зарядитися позитивними емоціями, – вона не тільки випромінювала живу енергію, а й водночас сама була тією світлою енергією творення, мрій і життя.
На наш погляд, було б замало означити пані Інну просто рукодільницею навіть у найширшому значенні слова, тому що її золоті руки творять красу навколо і щораз ближче наближають майстриню до давньої мрії про… «Мрію». Яку? Про це та інше – у пропонованому інтерв’ю з жінкою-українкою, яка сповідує дуже важливий, а в часі війни – передовсім громадянський життєвий пріоритет: «Моя хата – всюди».
Художнього декорування майстриня ніде і ніколи спеціально не навчалася, а навпаки, її професія хіміка-технолога, будемо відверті, дуже далека від рукодільної творчості. Адже після навчання у загальноосвітній школі селища Брошнева-Осади Інна закінчила і Калуський хіміко-технологічний технікум. Працювала у комунальному господарстві. Сьогодні з чоловіком Геннадієм виховують двійко дітей – Марину та Дениса. І жартує: «Повернуся знову в комунальну сферу тоді, коли у Брошневі-Осаді збудують очисні споруди…»
– Те, чим я займаюся, – відверто зізнається І. Хімій, – я б просто назвала елементарним рукоділлям. Цим я ще з дитинства захоплююся. Очевидно, що то бабусин вплив, яка хоч і не володіла технікою художнього декорування у сучасному його розумінні, але чудово в’язала, вишивала і т. д. Була творчою людиною. І в усьому особливо любила різні квіточки. Тож думаю, що то від бабусі мені передався отой талант рукоділля. Скільки себе пам’ятаю, я змалечку завжди чимось була зайнята – то малювала якісь картини, то виготовляла різноманітні дрібнички з бусинок, щось малювала, ліпила, вирізала та ін. А шкільні роки – то взагалі окрема тема і сприятливий час самореалізації для учениці-непосиди і пошуку своєї життєвої мрії. У селищі при Народному домі, пригадую, в ті роки дуже активно працював драматичний гурток, і я часто брала участь у виставах. Нашим режисером тоді був директор закладу світлої пам’яті Мирослав Свищук. Гуртківці з виставами під його керівництвом побували в Івано-Франківську, Калуші, Рожнятові, Долині, у чисельних селах і т.д. А наш керівник завжди мріяв побувати з постановкою ще й у Києві. На жаль, не всі мрії збуваються. Мене було зажди багато і в технікумі – і в КВК, і в художній самодіяльності, і в різноманітних творчих гуртках і т. д. А ще я дуже люблю вишивати.
– А коли Ви захопилися художнім декоруванням?
– Після того, як кілька років тому я оволоділа майстерністю манікюрниці, то щораз більше чомусь почала захоплюватися декоративним рукоділлям – оформляти корзинки, букети, стаканчики для весільних столів і т. д. Словом, беруся за все, що мені до вподоби, і, звичайно, не цураюся навчатися в інших майстринь, яких у Брошневі-Осаді є чимало. Але особливо я люблю творити щось нове – своє, неповторне й унікальне. Мені особливо подобається сучасна паперова флористика. Мрію також навчитися працювати з глиною – виготовляти квіти чи букети, брошки й іншу біжутерію, картини тощо. Треба ще вчитися і вчитися. Але я така, що не здаюся. Наразі найбільше працюю над декоруванням різних кошичків чи атрибутики до календарних і релігійних свят – Нового року, Різдва Христового, Святого Валентина, Великодня, розписую дитячі забавки, виготовляю декоративні різнокольорові воскові свічки до будь-якого свята чи життєвих подій. До речі, свічки я не тільки декорую, а й самотужки кручу. А восковий різнокольоровий матеріал купую. Тож художнім декоруванням я вже займаюсь орієнтовно понад п’ять років.
– Що для Вас найголовніше у тому рукоділлі, якому себе присвятили?
– Головне, що я отримую велике задоволення від тієї роботи, яку виконую. Звичайно, для мене велику роль відіграють також і замовлення. Сьогодні людей найбільше приваблюють букети до різних свят чи родинних дат – життєвих ювілеїв, днів народження, хрестин, виготовлені з цукерок. Я відчуваю подих часу і вчасно підлаштовуюся під теперішню моду. І звичайно, сама я також придумую унікальні новинки в художньому декоруванні.
– Чи впливають сучасні українські реалії на тематичну палітру Ваших робіт?
– Безсумнівно, дуже впливають. І не тільки на тематику. У перші дні після широкомасштабного вторгнення російських загарбників я не могла нічого робити – руки опускалися. Але згодом якось зателефонувала мені одна дівчина і замовила букетик на хрестини. Я зробила, а відтак подумала, що так можу й якусь копійку заробити, щоб віддати потім тим волонтеркам, які випікають печиво для захисників України, для придбання необхідних складників – борошна, цукру тощо, і сама у роботі відволіктися від важких думок.
Відтоді вже не зупиняюся. Особливо люблю працювати вечорами. Часу в роботі не помічаю. Не раз бувало, що й цілу ніч працювала. Розумієте, моя робота мене дуже захоплює – так, що я не відчуваю від неї жодної втоми.
– Знаю, що Ви свій талант щиросердно множите серед всіх охочих, зокрема, і серед молоді?
– У селищі є благодійна організація «Серце Марії», яку очолює педагогиня і громадська активістка Любов Гультайчук. Вона навчає мою доньку у школі. Якось мені зателефонували з молодіжного центру «VITA DEO», який функціонує при Народному домі і підпорядкований благодійній організації «Серце Марії», та запропонували провести майстер-клас з паперової флористики. Ми виготовляли осінні букетики. Дітям так сподобалося, що ми заледве розійшлися через кілька годин. Бо я ж така, що завжди у такому дітей підтримую. Тепер я вже не чекаю запрошення, а сама пропоную цікаві ідеї.
До речі, на майстер-класи приходять діти у віці від п’яти до 17 років. Працюють дружно, допомагаючи одне одному. До Великодня, наприклад, ми вчилися з молоддю розписувати писанки і залучали до таких майстер-класів дітей переселенців. То добра наука і нагода для знайомства, подолання страхів війни і для інтеграції таких родин у громаду. А виготовлені писанки ми реалізували для потреб волонтерства, а також дарували українським воякам. Своєю увагою я ніколи не оминаю творчих дітей і молодь, а залучаю їх до спільних справ. До речі, і моя донька Маринка також охоче проводить майстер-класи. Я спілкуюся не тільки з дітьми-втікачами від війни, а й з багатьма дітьми селища і відчуваю, як після вторгнення російських окупантів їхні серця заукраїнилися – розквітли Україною. Під час таких зустрічей у молодіжному центрі звучать і поезії, і пісенні твори. У часі себе ніколи не обмежуємо.
– Слухаючи Вас, переконуюся, що за духом Ви ще й педагогиня…
– Ви це добре відчули. Я завжди хотіла бути вчителькою хімії. Але не вдалося вступити до вишу. Та я ще не попрощалася зі своїми планами. Маю велику мрію – заснувати в селищі невеличкий магазин-студію, де двічі на тиждень проводити з дітьми майстер-класи, виготовлену продукцію реалізовувати, а відсотки з продажу накопичувати на… «мрію» для якоїсь дитини. Тож, очевидно, і магазинчик, про який дуже мрію, я і назву – «Мрією».
Все будемо робити так, щоб подарунки були великими несподіванками для дітей. А ми знаємо, як дізнаватися про дитячі секрети і мрії. У свою студію я із задоволенням запрошуватиму й інших майстринь – поділитися своїми талантами. Я дуже цього хочу, тож надіюся, що так і буде. Я люблю спілкуватися з дітьми, та й вони цього прагнуть.
– А чи охоче йдуть на контакт діти переселенців?
– Здивуєтесь, але з великою охотою і цікавістю. Діти хочуть спілкування, принаймні кажу про тих, з ким я спілкувалася та спілкуюся особисто. Діти переселенців радіють, якщо їх запрошують. Їм це потрібно. Особливо у часі війни. Я захоплююся дітьми, які прагнуть щось творити, які не ліниві, а працьовиті, і завжди їх підтримую. Коли я працюю, то мої Маринка і Дениско також допомагають. Вони вже чогось навчилися і багато чого вміють робити своїми руками. А мій чоловік дбає і заробляє на сім’ю, щоб я могла займатися улюбленою справою. Він – моя перша підтримка.
– Бачу, що, образно кажучи, Ваша хата ніколи не була скраю, а завжди – всюди…
– Я з дитинства була такою активною – завжди намагалася бути першою і щораз придумувала нові ідеї. Я така є. Якщо мене хтось просить у чомусь допомогти, то я навіть не запитую, що потрібно зробити, а найперше завжди кажу «так», відтак одягаюся – і мене вже вдома нема. Про волонтерів, зокрема про їх всюдисущість і працьовитість є чимало добрих жартів. Кажуть, якщо потрібно, наприклад, роздобути динозавра, то волонтери обов’язково його знайдуть, а попередньо тільки уточнять, з якою шерстю – чорною чи коричневою. Так і я. Передовсім шукаю шляхи, щоб допомогти потребуючим, а не причини, щоб відмовити. Це найбільше потрібно мені. Дуже. Бо триває війна.
…Таким чином, майстриня І. Хімій живе і працює з мрією про… «Мрію», яка, своєю чергою, стане благодійним проєктом для втілення багатьох дитячих мрій. У цієї талановитої жінки, яку я б ще назвав «рушійкою» добрих справ у селищній громаді, ще немає великих відзнак – усе тільки попереду. Але наразі таки має чим тішитися – її участь в обласному конкурсі «Дідух-2019» була помічена: Інна посіла перше місце і нагороджена грамотою навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття «за популяризацію і розвиток різдвяної атрибутики». Але цього разі не обійшлося без приключки – у доброму розумінні цього слова, яка, як на мене, тільки підкреслила об’єктивність і заслуженість оцінки Інниної майстерності. Адже у часі перебігу обласного конкурсу і оцінювання робіт його учасників майстриня з художнього декорування І. Хімій була…у шпиталі. Тож замість неї промовляли її творчі роботи.
