В ОУНБ ім. І. Франка презентували новий документальний роман «МИ – ВОНИ» письменника з Калуша Дмитра Іванціва. Й водночас спілкувалися не лише з його автором, а й з головним героєм твору, що, звісно, буває нечасто, – Вадимом Смогителем, композитором, колишнім політв’язнем, шістдесятником, який і в 70-ті роки минулого століття, коли жив і працював у Києві, належав до кола тих українських інтелігентів, що були політичними опонентами тоталітарної влади.

У 1977–1980 рр. він відбув за вироком «найсправедливішого у світі радянського суду» термін ув’язнення в «зоні» на Херсонщині. Звинувачення проти нього сфабрикували, а заарештували фактично за ідеологічні переконання. Тобто йдеться як про метод юридичної фальсифікації, що його злочинний комуністичний режим застосовував супроти дисидентів, так і про насправді тільки каральний характер судової системи СССР – такою вона була ще від часу захоплення влади більшовиками і впродовж усього часу існування «імперії зла».

Нині пану Вадимові, уродженцю Одеси, уже 85, живе він у м. Жмеринці на Вінниччині. За визначенням критика й літературознавця голови ОО Національної спілки письменників України Євгена Барана – модератора презентації й автора однієї з чотирьох передмов до книжки (ще три належать самому Смогителю, Волелюбу Добжанському й авторові роману), в цьому творі відображено погляд його головного героя на політично-культурологічний рух шістдесятництва і пізнішу, в 70-х роках, боротьбу правозахисників із совітським режимом, за волю й державну незалежність України. Погляд цей у багатьох випадках не збігається з нинішньою, так би мовити, офіційною оцінкою тодішніх фактів і подій, як і поведінки причетних до того явища української історії авторитетних осіб із середовища інтелігенції, і є, на думку Євгена Барана, «індивідуальним свідченням й індивідуальною правдою про шістдесятництво. Це жорстока правда про українське шістдесятництво. Але якщо не будемо хоча б обговорювати цю правду, ми залишимося спільнотою, яка постійно йтиме на компроміси. Ця книжка – власне, намагання оздоровити простір навколо, щоб не бути тим компромісним рабом, який цілуватиме пантофлі влади».

Отож погодитися чи не погодитися з викладеним у романі поглядом його головного героя – справа читача, але він має її знати. Євген Баран має на увазі передовсім твердження головного героя роману про те, що «в дисидентському русі не все так було однозначно», підкріплене відповідними прикладами з називанням конкретних прізвищ.

Водночас сам колишній правозахисник вважає завищеною щодо себе таку оцінку, що це «правда Вадима Смогителя», яку сформулював літературний критик, визначаючи міру впливу на зміст книжки Дмитра Іванціва слів і вчинків її героя. Пан Вадим уточнює, що в романі викладено правду не лише його, одноосібну, а спільну з фізично знищеними совітським режимом Іваном Світличним, у якому бачив свого вчителя, з Аллою Горською, Василем Стусом – усіх трьох Смогитель добре знав, бував у них вдома, коли навчався і працював у Києві. А він, виявивши ще змалку талант до музики, опановував мистецький фах в училищі ім. А. Глієра, потім на диригентсько-хоровому факультеті консерваторії. З неї хлопця відрахували на останньому, п’ятому, курсі за прагнення пізнати правдиву українську історію, глибинні пласти культури й духовності нашого народу, за Вадимову любов до рідної української мови, якою хлопець уперто розмовляв і в геть зросійщеному Києві і тим самим, на думку каґебістів, показував негативний приклад однокурсникам і загалом своєму оточенню. Він же просто не міг поступитися перед будь-ким своїми моральними принципами й оте зросійщення порівнював із хворобою, яка «з’їдала національну гідність, свідомість, видаючи це за високу мету виховання нової радянської людини». Профілактичні розмови співробітників спецслужби зі Смогителем, за вдачею упертим, норовистим, який дозволяв собі вступати з ними в дискусії, на юнака не впливали. Тож у випадку з цим «ярим антісовєтчиком» бачили лише один спосіб приборкати його – ізолювати від суспільства. Й інспірували вчинення ним на київській вулиці «хуліганських дій» з фальшивими «потерпілим» та «свідками». Отак без жодної провини Вадим потрапив до камери попереднього ув’язнення, а за вироком радянської Феміди – у «зону» на виправні роботи.

В. Смогитель прагнув і прагне в житті ніколи не йти на компроміс із власною совістю – це одна з визначальних рис його характеру. Бо колишній дисидент вважає, що «між компромісом і зрадою надзвичайно тонка межа, яку дуже легко переступити і тоді компроміс стає зрадою. І про це треба писати, говорити, на прикладах публічних людей виховувати лицарів духу, а не пристосуванців». На переконання пана Вадима, про тих, хто називає себе патріотом України і заявляє про свій намір служити їй, «громадяни мають знати все: їхні сильні і слабкі сторони, і лиш тоді викристалізується нація справжніх, а не лицемірних патріотів». Наведу з роману «МИ – ВОНИ» ще деякі моральні постулати Смогителя: «Україна починається у кожного в душі, не зрадимо душі своєї – не зрадимо Вітчизни»; «Правда і воля – тотожні»; «День, прожитий без віри, – це ганебно прожитий день»; «Щоб побудувати державу, потрібно бути чесним»; «Розмовляти з ворогом треба тільки зброєю».

Один з розділів роману має назву «Америка!». У січні 1991-го, за сім місяців до проголошення Незалежності, Вадим Володимирович виїхав з України – прилетів до Канади, а невдовзі перебрався до США, де жив і працював 14 років. Але 2004-го, почувши, що в Україні відбувається Помаранчева революція, повернувся на Батьківщину. Ще такий промовистий штрих. Син пана Вадима теж приїхав у Сполучені Штати до батька і загалом прожив та пропрацював там 30 років, але коли в лютому 2022-го московія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, Володимир, продавши у США власну квартиру, так само повернувся на рідну землю, купив будинок на Київщині, записався в тероборону і вже другий рік воює на фронті. Хоча й він уже далеко не молодий – 54 роки. Цей вчинок сина, як сказав на презентації книжки «МИ – ВОНИ» В. Смогитель, став для нього несподіванкою. Втім, кожному неважко здогадатися, хто був Володимирові у цьому разі прикладом для наслідування.

Вадим, що мав на собі футболку із зображенням Степана Бандери, радий був нагоді поспілкуватися з нашими краянами:

– Я хотів би говорити тут не про книжку як її головний герой, а про Україну, про те, що ми можемо і повинні зробити, аби наша держава нарешті піднялася до рівня розвинених країн світу. Мати моєї померлої від раку першої дружини із Чернігівщини, коли була якась безвихідь, коментувала одним словом: «Сумне… ». Нинішнє становище України сумне, але, вважаю, не безпросвітне, хоча й не видно кінця-краю війні, розв’язаній проти нас московією. Я впевнений: якщо у нас будуть не одиниці, а тисячі національно свідомих громадян, то ми збудуємо державу кращу, ніж у тих же Сполучених Штатах. Проте, на жаль, поки що не доводиться констатувати високу національну свідомість багатьох українців, у тому числі й тих, хто має владні повноваження державного рівня. Коли приїжджаю до Києва і заходжу то в один, то в другий, то в третій храми УПЦ московського патріархату, то бачу й чую, що нічого не змінилося щодо їхнього статусу й підпорядкування: священники в цих Божих храмах й досі, на другому році війни, відправляють богослужіння російською мовою. Таке мене, звісно, не може не обурювати, бо моя релігія – це моя Україна. Всі ми є свідками кривавих злочинів рашистів на нашій землі, репресій проти цивільних громадян. Стосовно цього скажу: в росії, спадкоємиці почилого в бозі СССР, настільки продумана система терору, що ви й не можете собі уявити – пізнав це з власного досвіду мого арешту, фабрикації справи проти мене, розгляду її судом, перебування за тюремними ґратами, а потім у «зоні». Я не «клюнув» на звабливу пропозицію визнати свою провину, аби мене достроково випустили на волю. Так і сказав: провину в якомусь нібито порушенні закону мені приписали, висмоктали з пальця, а запроторили за ґрати насправді за мої політичні погляди, любов до України. Я ніколи не відмовлявся від своїх світоглядних засад і життєвих принципів, і у відстоюванні їх не намагався шукати легшого шляху, відступати на крок чи два назад, а рівнявся на Івана Світличного, Василя Стуса, Аллу Горську, Василя Симоненка. Вони у виборюванні волі й незалежності України були тими бойовими одиницями, які йшли тільки вперед. І я, залишившись живим, завжди простував протореною ними дорогою. Коли у 2004 році повернувся з Америки, то і в середовищі української творчої інтелігенції не раз чув запитання: «Навіщо ти знову приїхав у цю «яму»?». Мовляв, за час моєї відсутності в Україні тут у соціальному плані нічого не змінилось на краще. На початках цього нового періоду перебування на українській землі я навіть не знав достоту, що відповісти тим митцям, літераторам. Та я впевнений: разом українці спроможні – для цього, ще раз наголошу, має бути належний рівень національної свідомості у кожного з нас – побудувати заможну й демократичну Українську державу з громадянським суспільством…

Автор роману Дмитро Іванців розповів присутнім у бібліотечній світлиці про те, як народився творчий задум презентованої книжки і як він утілював його в життя:

– Я познайомився з Вадимом у грудні 2020 року через інтернет – привернули увагу в соціальній мережі його гострі дописи, сказав би так, навіть з радикальними судженнями про негативні явища в житті держави й суспільства і в уже незалежній Україні. Я зателефонував на номер, який він подав у фейсбуці під своїм відкритим листом – зверненням до нинішнього глави держави. Пан Вадим відповів на мій дзвінок, розпитав, хто я, чим займаюся, в якому місті чи селі живу. Отак ми з ним почали активно спілкуватися і телефоном. Після тих розмов з паном Вадимом, почувши, що він один із київських шістдесятників, я зрозумів: Смогитель – справді унікальна людина, отож твердо вирішив: те, що він мені повідав, маю як літератор відкрити й для інших. А вперше зустрівся з Вадимом 24 серпня 2022 року, коли він попри вельми поважний вік і кілька операцій на серці ризикнув і на моє запрошення таки приїхав поїздом зі Жмеринки на Прикарпаття до мене в гості, про що я згадую в книжці «МИ – ВОНИ». Влітку цього року ми з Євгеном Бараном вже на запрошення пана Вадима побували у нього в Жмеринці. І почули від нього таку фразу: «Мене, знаєте, все навідувала думка про те, що я не маю права померти й забрати із собою свою історію, що знайдеться хтось, хто ознайомить людей з нею». Але моя книжка не суха документальна розповідь, а емоційно забарвлена – проти цього не заперечував герой мого прозового твору. Пан Вадим мені довіряв і вірив у мій письменницький хист упродовж усього часу моєї більш як дворічної праці над романом, дозволяв у ньому додавати щось своє, щось віднімати від власне повіданого ним. Звісно, при написанні роману я черпав із різних джерел потрібну мені додаткову інформацію – приміром, про ту ж Аллу Горську, спогади сина якої Олексія прочитав з великим інтересом, про мовознавця й лінгвіста Олександра Потебню. Додав до книжки й відгук Смогителя «Я вперто пробираюся до себе» на поетичну збірку «У небі пісня обірвалася», видану після трагічної загибелі о. Ярослава Лесіва – наш краянин під час приїздів до Києва зупинявся у квартирі Смогителя, той навіть дублікат ключа для нього виготовив. Разом з тим я старався, щоб моє авторське «я» не переважило автентичність образу Смогителя…

Цікаві міркування про книжку, про історичну добу, в яку обрав шлях боротьби з радянським тоталітарним режимом Вадим Смогитель, висловив голова ОО Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило:

– Головний герой роману ніколи не був світоглядним флюгером, бо впродовж усього свого життя чітко окреслював для себе його стратегічну й тактичні лінії – завжди виступав за дотримання засад правди, чи це йшлося про правду всередині невеликого громадського об’єднання, чи в масштабі держави. Відкриті на сьогодні архіви проливають світло на те, хто є хто: хто з нині досить відомих представників української інтелігенції ким та яким був в «епоху розвиненого соціалізму» і ким та яким був згодом, уже на час проголошення незалежної Української держави і в роки її існування.

Наївно сподіватися на те, що ось після закінчення російсько-української війни прийдуть додому фронтовики й наведуть лад у нашій державі. Усім нам треба думати, як далі жити, в якому напрямі йти, якою має бути перспектива розвитку України. При цьому маємо завжди пам’ятати, що правд не може бути декілька, вона лише одна і в ній – наша сила…

Письменник Дмитро Іванців зумів так втілити свій творчий задум у книжку, що прочитавши її, висновуєш: найголовніше, що зробив Вадим Смогитель для українства, – він завжди був і є собою, завжди був і є українцем. А це в непрості, вирішальні для України моменти історії засвідчило не просто особистий чин, а воістину громадянський подвиг людини.