В Івано-Франківську й області знають Романа ГОЛОДА передовсім як професора, доктора філологічних наук, декана факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, та ще більше відомий він в Україні та за кордоном як потужний дослідник творчості й життєвого шляху геніального українського письменника Івана Франка. Отож наша розмова торкалася широкого діапазону тем – від категорій естетики в художній літературі до жорстоких реалій нинішньої російсько-української війни. Як одне з другим корелюється для нього, викладача і вченого? Як Франко, який під час Першої світової війни був свідком окупації Львова царськими військами, сприймав їхню інтервенцію і росію загалом?
– Спочатку, пане Романе, хотілось би почути про Ваше як громадянина України ставлення до широкомасштабного російського вторгнення в нашу незалежну державу.
– Упродовж уже більш як дев’ятимісячного збройного протистояння України мілітарній потузі росії саме війна визначає нашу поведінку, наші реакції на всі події – ті, що відбуваються як на фронті, в державі й суспільстві, так і в світовій спільноті, яка загалом різко засудила путінську агресію і надає нам підтримку й допомогу для відсічі рашистам. Дата 24 лютого 2022 року стала для мене та й, мабуть, для більшості українців фатальною точкою відліку в плині часу, ознакою кардинального переламу в нашому житті, яке докорінно змінилося і яке тепер навіть мимохіть ділимо на те, що було в ньому ДО і ПІСЛЯ.
Ці психологічні й ментальні зміни у свідомості українців – привід для глибоких аналітичних розмислів, і не лише політиків. Власне, і до нападу російської військової армади на Україну в багатьох людей були здогади, що, мабуть, невипадково перед тим державні канали ТБ, інші ЗМІ нашої північно-східної сусідки нагнітали безпрецедентну антиукраїнську істерію. Чимало з нас не без тривоги спостерігали за поведінкою чільних представників кремля, позначеною симптомами психопатології, як ставало дедалі очевиднішим уже не лише для спеціалістів з охорони психічного здоров’я. Особисто для мене це свідчило, що росія рухається на загострення збройного конфлікту на сході і що він може перерости у масоване вторгнення її військ в Україну.
Водночас багато українців, у тім числі й високопосадовців у владі нашої держави, політичних діячів, ставили під сумнів імовірність такого вторгнення. Але навіть ті, хто його прогнозував, як я, наприклад, не дуже ділилися з іншими небезпідставним своїм припущенням, щоб цим не гальванізувати в суспільстві тривожне очікування ворожого нападу, панічні настрої серед людей. Хоча тепер зрозуміло: на державному рівні потрібно було ґрунтовніше готуватися до загострення воєнного конфлікту, що спалахнув у 2014-му на Донбасі і то розгорявся, то жеврів у періоди «перемир’їв», про які домовлялися Україна і росія на мінських переговорах з участю західних партнерів. Ми мали для такої підготовки аж вісім років.
– На чому базувалося Ваше припущення про намір кремля не обмежуватись цим збройним конфліктом на сході, а піти війною на всю нашу державу?
– Я належу до людей, твердо переконаних у справедливості відомого вислову про те, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Без України росія просто не може себе уявити, бо тоді для нашої північно-східної сусідки стає незрозумілим, що це за географічний та історичний придаток і що являє вона собою. Якщо рф залишиться без «позиченого» в українців відрізка історії, пов’язаного з існуванням Київської Русі, і без культури, яка тут розвивалася, то суть російської держави втрачає будь-який смисл у координатах вічності. Очевидно, самі росіяни розуміють, наскільки критичною може стати втрата культурної і духовної спадщини Давньоруської держави для їхньої історії та культури і, за великим рахунком, для їхнього майбутнього. Їм важко змиритися з тим, що поряд існуватиме вільна соборна демократична Україна.
А для нас цілком зрозуміло: якби московити перемогли в нинішній війні, то ліквідували б нашу державу, знову перетворили б Україну на частину російської імперії, яку хочуть відновити, і знову переписали б українську історію у вигідному для них ключі, зокрема й історію нашого спротиву їхньому окупаційному режиму (в т. ч. у формі створеного ними СРСР) – в 1917–1920 роках, у 40-х роках на Західній Україні, як і спротиву теперішнього. Вони намагалися б знищити в нашій свідомості будь-які згадки про той героїзм, який завжди демонструвала і нині масово демонструє українська нація, щоби про нього в майбутньому не було відомо нікому з наших нащадків. Такий у московитів підхід до історії, яку вони безбожно препарують відповідно до своїх великодержавних інтересів і планів, з якими пов’язують сподівання на бажаний для них результат у війні з Україною.
Але ми всі ходимо під Богом і добре знаємо постулати християнського вчення: зло не повинно перемагати добро, а пітьма – світло. Ми віримо в нашу Перемогу, після якої Україна врешті увійде до європейської спільноти держав, а росія або ж її залишки в тій чи іншій формі державних утворень, що виникнуть унаслідок розпаду безмежної країни, змушені будуть упродовж десятиліть розплачуватися за руйнування їхніми військовими наших міст і сіл, убивства цивільних людей – так, як Німеччині довелося сплачувати контрибуції іншим державам для компенсації шкоди, яку вона їм заподіяла під час Другої світової.
– Усе ж таки на чому ґрунтується Ваш, пане Романе, висновок, що до масштабної війни з рашистами Україна підготувалась недостатньою мірою?
– Вважаю, що ми маємо це визнати, але причини такого стану речей, на мій погляд, під час самої війни не варто конкретизувати. Конкретика з’явиться після нашої Перемоги, коли ми скрупульозно аналізуватимемо початок, хід і завершення війни, дивитимемось на якісь речі по-новому. А поки що не на часі зосереджуватись на тому, які прорахунки було допущено у підготовці нашої держави до цілком імовірного російського вторгнення. Бо попри ті прорахунки ми гідно чинимо опір агресії.
Сталося те, чого аж ніяк не очікував ворог. А він, готуючи напад на нашу державу, робив ставку на категорії не лише матеріальні, а й духовні. Зокрема, путінський режим всіляко підтримував московську православну церкву, яка й досі діє в Україні, надавав величезні кошти на різні підпільні проєкти, призначені посилити вплив російської мови і культури на свідомість українців. Одначе ми протиставили тим проєктам несхитний дух української нації. Цей віковічний дух кожного дня війни постає на нашій землі і надихає людей на такий опір, на який ворог аж ніяк не сподівався. Адреси героїзму українців – Харків, Маріуполь, Херсон, Миколаїв, Одеса, низка інших міст.
Згадаймо, як, приміром, на Херсонщині й Миколаївщині неозброєні цивільні люди намагалися коктейлями «Бандера-смузі» зупинити російську військову армаду, і їх окупанти розстріляли автоматними чергами. Навряд чи хтось із нас очікував такого спротиву москалям від жителів цих здебільшого російськомовних областей. Очевидно, є речі, які в критичні моменти існування нації задіюють на рівні підсвідомості захисні механізми ментальності й психіки окремих громадян і народу загалом. І саме цей чинник нам вагомо допомагає навіть попри те, що ми не досить ефективно використовували вісім років війни на сході України для підготовки спротиву масованій російській агресії.
– Для запобігання їй, як тепер стає зрозуміло владі і багатьом нашим співвітчизникам, мали бути задіяні і духовні, культурні чинники, які зцементували б наш народ в єдину цілісність, дали змогу з українців різного етнічного походження сформувати зрілу українську політичну націю…
– Серед цих чинників я на перше місце поставив би забезпечення умов для повнокровного функціонування української мови в усіх сферах державного і суспільного життя. А вдома чи на вулиці, в громадських місцях людина, звісно, може розмовляти будь-якою мовою.
– Та все ж росія використала як один із фальшивих приводів для вторгнення в нашу незалежну державу нібито «необхідність захисту російської мови і російськомовних громадян в Україні»…
– Я ще до 24 серпня 1991 року, коли було проголошено незалежну Українську державу, був прихильником жорсткої українізації. Бо якби ми менше побоювалися вдаватися до рішучих дій у цьому плані, то не мали б нині мовних проблем. На початках нашої Незалежності Народний рух України вимагав не лише проголосити як конституційну норму, а й невідкладно розпочати впровадження реальної державності української мови. Відкласти, загальмувати здійснення цього пункту програми НРУ на п’ять років намагався його опонент – так званий Інтерфронт. Навіть у цій політичній структурі, яка виступала проти нашої Незалежності, зрозуміли, що мусять змиритися з фактом утворення Української держави, як і з наступним впровадженням (яке є цілком логічним у своїй послідовності) державності української мови в тому сенсі, щоби справа не обмежувалася лише формальним закріпленням у Конституції статусу української мови як єдиної державної в Україні, а щоб було забезпечено можливості для наповнення його реальним змістом. Потрібно було ст. 10 Конституції України конкретизувати, врегулювавши через ухвалення окремих законодавчих актів використання державної мови в усіх сферах життя суспільства. Як виявилося згодом, ми «перевиконали» план Інтерфронту з відкладання повноправного функціонування української мови в усіх сферах життєдіяльності держави аж на чверть століття. Слава Богу, Верховна Рада України попереднього скликання 25 квітня 2019 р. ухвалила Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», і він нині діє.
– Тобто Ви вважаєте, що якби запровадили та здійснювали курс на українізацію значно раніше, то путін не міг би посилатися на «необхідність захисту російської мови і російськомовних громадян в Україні» як на одну з головних причин російського вторгнення в нашу державу?
– Так, на мій погляд, путін не міг би спекулювати на темі нібито якихось утисків російської мови в Україні в разі очевидної консолідації всього чи більшості населення нашої держави навколо ідеї визнання громадянами своєї української ідентичності, незалежно від їхньої національності й від того, якою мовою розмовляють вони в побуті. Але для здійснення такої реальної українізації відповідні закони мали бути ухвалені, на моє переконання, ще в перші роки існування відновленої 1991-го Української держави. Ми в цьому питанні, звісно, ніколи б не дозволили собі тих методів, які свого часу використовувала радянська влада, вдаючись до репресій, «червоного терору», насильницької русифікації. Просто потрібно було якнайскоріше ухвалювати чіткі для виконання закони, які детально регулювали б усі аспекти функціонування української мови як державної. Потрібно було дуже мало – в часи, коли, пригадуєте, СДПУ(о) посіла в суспільстві вакантне місце «керівної та спрямовуючої сили» й активно «розганяла» в українському суспільстві тему надання російській мові офіційного статусу, натомість задіяти прецедент особистого прикладу. А саме: щоби всього-на-всього десять сімей керівників держави і найбільших олігархів України показово перейшли на українську мову. Тоді б вона дуже швидко поширилась в різних сферах суспільного життя, бо ще зберігалась успадкована від СРСР вертикаль влади з її бюрократичною інерцією. Але ми втратили час для того, щоб у перші ж роки після проголошення Акту про державну незалежність України забезпечити й реальну державність мови її корінного народу.
– Під час нинішньої війни вселяють певний оптимізм у те, що після її закінчення мовні проблеми вже не виникатимуть в українському суспільстві, непоодинокі й разом з тим показові факти, коли через нещадне руйнування росіянами-загарбниками українських міст зі здебільшого російськомовним населенням і фізичне знищення десятків тисяч їхніх жителів люди відмовляються від «вєлікого і могучєго язика» й переходять у повсякденному спілкуванні на українську мову. Тобто ворог своїм «захистом російської мови і російськомовних громадян в Україні» домагається ефекту, як кажуть, з точністю до навпаки…
– Стосовно тенденції, про яку ви говорите, то, ясна річ, ми повинні цю хвилю підтримати й посилити. Такий приклад. Серед учасників зініційованих студентами й викладачами нашого філологічного факультету онлайн-курсів для вимушених переселенців «Мова обіймає» є жителька розташованого недалеко від кордону з рф Харкова, котра, з її слів, завжди була російськомовною, а на українську мову перейшла на знак протесту проти росії, армія якої обстрілює її місто. Вона вже й розмовляє по-українськи майже без російського акценту.
Хотілося б вірити, що й більшість інших російськомовних громадян відновленої 31 рік тому національної Української держави вже зрозуміли, до чого призвело ігнорування у попередні періоди її існування необхідності пильно оберігати від негативних зовнішніх впливів й утверджувати в Україні саме український духовний і культурний простір, що ці наші співвітчизники готові адаптуватися до нових умов його функціонування.
Проте є й моменти, які насторожують мене як українського філолога і громадянина. Один наш відомий шоумен, від якого я раніше не чув жодного слова державною мовою, тепер перебуває в українській армії – за це йому, як і всім російськомовним воїнам ЗСУ, Національної гвардії, територіальної оборони честь і слава, й дякувати Богові, що чоловік нарешті визначився, на чиєму він боці. Але вперше в житті публічно звернувшись до співвітчизників українською мовою, шоумен в однострої українського військовослужбовця завів мову про потребу захищати в Україні російську мову з огляду на те, що нею послуговується велика частина населення нашої держави. Ось і приїхали: «наша пісня гарна й нова, починаймо її знову»... Схоже на те, що після закінчення нинішньої війни дехто з відомих російськомовних митців чи політиків знову підсовуватиме громадськості тезу про «необхідність захисту російської мови в Україні», яку в росії знову ж таки можуть використати як привід для вторгнення в нашу суверенну державу. Інакше кажучи, коли ми переможемо в цій війні, то можемо мати зародки нової ОПЗЖ.
Але ж той шоумен і його однодумці – розумні люди і вони знають, що в Україні ніхто ніколи не диктував і не диктуватиме, якою мовою їм спілкуватися вдома з рідними чи у церкві з Богом. Так само нема підстав стверджувати про якесь недоброзичливе дотепер ставлення в нашому суспільстві до російських мови і культури. До них ми взагалі ставились, як на мене, занадто поблажливо.
– У деяких країнах Західної Європи вину за повномасштабне вторгнення рф в Україну покладають суто на диктатора путіна: мовляв, тут ні при чому російський народ з його могутньою культурою…
– І що та могутня культура створила, кого виховала? З якою місією прийшли російські вояки на нашу землю? Фактично вбивати цивільне населення, зокрема і дітей, ґвалтувати, нищити, руйнувати, як це бачить увесь світ. Під час громадянської і радянсько-німецької воєн московити нібито відстоювали якісь ідеали, несли в Європу комуністичні ідеї, хоч останні і виявлялися згодом фальшивими. А що тепер вони несуть українцям? «Русскій мір», який насправді, говорячи тією ж російською мовою, «дурно пахнєт»? «Освобождєніє Украіни от нацистов»? «Защіту православія»? Але ж цим казочкам Європа та світ і близько не ймуть віри. Тому ми, філологи, хочемо й будемо виховувати наших учнів і студентів на світовій класиці. Вона ж не повинна асоціюватися винятково з російською літературою, яку в багатьох загальноосвітніх школах замасковували під світову і так рятували від скорочення вчителів-русистів. Нинішня війна навчає українців жити з переконанням про шкідливість культури, яка виховує рашистів.
Саме так, до висловлювання путіна: «кордони «русского міра» – це кордони використання російської мови» я додав би: і російської культури також. Ще в недавні часи конкурувати з Леніним щодо кількості пам’ятників на українських теренах міг тільки Пушкін. Ще й дотепер не в одному місті України стоять погруддя російського поета, проти якого, звісно, я не маю нічого проти, але ті погруддя нагадують мені стовпчики на кордоні. Цими «стовпчиками» авторства невідомих скульпторів, творців «ширпотребу» за радянських часів мітили чи не в кожному українському місті згадані путіним «кордони «русского міра» у сфері культури.
Нічим не спровокована широкомасштабна агресія рф проти України ще більше впевнила мене в тому, що ми повинні відірвати від себе російські літературу і культуру. Коли в 1968-му СРСР окупував Чехословаччину, то відомий чеський письменник Мілан Кундера, попри те, що дуже любив Достоєвського, кинув його томиком у радянський танк. Це дуже символічний жест. Кундера відірвав від себе те, що йому подобалось, що стало частинкою його самого. Він зрозумів: це те, що його вбиває. Російська експансія – це не тільки і не стільки танки. Це відповідні культура, ментальність, свідомість. Це і той же Достоєвський, який, звісна річ, не нападав на Чехословаччину…
Російська пропаганда приписує українцям злочинний намір: вони, мовляв, аналогічно, як фашисти, збираються спалювати книжки. Але ж це просто сміховинне звинувачення! Адже фашисти захоплювали інші держави, а ми захищаємося, обороняємо свою культуру. Експансія ж чужих нам політичних ідей, світогляду, ідеології, ментальності, моралі на українську територію відбувається з допомогою не лише зброї, а й тих же негативних російських культурних і мовних впливів. Тому маємо рішуче переступити через психологічний бар’єр дотеперішньої неспроможності позбутися їх, маємо робити все, щоб надалі вберігати від них наш національний духовний простір і відірвати від нього все те, що нас убиває. Всілякі розмови на тему «Давайте жити дружно» закінчились – росія напала на нас, і ми з нею воюємо за свою свободу, щоб не допустити задуманого рашистами нового поневолення українців. Тож маємо очиститись від усього російського, того, що впродовж тривалого часу окупації України московити внесли в наше життя. Колись, як настануть кращі часи, ми ставитимемось до російської культури спокійніше – так само, як, скажімо, до англійської чи польської, хіба що, може, з меншим пієтетом, з огляду на те, як Велика Британія і Польща нас нині підтримують. А тепер маємо заблокувати і нейтралізувати всі намагання кремля й далі втягувати нас у силове поле російських культури і попси.
Вважаю, що як декан факультету філології свою позитивну місію в цьому аспекті виконав. У нас русистики немає вже п’ять років. Утім, припинивши набір на неї, ми відобразили реальний стан речей: на Прикарпатті не було попиту на фахівців-русистів.
– До Івано-Франківська переїжджає на тимчасове проживання багато людей з небезпечних для них через бойові дії регіонів, отож влада і громадськість міста ініціювали організацію й діяльність курсів української мови для переселенців – тих, хто досі послуговувався лише російською або ж прагне вдосконалити свої знання державної мови. Звісно, навчання на таких курсах – справа суто добровільна. Мабуть, тому в цьому разі говорять про «лагідну українізацію», а не якусь жорстку, як Ви зазначили в нашій розмові…
– У воєнний час, безперечно, має велике значення така «лагідна українізація» чи в іншій формі, але проводити її, звісна річ, належить з розумом, щоб вона справді слугувала важливим чинником зміцнення національної єдності. На Прикарпаття прибувають люди з регіонів, що зазнають бомбардувань. Я розумію, що замислюватись над тим, якою мовою мають у нас спілкуватися, – це їм видається другорядним після того, що вони пережили. Проте їхню російську мову на вулицях нашого міста в час війни росії проти України багатьом франківцям слухати неприємно.
З другого боку, множити якісь конфліктні ситуації між місцевими жителями і переселенцями на мовному ґрунті чи з якихось інших причин – нині не на часі. Утім, що стосується самої мови, то я ніколи не скажу, що вона не на часі. Маємо створити для переселенців такі умови, щоб перехід на українську мову був для них безболісним і саме тепер сприймався на часі як ніколи раніше.
Але щоб людям, котрі все життя розмовляли в побуті російською, перейти на українську мову, потрібно добре її опанувати, а перед тим здолати певний психологічний бар’єр на шляху до цієї мети.
Ось чим ми керувалися, започатковуючи спільний волонтерський онлайн-проєкт студентів і викладачів – мовно-культурологічні курси під лагідною назвою «Мова обіймає». Аби люди швидше позбулися на психологічному рівні, сказати б, певної зніченості від того, що їм доводиться виходити із зони звичного для них комфорту: вони мають відчути входження в зону ще більшого комфорту, переходячи на українську мову – фактично історично рідну для більшості переселенців. Тобто українська мова розкрила свої обійми і готова прийняти в них будь-кого, хто захоче відчути їх. Тому мені трохи прикро, що за наявної на Івано-Франківщині великої кількості переселенців зареєструвалося на наших онлайн-курсах лише дещо більше сотні осіб, з яких тільки 10-15 постійно відвідують їх.
– Можливо, ці люди просто ще не чули про ваш проєкт «Мова обіймає» або ж віддають перевагу навчанню в соціальних групах, тобто на офлайн-курсах?
– Не сказав би, що ми недостатньо пропагуємо наш проєкт. Уже були інтерв’ю зі мною й іншими його організаторами, сюжети на телебаченні, постійно рекламуємо онлайн-курси «Мова обіймає» через інтернет. Та й поширюють інформацію про цей проєкт наші студенти в місцях перебування значної кількості переселенців. Що ж до офлайн-курсів, то їх справді нині в Івано-Франківську діє чимало – у багатьох школах, в обласному Народному домі «Просвіта», де до ведення їх залучено й завідувача кафедри слов’янських мов факультету філології професора Миколу Лесюка, одного з організаторів проєкту «Мова обіймає». Втім, наш проєкт особливий тим, що надає можливість вивчати українську мову також переселенцям, які перебувають у районах області. До нього можна долучатися скрізь, де є інтернет, з допомогою навіть смартфона. Крім того, ми стараємося подавати внутрішньо переміщеним особам, як їх офіційно називають, українську мову в широкому культурологічному аспекті…
Від категорій естетики – до жорстоких реалій війни. Так окреслилась тема нашої розмови, і в ній я хотів би наголосити, що мова – це не лише граматичні правила, лексичний запас, орфоепія тощо. Мова дає змогу нам ідентифікувати себе не лише на суто комунікативному рівні, а й на рівні спільності історії, традицій, культури. Тож ми запрошуємо для проведення через інтернет занять на курсах «Мова обіймає» викладачів, по суті, всіх факультетів Прикарпатського університету, і вони охоче відгукуються на наші запрошення: розповідають прибулим із різних українських регіонів людям про історію Галичини, національно-визвольну боротьбу, обряди й звичаї населення нашого краю.
Важливо, що й психологи зустрічаються зі слухачами курсів, щоб допомогти цим людям адаптуватися до нових для них ментальних умов, щоб вони подолали той психологічний бар’єр, про який я згадував. Наші заняття – це не лекції, ми не даємо переселенцям домашніх завдань і не перевіряємо їх виконання, а стараємось їх розговорити, і щоб це була цікава для них розмова. Тим, хто відвідує курси «Мова обіймає», більше користі дає якраз усне спілкування.
– А хто запропонував їх організувати?
– З цією ідеєю до нас із Миколою Лесюком підійшли представники студентського профкому факультету філології, зокрема профорг Тетяна Сорока. Дуже приємно, що саме молодь проявила таку ініціативу.
– Знаю, що перше заняття онлайн-курсів провели Ви, пане Романе. Який зміст вкладали в його тему «Ми з тобою однієї мови – ти і я»?
– Я перефразував відомий вислів англійського письменника Редьярда Кіплінга «Ми з тобою однієї крові – ти і я», який мені мимохіть згадався, коли після нападу російської військової армади на нашу державу в різних її регіонах почала проливатися кров українців. Тоді, мабуть, багато із нас відчули ще одну ідентичність українського народу – спільність крові. У формулювання теми свого заняття з переселенцями я вклав символічний зміст: якби ми раніше пам’ятали, що ми з тобою – однієї мови, то, можливо, стільки б крові тепер не проливалося. Якби раніше відчули ту всенаціональну ідентичність, яка нині настільки потужно спрацьовує й об’єднує всю націю, то не дійшло б і до нинішньої російсько-української війни. Адже путін, замірившись скоїти проти нас масований збройний напад, робив ставку на те, що досягненню його мети сприятиме, як він це собі уявляв, роз’єднаність українців, зокрема й за мовною ознакою. Кремлівський фюрер і гадки не мав, що ми спроможні так об’єднатися, аби дати гідну відсіч агресору.
– Вимушені переселенці з різних регіонів України вдячні прикарпатцям за те, що їх належно приймають. Але, на жаль, у відносинах із приїжджими бувають і прикрі моменти…
– На моє переконання, спецслужби держави-агресора вельми зацікавлені в тому, щоб між галичанами і переселенцями з інших регіонів України виникали якісь непорозуміння, словесні зіткнення, щоб такі наелектризовані, стресові ситуації переростали у відносини взаємної ворожнечі. І якщо ці часткові негативні моменти ми будемо узагальнювати, то тим самим литимемо воду якраз на млин російської ФСБ. Що маю на увазі? Доводиться чути розмови, з одного боку, про те, що переселенці приїжджають до Івано-Франківська, рятуючись од війни, а тут з них правлять ледь не захмарну плату за винаймання осель. З другого боку, чуємо розмови про те, що багато внутрішньо переміщених осіб, як їх називають, погано поводяться, пиячать, принципово не хочуть розмовляти українською мовою. Я переконаний в тому, що від цих розмов більша шкода, ніж від згаданих у них реальних негативних ситуацій. Маємо відокремлювати загальне від часткового. Загальне – це співчуття, емпатія, взаєморозуміння між всіма українцями, а часткове – це дрібні непорозуміння, які зрідка можуть виникати навіть в ідеальних сім’ях чи родинах. Якщо ж виникають якісь проблеми у відносинах між місцевими жителями і переселенцями, то їх, вважаю, потрібно вирішувати розумно, спокійно, не продукуючи конфліктних перепалок в інтернеті чи ЗМІ.
– Ви відомий франкознавець. Чи є у Каменяра твори, що дають уявлення про бачення ним агресивної сутності тодішньої (та й, як бачимо, і теперішньої) росії, тих негативних рис ментальності, які її правителі віками прищеплювали і своєму корінному народові, це зокрема зневажливе ставлення до «інородців», імперська жадоба до загарбання чужих земель?
– Як ми можемо оцінювати нині, наш український Мойсей реалістично й водночас прогностично передав у своїх художніх творах, публіцистичних статтях і наукових розвідках суть росії як держави. Скажімо, у відомому вірші порівняв її з «багном гнилим між країв Європи». У випущеному за часів СРСР 50-томнику Івана Франка не знайшли місця для опублікування циклу його віршів періоду Першої світової війни, коли царські війська окупували Львів. Появу цих творів антимілітарної і антиросійської спрямованості, в яких поет осуджував царат та інтервенцію московитів, радянські ідеологи від літератури пояснювали тим, що, мовляв, усе це написано під впливом порушень психіки у хворого Франка.
Розповідали легенди про те, як він начебто зустрічався на вулицях Львова з російськими солдатами і вів з ним бесіди про Пушкіна, Достоєвського, Льва Толстого. Але все це фантазії російських літературознавців, немає ніяких письмових свідчень ні Франка, ні його сучасників про те, що такі розмови справді відбувалися. Тим паче, що Франкові сини, як ми знаємо, воювали в Легіоні Українських січових стрільців проти росіян. Тож критичні оцінки українським Мойсеєм росії, її влади й народу – це пряма аналогія з теперішнім часом. Франко завжди виступав за те, щоб Україна була єдиною й цілісною, а не розділеною між різними державами-окупантами. Згадаймо його висловлювання: «Мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів». Воно на диво співзвучне нашим думкам і прагненням нині, в час російської агресії проти незалежної Української держави.
