Війна українського народу з російськими загарбниками триває вже 12-й рік і торкнулася кожного українця. Просто наслідки того гіркого дотику в кожного свої – добровольці й мобілізовані нині захищають Україну й віддають свої життя на фронті, волонтери в тилу своєю щоденною рутинною працею, образно кажучи, латають діри державної оборонної недолугості, а заброньовані працівники й працівниці на підприємствах чи в установах тримають на плаву залишки різних секторів господарювання й державного управління… У цьому ключі пропонуємо ознайомитися з поглядом на нинішні українські реалії бійця бригади Нацгвардії «Рубіж» Михайла ІВАНОЧКА, записане під час його перебування у короткотерміновій відпустці з фронту в Івано-Франківську. З цим відомим громадським діячем чимало прикарпатців уже давно знайомі – і не лише як із чинним депутатом Івано-Франківської обласної ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» чи колишнім чільником Надвірнянської РДА та депутатом райради, а й завдяки промовистим банерам в обласному центрі, на яких мужній воїн із «Легіону Свободи» вселяє надію і віру в незламність України.
– Я уродженець селища Ланчина на Надвірнянщині, – розповідає Михайло Іваночко. – Там свого часу закінчив середню школу. А відтак навчався у Коломийському технікумі механічної обробки деревини. Якийсь час працював на приватному підприємстві. А 1998 року ми з друзями відкрили перший на Прикарпатті завод металопластикових вікон. Моя родина – моя перша школа патріотизму. Мій батько Степан Петрович уже відійшов у засвіти, а дідусь Петро загинув у лавах УПА. Мама ж, Марія Михайлівна, також із родини репресованих, живе у Ланчині і, слава Богу, береже наше родинне гніздо. І бабуся пройшла сибірські катівні. Ми з дружиною Надією виховали двох дітей – 26-річну Людмилу й 20-річного Тараса.
– Що вплинуло на Ваш вибір зі зброєю в руках захищати Україну?
– Щонайперше – родинні гени. Я добре знаю героїчну історію свого роду і свідомий того, як і за що поліг мій дідусь Петро – воїн УПА «Лис». Це завжди мене надихало найбільше. Та й з технікуму МОД у Коломиї мене хотіли відрахувати ще 1990 року за те, що я намалював на дошці в аудиторії тризуб. Але не встигли, бо вже був відчутний подих Незалежності. А директор технікуму якраз балотувався на мера Коломиї від Народного Руху України, тож мені дали спокій.
Таких перешиванців є дуже багато. Але я не боюся їм про це нагадувати. Якщо говорити чесно, то до війни я готувався ще, напевно, з 2008 року. Коли москалі захопили Грузію, то молодіжна «Свобода» поширювала плакати «Сьогодні Грузія – завтра Україна» і застерігала українське суспільство, що далі буде анексія Криму й почнеться війна з рф. Але з нас сміялися і називали провокаторами. Коли ж почалася Революція Гідності, то вже всім стало зрозуміло, що війна прийде до нас із росії. Потрібно було готуватися. Я був тоді сотником на Євромайдані в Києві, й ми поперемінно змінювали один одного у чергуванні зі світлої пам’яті Сергієм Дідичем з Городенківщини, а також із Русланом Франківим з Долинщини, Романом Матейчуком з Косівщини й іншими активістами.
Ми знайшли у Києві склади і закупили для сотні військову форму. Війна для мене почалася ще 1 березня 2014 року, коли почало штормити Слов’янськ. А якщо точніше, то 18 лютого, коли загинув Сергій Дідич. Я був поруч і бачив його смерть на власні очі. А відтак довгий час їздив у прокуратуру й на судові засідання, відстоюючи правду. Але винних й досі не покарано. Думаю, що саме через постійне толерування нашими можновладцями банди московітів нині маємо війну в Україні. Бо непокаране зло завжди повертається...
З 5 березня 2022-го беру участь у повномасштабній війні рф проти нашої нації та держави. Спочатку воював як доброволець. А статус бійця і звання старшого солдата Національної гвардії України отримав тільки 6 жовтня того року. Перша моя офіційна ротація відбулась у листопаді під Бахмут, а неофіційна – ще швидше, неподалік Сіверськодонецька та Рубіжного у статусі «подавача патронів». Ще на «нуль» боялися мене відправляти, то я допомагав іншим чином. До речі, й тепер завдяки статусу депутата обласної ради забезпечую свій підрозділ дронами та засобами радіоелектронної боротьби.
– Як Ви прийшли до «Свободи»?
– Поштовхом стала Помаранчева революція 2004-го. Олег Тягнибок тоді був одним-єдиним народним депутатом від Соціал-національної партії України, яка входила у блок «Наша Україна» Віктора Ющенка. Згодом СНПУ перейменували у «Свободу». Я побачив, що є люди, з якими можна боротися за Україну пліч-о-пліч.
Офіційно я член ВО «Свобода» з 8 листопада 2008 року. Якось у газеті «Галичина» прочитав статтю про Олександра Максимовича Сича і дізнався, що він очолює обласну організацію «Свободи». Ми зустрілися, і щонайперше він мене запитав: «Яка Ваша мета вступу у ряди «Свободи»?». Я відповів: «Українська національна й соборна держава…».
Олександр Максимович звелів подати необхідні документи. Я так і зробив. А через два роки став районним депутатом й очолив Надвірнянську районну організацію «Свободи». З 2015-го я депутат Івано-Франківської обласної ради. Після Євромайдану побував і головою Надвірнянської РДА. Я втримав район у важкі часи. Але пішов у січні 2015-го у відставку.
Через фальсифікації «Свобода» тоді не пройшла до Верховної Ради. А новообраний президент Петро Порошенко не бачив нас у своїй команді. Ми його критикували за роботу, бо знали, що він прийшов з уряду Азарова. Але люди нас не почули. Треба було тоді обирати Олега Тягнибока. Та й 2019-го українці наступили на ті самі граблі – одного відсунули, а ще гіршого обрали. Невже це прокляття для України, що не знаємо своєї давньої та новітньої історії державотворення й не можемо вчитися на чужих помилках?
– Ви осібно за кого голосували 2019 року – за Петра Порошенка чи Володимира Зеленського?
– Я не мав з кого вибирати, тож не підтримав жодного кандидата, бо їм не симпатизував і не симпатизую. Єдиним гідним, на мій погляд, кандидатом у президенти 2019-го був Руслан Кошулинський. Адже теперішнє оточення чинного Президента нічим не краще від оточення попереднього. А розкрадання в ЗСУ мене просто вбиває. Заяви й дії чинної влади ніби правильні, але робота зовсім інша. Дивуюсь її провалам.
– Чи після 2015 року, не пройшовши до Верховної Ради, «Свобода» аналізувала свої помилки?
– Ми не пройшли, бо взяли надто високу планку. А ще тоді люди хотіли спокою, а нас називали партією війни. У лавах «Свободи», навіть у керівному апараті середньої ланки, було чимало зрадників й агентів московії, які займалися шкідництвом. Свої помилки ми знаємо, і ми їх визнали.
– Що для Вас означає війна з російськими загарбниками?
– Ця війна тисячолітня і священна для українців. Для мене вона означає визволення української нації з рук одвічних окупантів, які не мають своєї історії. Життя нашої країни поряд із таким «сусідом» неможливе.
– То українці, на Вашу думку, погані вчителі чи погані учні?
– Я думаю, що ми погані учні, бо не хочемо робити висновки зі своєї історії і не хочемо вчитись. А найперший наш ворог на цьому шляху – байдужість. Фраза «аби не гірше» мене шокує! Нам би добре вже вчитися на чужих помилках, а ми й далі вчимося на своїх. І великою є ціна тієї науки, бо гинуть найкращі діти України. Свого часу я звернувся до тих українців, що перебувають за кордоном, і подякував за допомогу та підтримку, а відтак запросив любити Україну в Україні, а не тільки на чужих вулицях і майданах. Знаю земляків, які понакуповували по кілька помешкань на Прикарпатті. А чи буде кому в них жити? Чи не позаселяються москальські зайди до тих квартир, поки наші українці відсиджуватимуться та ховатимуться у світах?
– Чого тепер найбільше бракує нашим захисникам на фронті?
– Максимально – зброї: літаків, далекобійної артилерії, снарядів і, звичайно, дронів, квадрокоптерів та засобів РЕБ. Воїнів ЗСУ побутовими речами на фронті забезпечено добре. Не слід вірити брудній інформації продажних каналів. Є все, і гріх було б нарікати, наприклад, на погане харчування. Навіть тоді, коли до бійців не доходить допомога волонтерів. Ні, нині на фронті ситуація з цим не та, що була 2014 року.
– Чи можна, на Вашу думку, в людині виховати силу національного духу?
– Так, можна. Але треба було, щоби ще з 1991-го міністеркою освіти в Україні була Ірина Фаріон. Адже за чинних керівників освітньої сфери в державі з кожним роком із програм викидають важливі предмети чи дають можливість вивчати їх за бажанням. А українська мова… Очевидно, саме за відстоювання української мови в Україні і вбили світлої пам’яті Ірину Фаріон. Бракує слів. Ще довго згадуватимемо її наполегливу працю. Потрібно боротися за перемогу і на фронті, і в душах українців. Щоб Бог дав мудрості обрати достойну українську владу, а не самозванців, які під синьо-жовтими прапорами, у вишиванках грабують Україну. Потрібно активізувати інформаційну війну. Ми всі із різних підрозділів ЗСУ входимо у «Легіон Свободи» і запрошуємо до себе у третій батальйон четвертої бригади Нацгвардії «Рубіж» усіх охочих, особливо з наших західних теренів. Нам на фронті реально не вистачає людей, здатних захистити свої родини, села, міста, усю Україну від окупантів.
– Що нині найбільше загрожує національній безпеці України?
– Московити хочуть нас знищити як націю. Їм не потрібні українці зі своїми історією і культурою, традиціями і звичаями, а загарбникам треба лише наша земля. Вони – окупанти і живляться тільки війнами. Якщо їх не зупинити, не дати їм по зубах, то йтимуть далі. Але страх вийти із власної зони комфорту для значної частини українців – не просто проблема, а вже хвороба. І таку їхню позицію підтримують наші вороги через свої пропагандистські канали. Роблять усе, щоб українці навіть не виходили із тої зони. Над цим працюють численні московитські інституції.
Поміркуйте, що вони вклали в голови американців! Диву даємося з того, яку маячню нині несе їхній президент! В Україні має бути своя потужна інформаційна політика. Щось ніби й робиться. Але у головах тих колишніх комсомольців, які начебто над тим працюють, немає українського стрижня. З 2022 року «Молитва українського націоналіста» стала молитвою всієї нашої бригади. І це – дуже класно! Ми пишаємося, що поряд із текстом Державного Гимну України поміщено текст «Молитви українського націоналіста».
– Як Ви сприймаєте те, що у такій непривабливій ситуації на інформаційному фронті політика роздержавлення ЗМІ знищила в Україні, зокрема і на Прикарпатті, чимало українських часописів?
– Це однозначно зрада й підрив національної безпеки. Нищити часописи так само небезпечно, як і закривати бібліотеки. Це повна катастрофа. Адже без друкованого слова немає держави. Це однаково, що будувати будинок на піску. І я не раз торкався цього питання на засіданнях обласної ради. Голова обласної ради Олександр Сич ще недавно згадував мої виступи на захист українських бібліотек. Та й усі ті реформи, зокрема й децентралізація, – то повна фікція і крах. Громади пересварилися – панує місцевий сепаратизм. Хіба треба було це робити у часі війни й цим вихвалятися?
А зневіреним і втомленим через війну українцям раджу згадати нашу героїчну історію і зокрема саможертовність вояків УПА. Ми нині не маємо права опускати руки, а маємо впевнено наближати перемогу. А найкращий перемовник з ворогами – тільки Сили оборони України. Слава Нації! – Смерть ворогам!
