Ім’я уродженця с. Лесівки на Богородчанщині Михайла ЯЦКІВА (5.10.1873 – 9.12.1961), попри його чималі заслуги перед українською літературою, чомусь ще дуже рідко згадують серед громадськості, в бібліотеках, школах краю. Письменники, які прийшли вшанувати 150-ліття нашого земляка в Літературний музей Прикарпаття, не без прикрості почули від його завідувача Володимира Смирнова, що більшість відвідувачів музею з-поміж студентів та старшокласників узагалі вперше чують про М. Яцківа.

І це притому, що в загальноосвітніх ліцеях учителі мали б ознайомлювати хлопців і дівчат з літературою рідного краю, зокрема і з прозою цього визначного майстра пера. Адже свого часу творчість нашого краянина, котрий тоді входив до літературної групи західноукраїнських письменників-модерністів «Молода Муза», мала добру опінію не лише в Україні. Його тексти вносили до антологій новел європейських авторів, їх перекладали на польську, чеську, німецьку, французьку і навіть японську мови. Хочеться сподіватися, що 150-літній ювілей Михайла Яцківа попри нинішній воєнний час приверне увагу шанувальників художнього слова як у Галичині, так і в усій державі до цієї неординарної постаті української літератури.

А В. Смирнов розповів письменникам, як 30 років тому він задумав підготувати в Літмузеї першу виставку, присвячену творчому й життєвому шляху М. Яцківа. Звернувся через медіа до прикарпатців, щоб допомогли відповідними матеріалами, якщо у когось вони зберігаються. І для пана Володимира стало сюрпризом те, що відгукнулася на його прохання – хто б ви думали? – небога письменника, жителька Івано-Франківська, вихователька дошкільного навчального закладу Леся Нижняк.

Вона зокрема надала для експонування на виставці прижиттєві видання творів, фотографії прозаїка, навіть побутові речі, якими він користувався. Жінка подарувала музеєві частину цих видань – їх та зроблені В. Смирновим з тих фотографій копії можна побачити і на нинішній виставці до 150-річчя письменника (за три десятиліття їх тут провели декілька). А більшість цих цінних пам’яток про М. Яцківа повернулися додому до пані Лесі, яка хотіла, щоб вони й далі зберігалися в їхній родині.

Письменники зацікавлено оглянули виставку та матеріали постійної експозиції Літмузею, які знайомлять відвідувачів з особистістю прозаїка. Критик і літературознавець, голова ОО НСПУ Євген Баран стисло охарактеризував творчість М. Яцківа, наголосив, що її значення для наших сучасників полягає не лише у змалюванні колоритних образів людей із різних верств суспільства, а й у відтворенні художніми засобами прози загалом характеру й психології епохи, в якій він жив. Особливо проявив свій літературний хист уродженець Богородчанщини в жанрі новели. Галичани можуть по праву пишатися такими трьома потужними новелістами, як Василь Стефаник, Марко Черемшина та Михайло Яцків. Міркуваннями про ідейний зміст і стиль письма ювіляра поділилися і члени НСПУ Василь Бабій, Іван Гаврилович, Михайло Батіг…

А також цими днями і в ОУНБ ім. І. Франка було розгорнуто тематичну книжкову виставку «Михайло Яцків: літературні вершини українського модернізму». Працівники головної  бібліотеки краю представили її користувачам як творчий доробок М. Яцківа, так і літературознавчі дослідження про нього С. Єфремова, М. Євшана, А. Матусяк, В. Качкана, В. Бабія, І. Ципердюка та інших авторів, у яких висвітлено біографію та грані творчості талановитого українського прозаїка.

А перед тим вшанували 150-літній ювілей письменника з участю гостей – івано-франківських літераторів у Богородчанській публічній бібліотеці, яку названо його ім’ям. Тут підготували і провели тематичний вечір-портрет «Михайло Яцків. Назавжди модерно-химерний...». Химерний? Це справді так, якщо згадати, що уродженець села Лесівки мав серед читачів і літературних критиків реноме письменника, який прагнув у своїх творах розкрити невідоме, таємниче, непідвладне людському розуму.

Директорка книгозбірні Марія Сем’янів нагадала основні віхи біографії їхнього земляка. Прийшов він на світ у селянській сім'ї, навчався спочатку в Лисецькій початковій школі, а відтак у тодішньому Станіславі. З четвертого класу гімназії його, як написав 8 травня 1951 р. М. Яцків в автобіографії, відрахували в 1890 р. «враз з 6-ма товаришами з приводу наук Маркса, Енгельса, Дарвіна, подаваних І. Франком. На свідоцтві зазначено: «Видалений з тутешнього закладу з приводу проголошування теорій і засад, існуючому порядкові суспільному ворожих, які свідчать про релігійне і моральне зіпсуття учня».

Інакше кажучи, «не вписався» там хлопець своїми світоглядними й політичними переконаннями. Наступного року Михайлові вдалося продовжити гімназійну науку в Бережанах, щоправда, повторно з четвертого класу попри задовільні оцінки в станіславському закладі. Та й на нове місце навчання його взяли не просто так, а «під нагляд учителів і товаришів». І все ж поліція часто робила обшуки в помешканні, де квартирував Михайло. «В таких умовинах, – згадує він в автобіографії, – перемучився я до кінця VII класу, з якого відправлено мене зі злою нотою (характеристикою. – М. П.) і забороною дальшої науки».

Далі юнак зазнав різних поневірянь. Не вдалася йому спроба монашого життя, не принесла матеріального добробуту робота актором мандрівного провінційного і навіть львівських театрів. Хоча мав на сцені неабиякий успіх. Зворушений І. Франко дякував Яцківу за чудово зіграну роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті». І глядачі, і рецензенти вважали, що справжнє покликання нашого краянина – це присвятити себе якраз театральному мистецтву. З 1897 р. він постійно живе і працює у Львові. Він закінчив бухгалтерські курси та влаштувався службовцем – рахівником в українському страхово-кредитовому товаристві «Дністер». «У 1900 р., заохочений І. Франком, перейшов я до Наукового товариства ім. Шевченка, але не витримав серед інтриг гуртка Грушевського проти Франка і в березні 1901 р. повернувся до «Дністра». Стосунки з Франком і співробітництво з його видавництвами удержував я далі».

Зі страхово-кредитового товариства Яцків зрештою перейшов до кураторії Львівського шкільного округу, перейменованої після приходу «перших совітів» на обласний відділ освіти, де працював до 1 лютого 1940 р. А з 1 червня 1940-го він бібліотекар у Львівській бібліотеці АН УРСР. Віддавши цій роботі 11 років, він у вже поважному віці остаточно вийшов на пенсію.

Голова Богородчанської ТГ Ростислав Заремба (до речі, філолог за фахом), начальниця відділу культури, туризму, національностей та релігій селищної ради Галина Канюк, івано-франківські літератори – заступник голови НСПУ Ярослав Ткачівський, очільник обласної письменницької організації Євген Баран, Василь Бабій, Василь Мойсишин та Іван Гаврилович підкреслювали вірність Михайла Яцківа засадам суворої правди життя у своїй прозі, заглиблення автора новел, оповідань, повістей в соціальні процеси, що відбувалися в тодішньому суспільстві. Він зображував трагедії людей нещасних і покривджених через хижацьке визискування їх і знущання над ними багатіїв, брутальність і фарисейство представників влади та політиків. Так, в історії української літератури Михайло Яцків залишиться передовсім як письменник-експериментатор, чиї новели відзначаються густою метафоричністю письма, поєднанням натуралістичних описів із символізмом та алегоріями, і водночас він, віддаючи данину європейському модернізму, базував ці свої творчі експерименти на питомо українському підґрунті. Прозові твори М. Яцківа, особливо більші обсягом, мають багато рис реалізму. Це стосується вже шести його дебютних оповідань, надрукованих

1899 р. у «Літературно-науковому віснику». Наступного року побачила світ збірка новел нашого земляка «В царстві сатани», 1902-го – повість «Огні горять», 1905 р. – книжка новел «Душі кланяються», 1918-го – повість «Танець тіней».

Схвально зустріли перші ж твори прозаїка відомі майстри пера. Василь Стефаник у листі до Михайла Яцківа зазначив: «Читав Ваше «У наймах» – річ дуже гарна, найліпша зі всего, що молоді понаписували». Леся Українка так оцінила прозу нашого краянина: «Яцків тепер наймодніший з молодих белетристів у Галичині. Він пише досить нерівно, часом дуже гарно, часом тільки чудно, але таки частіше гарно». Іван Франко відзначав новелістичний талант «молодомузівця».

З тих творів перед нами зримо постають тодішні село, школа, гімназія, банк (у такій установі він сам працював тривалий період), військовий побут. Адже під час Першої світової війни і Яцківа, вже немолодого, призвали до австрійської армії як рядового солдата, він побував у російському полоні. Його новелу «Гермес Праксітеля» сучасні читачі сприймуть як співзвучну подіям нинішньої війни в Україні. Низку творів присвячено темам релігії та мистецтва. Але яких тем він не торкався б – незмінно викривав фальш реалій, у яких жив. Світ прози Михайла Яцківа – це художньо-образний відбиток навколишньої дійсності.

Помер він на 89-му році життя, похований на Личаківському цвинтарі. «Біля центрального входу причаївся скромний надгробок. Але навіть серед скульптурних шедеврів славнозвісного Львова кожен, хто його побачить, мимоволі зупиниться і затримає на ньому свою увагу. На барельєфі – обличчя людини, а над ним – фрагмент млинового колеса. Не випадково львівський скульптор Євген Дзиндра обрав саме цей символ для пам’ятника українському письменникові Михайлові Яцківу. Він тонко вловив одну з найхарактерніших рис його характеру – життєлюбство».

Так львівський поет Микола Петренко, вже теж покійний, написав у своєму спогаді «Нехай вам світить місяць у вікно…» про Михайла Яцківа, до якого додому приходили він та інші студенти – початківці в літературі задля ближчого знайомства з легендою українського красного письменства. Автор спогаду зробив такий висновок щодо згаданої риси вдачі Яцківа, вочевидь, і на основі зізнання самого письменника, який у творі «В лабетах» (це через кілька десятиліть після появи повісті «Танець тіней» перероблений її варіант) писав: «Люблю життя. Люблю його в тих проявах, в яких тремтить гармонією, багатством, як пробудження землі навесні, погода літа, мрія ранку, поезія червневого вечора, чар місячної ночі на самітних урочищах, дива тучі, блискавок і громів серед темряви, шепіт осені, драма вихору серед осінньої місячної ночі і тишина зими. У всіх тих щирих, великих хвилях природи відчуває моя душа найвищі і найкращі прояви людського життя, в яких гине час, а чоловік стає могутнім у творчості».

Приурочене до 150-літнього ювілею М. Яцківа дійство у публічній бібліотеці Богородчанської селищної ради було літературно-мистецьким. Лавреатка всеукраїнських конкурсів читців Галина Магаль майстерно прочитала уривки з оповідання «У наймах» (у цьому опублікованому 1900 р. творі прозаїк змалював трагічну долю дівчини Олени, яка після смерті мами змушена була найнятися на роботу до сім’ї сільських глитаїв лише за харчі та проживання у них). Літературну складову тематичного вечора-портрета Михайла Яцківа вдало доповнили виступами митці-аматори з Богородчанської дитячої музичної школи.

Того дня письменники також взяли участь в урочистому відкритті дошки Пресвятій Богородиці, яку освятив парох місцевої греко-католицької церкви Іоанна Богослова о. Іван Мачкодера. Її з нагоди 580-річчя Богородчан і п’ятої річниці повернення до підгірського містечка Чудотворної ікони Богородчанської Богоматері встановлено на фасаді літньої резиденції (у 20 – 30-х роках минулого століття) єпископа Станиславівської єпархії Григорія Хомишина. Нині в цьому будинку розміщено Музей історії церкви ім. Г. Хомишина.