Наші педагоги мають різні уподобання, пов’язані з природою. Наприклад, відомий читачам «Галичини» історик, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Сергій Адамович є великим знавцем грибів. Прізвище Віктора Кімаковича так само не раз згадувалося на сторінках нашої газети, правда, як директора департаменту освіти, науки та молодіжної політики облдержадміністрації. Та виявляється, Віктор Євстахійович є… хочеться написати – затятим мисливцем, але, міркую, це звучатиме дещо образливо для людини, котра не просто захоплюється полюванням, а є мисливцем з філософією.

Полювання, а не «м’ясозаготівля»

- Полював мій батько і це передалося мені, – розповідає пан Віктор. – Маю собаку лягавої породи – англійський пойнтер, яка навчена для полювання на пернатих, тож на них і полюю. Щоправда, ходив і на кабана, на козулю, але нічого не здобув. Чи не найбільшим моїм трофеєм була гуска. Та не це є для мене головне. І інтерес до полювання полягає не тільки в тому, щоби взяти рушницю, пса і піти постріляти. Багато читав на цю тему, в тому числі й історичної літератури, цікавився, як це відбувається за кордоном, зокрема в Польщі, Австрії, де доводилося бувати, і побачив, точніше сказати, усвідомив, що в Україні, так би мовити, філософія полювання, ментальність наших мисливців цілковито відрізняється від європейських традицій. У нас вкоренилося щось на зразок «сибірського» мисливства, що є, по суті, частинкою «русского міра», коли тварина – не трофей, а здобич. Заради м’яса, шкури тощо. Коротко кажучи, не полювання, а якась «м’ясозаготівля», котра не має нічого спільного з тим, як воно відбувається в європейських країнах. Це стосується і ставлення до здобутої тварини, є навіть відповідні правила її викладки, і одягу мисливців, мисливської музики, власне, це культ святого Губерта, якого вшановують як католики, так і православні (святий Губерт – син герцога Аквітанського. В молодості був затятим мисливцем. Та одного разу на полюванні побачив неймовірної краси оленя, між рогами якого було розп’яття, і він почув голос з Неба, який запитував: доки будеш вбивати тварин, а чому не шукаєш Бога? Після цього Губерт покинув світське життя і вступив до монастиря, ставши учнем святого Ламберта, після мученицької смерті якого став єпископом міста Маастрах (Нідерланди). Помер у 727 році. Вважається покровителем мисливців і лісників. – Ред.).

І, врешті-решт, десь сама по собі виникла думка, що треба щось робити, аби змінити цей споживацький підхід до полювання, який нині є в Україні. На щастя, буваючи в різних компаніях, розмовляючи на цю тему з іншими мисливцями, знайшов чимало однодумців, що й дозволило близько двох років тому створити «Галицький ловецький клуб», щоб відродити і заново впровадити той мисливський дух, котрий раніше існував, принаймні в Західній Україні, та існує в європейських державах.

Тварина – творіння Боже

Це товариство постало як первинний осередок Тисменицької районної організації Українського товариства мисливців і рибалок. Має свої угіддя в Ямниці, фазанарій, догляд за яким здійснюють самі члени клубу. Адже, як зазначає Віктор Кімакович, традиції, правила мисливського етикету передбачають не лише здобування дичини, а й її розведення, відповідно, збільшення пернатих у природі. Більше того, тут планують залишити племінне покоління цих птахів, котре дасть свій приплід.

– Дехто закидає, мовляв, стріляти у фазанів, котрі виросли у вольєрі, те саме, що полювати в зоопарку, бо птахи звикли до людини, – продовжує Віктор Євстахійович. – Нічого подібного. Фазанів випускаємо в угіддя заздалегідь і вони встигають, як-то кажуть, здичавіти, набравшись відповідних інстинктів. Більше того, вже підраховано, що навіть при полюванні із собаками, звісно, з дотриманням усіх правил, приблизно чверть птахів, випущених з вольєрів, залишаються у дикій природі і дають потомство. За прикладами далеко не треба ходити. Скажімо, тільки кілька сотень кілометрів відділяють нас від Перемишля. Кліматичні умови фактично такі самі, як і у нас. Але там кількість фазанів значно більша, ніж на Прикарпатті, бо є відповідна культура полювання, яку ми намагаємося відродити і тут.

Судячи зі статуту, чи, як вони самі назвали, «Правильника «Галицького ловецького клубу», його члени стоять на традиціях Галицького мисливського товариства, заснованого ще у 1876 році. І звідти запозичено чимало правил полювання, якими нині послуговується Віктор Кімакович та його однодумці. Власне, перші два пункти «Правильника…» є, так би мовити, квінтесенцією філософії мисливців «Галицького ловецького клубу».

«Тварина – творіння Боже, тому заслуговує поваги», – стверджує пункт перший і «Тварина повинна мати рівні шанси з мисливцем» – продовжує цю тезу пункт другий. А звідси випливає все інше. Наприклад, про заборону полювання з пневматичної зброї. Це дуже важливий момент. Скажімо, голова правління обласної організації УТМР домагається, щоби взагалі до лісу не мала права заходити людина з «пневматикою». Тим часом нині браконьєри застосовують доволі потужні зразки цієї зброї. Віктор Євстахійович цілком поділяє цю думку, адже пневматичні рушниці залишають багато підранків, дрібних ран, від яких тварина з часом просто гине, причому в муках.

У цьому ж плані поваги до тварини можна розглядати і ще один пункт щодо закладання в напівавтоматичну зброю не більше трьох набоїв, хоча там може бути магазин на п’ять, а то й десять (скажімо, карабін СКС) патронів.

– Власне, це передбачено і у законодавстві про мисливство, – каже Віктор Євстахійович, – але реально мало хто цього дотримується. Суть цієї вимоги полягає в тому, щоби дати тварині шанс на виживання. Не вбити за будь-яку ціну… Ну, не поцілив – такий уже твій талан.

Як на автора цих рядків, вимога дуже важлива. Не раз ловив себе на думці, що за нинішніх потужних зброї, оптичних прицілів, приладів нічного бачення, тепловізорів полювання перетворилися на просто вбивство, навіть скажу – винищення тварин. Це не те, що в колишні часи мисливець йшов на звіра, озброєний луком та списом. І там уже справді було так: як пощастить, а то і – хто кого. Можливо, саме відтоді пішла традиція пошановувати і впольовану тварину.

– У жодному разі її не можна кидати, сідати на неї чи наступати, – продовжує мій співрозмовник.

А я пригадую чимало фотографій, де мисливці хизуються на тлі забитих тварин, сидячи на них, чи поклавши на них гордо ногу. Ось, мовляв, який я герой.

– От через такі світлини і складається враження, що мисливці якісь кровожерні, ледь не маніяки. Хоча нічого спільного зі справжньою культурою полювання такі, з дозволу сказати, «селфі» не мають, – зазначає Віктор Кімакович. – І це доволі серйозна річ. На теми полювання, зауважу, навіть пишуться філософські трактати. Скажімо, є такий відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Читав його твори, вони мені дуже подобаються. І якось довідався, що у нього є робота з філософії полювання. На жаль, в українському перекладі її немає. Видана лише трьома мовами – іспанською, німецькою та англійською. Мої друзі з Іспанії надіслали її. Я вже знайшов перекладача, склав калькуляцію і тепер залишилося знайти кошти, щоб заплатити за переклад. Суть цієї роботи, як мені переповідали, зводиться до того, що захоплення полюванням – це не якась патологія, задоволення потягу до вбивства тощо. Але конкретніше про це зможу розповісти, коли її прочитаю.

Чуєш, сурми заграли...

– Це зовсім інша річ. Мисливська музика – незмінний атрибут європейської традиції полювання, – пояснює Віктор Кімакович. – Сурмачі дають сигнал – «Збірка» до його початку і закінчується воно сигналом «Гощення». У процесі ще звучить музика, залежно від фази полювання. Музику використовують і для вшанування забитої дичини. Це так званий сигнал «Покоту», під час виконання якого мисливці стоять з непокритою головою. Для кожного ґатунку звірини є своя мелодія. До речі, свого часу колектив мисливської музики існував при Болехівському лісогосподарському коледжі. Щоправда, коли їхній керівник переїхав до Львова, то він занепав. Але інструменти зберігалися в музеї коледжу, де я їх і побачив. Маю ідею, щоби створити такий колектив при нашому музучилищі. Є питання, що такі інструменти, це, по суті, валторни, в Україні не виробляють, доведеться закуповувати за кордоном. Але вони коштують порівняно недорого. Скажімо, в Польщі ціна такого інструмента – 300 злотих. Та коли ми вперше організували полювання за тими правилами, про які наразі говорили, – торік 3 листопада, в день пам’яті святого Губерта, то була і музика.

Як пояснив Віктор Євстахійович, це була перша організація такого полювання, щоби самим членам «Галицького ловецького клубу» перейти, так би мовити, від теорії до практики. А гостям, яких запросили, показати, як це все має виглядати. Зі слів мого співрозмовника, фотографії та відео коротко відтворюють картину цього дійства. Найперше обирається квадратова галявина, по боках якої вишикуються учасники дійства. По один бік – мисливці, по другий – музиканти у відповідних одностроях, далі – помічники мисливців і гості. Запрошений священик проказує молитву до святого Губерта. Зауважимо, що в ній просять святого не суто про успіх, мовляв, настріляти якомога більше трофеїв, а лише про ласку на полюванні. До речі, в українському варіанті цієї молитви не було. Віктор Кімакович переклав текст молитви з польської, а священик її відредагував. Отож тут вона прозвучала вперше.

Саме полювання тривало півдня. За цей час мисливці здобули дев’ять фазанів. Звернув увагу на те, що під час виконання сигналу «Покоту» по краях майданчика запалали вогні. Виявляється, це також належить до ритуалу вшанування забитої дичини. За результатами обирають «Короля полювання». Того разу ним став один із членів клубу, до речі, музикант за фахом, який зняв фазана з найдальшої відстані. Йому вручили значок (проект розробив Віктор Кімакович) у вигляді фазана, котрий прикріплюється до мисливського капелюха. Він, до речі, неодмінний аксесуар членів «Галицького ловецького клубу». Ну а далі музичний сигнал закликав до «Гощення».

– Нас було чоловік тридцять, а випили лише три пляшки горілки, хоча різних напоїв вистачало. Головне – було спілкування. Бо мені доводилося бувати в компаніях, де… «ну ще по п’ятдесят і підемо пополюємо», а вже пляшок з десять порожніх поряд лежать.

– Це, так би мовити, середній клас. Професії різноманітні. Є лікарі, працівники фінансових установ, бізнесмени, поліцейський, я, як відомо, освітянин. Головне, що всі сповідують ті принципи, про які говорили. Звісно, ніхто не забороняє членові клубу брати участь в інших полюваннях. Бо наразі ми полюємо тільки на пернатих. У майбутньому плануємо і на парнокопитних. Але, як уже зазначав, на першому місці не так здобич, як збереження традицій, утвердження гідності мисливця і повага до природи. Ми є відкрита організація, будь-хто охочий може приєднатися до нас, як і вийти, якщо наші правила його не влаштовують.

Насамкінець зауважимо, що товариство «Галицький ловецький клуб» не поодиноке, принаймні в Західній Україні. Подібна до цієї організація є на Львівщині. Обидва клуби співпрацюють. І залишається тільки побажати, щоби таких структур було якомога більше.