18 червня минуло три роки, як перестало битися серце відомого господарника заслуженого економіста України, двічі ексголови Івано-Франківської ОДА Михайла Вишиванюка. На спомин про нашого знаного краянина пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з дочкою Михайла Васильовича – тепер киянкою Мирославою Вацик (Вишиванюк), яке ми записали під час її гостювання в матері в Івано-Франківську на празник Воскресіння Христового, на другий Великдень без тата…
За фахом Мирослава Михайлівна – акушер-гінеколог, доцент кафедри акушерства та гінекології, кандидат медичних наук. І ось уже 17-й рік вона працює у царині новітніх методик репродуктивної медицини. Віднедавна – у відомому медичному центрі «Мати та дитина» в Києві. Завдяки її професіоналізмові та чуйності тисячі діток отримали безцінний дар життя. Багатьом жінкам різного віку, які перебувають у парі, чи й одиноким, досвідчена акушер-гінеколог, лікар-репродуктолог М. Вацик подарувала найбажаніше щастя – материнство.
Михайло Васильович дуже пишався дочкою. Казав, що у столиці його Мирослава знайшла себе як «практикуючий лікар з новітнім науковим мисленням». «Вона вся – в мене: понад усе любить свою роботу, а робота – її, – казав Вишиванюк. – Тішить те (і приємно дивує), що з її допомогою подружні пари, які терпіли через безпліддя, народжують здорових і мудрих діточок. І радіють люди своїм щастям, а я – своїм».
– Мирославо Михайлівно, Ваш батько з особливою шаною ставився до лікарів. На його запрошення для надання практичної допомоги в медичній сфері нашої області до Івано-Франківська приїжджали київські «світила» медицини. Зокрема, кардіохірурги зі світовим іменем Борис Тодуров та Ілля Ємець. Розвиток охорони здоров’я на Прикарпатті Михайло Вишиванюк вважав своїм пріоритетом на посаді голови ОДА.
– Так. І батько дуже хотів, щоб я стала лікарем. Хоча на мій вибір не впливав, моє рішення було несподіваним. Я, старшокласниця школи-ліцею №23 при Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, готувалася вступати у виш на спеціальність «психологія». У школі не любила біологію, але потрібно було складати вступний іспит із цього предмета… Тож батьки знайшли чудових репетиторів, і за три місяці я вивчила всю шкільну програму з біології – з 5-го по 11-й клас. Щаслива прибігла додому і впевнено заявила: «Тепер я можу бути лікарем!».
І ось для подання документів до тодішньої Івано-Франківської медакадемії залишалося три дні. Прошу поради у батьків... Від тата почула: «Маєш три доби, то й думай!». І я – наодинці зі своїми думками: психологія чи медицина?.. У підсумку – документи подала в медичний. Мама тішилась, а тато принципово мовчав… Йому першому на радощах зателефонувала, коли після іспитів побачила себе у списках щасливих студентів. «Я не сумнівався в тобі, – почула у відповідь (тато сказав це якось дуже спокійно). – Я все життя хотів, щоб ти була лікарем».
Справді, лікарів батько поважав. Схиляв голову перед їхніми розумом, обізнаністю, відповідальністю. І дуже хотів, і робив усе, від нього залежне, щоби прикарпатська медицина була оснащена сучасним обладнанням і щоб молоді лікарі мали можливість стажуватися за кордоном.
– Після медичного вишу Ви обрали доволі складну новітню сферу – репродуктологію. Хто вплинув тоді на Вашу профорієнтацію?
– Висококваліфікований фахівець Володимир Босацький, який упродовж багатьох років завідував Прикарпатським центром репродукції людини. Це людина з великої літери. Лікар від Бога. На жаль, уже покійний. Свою лікарську біографію по закінченні Івано-Франківської медакадемії я розпочинала саме в цьому Центрі, одному з перших і найкращих в Україні з надання високоякісної медичної допомоги бездітним сім’ям. Тут отримала свій перший лікарський досвід і перший позитивний результат у застосуванні ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення в лабораторних умовах). Це була особлива радість! Унікальний випадок сурогатного материнства: 49-річна бабуся виношувала дитинку (онучку) для своєї 23-річної доньки з вродженою аномалією (з гінекології).
Сталося справжнє диво… Я лише його провідник… Дівчинку назвали Вікторія. Такою була моя перша перемога, якою досі пишаюся. Відтоді точно знаю, що мрії збуваються. Це ж бо справжнє щастя – допомогти подружнім парам (і зневіреним, і затятим оптимістам) відчути радість батьківства! І так – упродовж 17 років!
До речі, свого часу мій батько як голова ОДА посприяв у придбанні для названого Центру обладнання для проведення ЕКЗ. Було приємно чути від фахівців, що «завдяки Вишиванюку» пацієнти із західних областей України мають можливість лікуватися від безпліддя в Івано-Франківську, і вже не їдуть за своїм щастям (за такою бажаною дитиною) до столиці.
– Тож за роки наполегливої праці у сфері репродуктивної медицини, по суті, є мовби Вашими багато-багато діток, народжених з допомогою штучного, лабораторного запліднення…
– Народилося майже три тисячі дітей, зачатих, сказати б, у такий спосіб… 400 циклів на рік. В Україні щороку проводять 15-18 тисяч таких процедур, в результаті яких народжується до чотирьох тисяч дітей. Завдяки ЕКЗ у нашій країні народжується кожна сота дитина. У світі за допомогою екстракорпорального запліднення щороку народжується понад 200 тисяч дітей. Як кажуть англійці, в кожному першому класі є мінімум одна дитина, народжена завдяки процедурі штучного запліднення.
До речі, «першій дитині», яку зачали з допомогою ЕКЗ в Англії, уже 41 рік! Засновниками екстракорпорального запліднення є дослідники Кембриджського університету – гінеколог Роберт Едвардс та ембріолог Патрік Стептоу. 2001 року Р. Едвардса було удостоєно найпрестижнішої американської премії у сфері медицини – Ласкерівської премії, а 2010-го він отримав Нобелівську премію.
– На жаль, в Україні за останні роки народжуваність зменшилась майже на 40 відсотків. За даними МОЗ, рівень непліддя в нашій країні сягає 20 відсотків, тобто кожна п’ята пара (з 15 мільйонів) не може зачати дитину природним способом…
– Так, і причини цього відомі: зростаюче забруднення довкілля, нездоровий спосіб життя, безвідповідальне ставлення людей до свого репродуктивного здоров’я тощо. Причому це дані офіційної статистики. Насправді показники безпліддя можуть бути набагато вищими, адже далеко не всі пари звертаються до лікарів, а ті, хто звертається, не завжди йдуть до державних клінік, тоді як приватні лікарні своїх даних не розкривають.
В Україні майже мільйон подружніх пар не мають дітей, та лише незначна частина з них вдається до послуг репродуктивної медицини. Причому якщо раніше діагноз безпліддя ставили після чотирьох років безуспішних спроб завагітніти, то сьогодні цей термін скоротили до двох років. Чоловіче безпліддя сягає 50 відсотків, але у 90 відсотках, навіть за наявності проблем у чоловіка, дитина від нього може мати генетику і матері, й батька. Безперечно, багатолітнє безпліддя важче піддається лікуванню, ніж недавно виявлене.
Проте це якоюсь мірою і не хвороба. Точніше – не вирок. Безпліддя не є незмінним станом і не означає, що така родина ніколи не матимете дітей. Важливо не затягувати з лікуванням. У жінок до 35 років вірогідність завагітніти після першої процедури ЕКЗ становить 53-55 відсотків.
До речі, якщо є шанс завагітніти природним шляхом, ЕКЗ ми не рекомендуємо. Все – відповідно до показників організмів жінки і чоловіка.
Технологій у сфері репродуктології – майже два десятки. Тим-то лікарі, зокрема в центрі «Мати і дитина», обирають метод, найоптимальніший за медичними показаннями і станом здоров’я пацієнта. Головне, щоб у подружжя було величезне бажання почути перший крик рідної крихітки, побачити першу усмішку, відчути запах ніжної шкіри, поцілувати, потримати на руках. І – любити, любити, любити...
– Оскільки у процесі ЕКЗ значна частина ембріонів («біологічного матеріалу») гине, для противників абортів ця процедура є неприйнятною. Зокрема для Церкви. Загибель «понаднормових» ембріонів, з точки зору духовних ієрархів, є умисним вбивством…
– Щоб уникнути такого, після ретельного обстеження в матку жінки підсаджують лише один-два ембріони. Інші ж доброякісні ембріони можуть, за бажанням пацієнтів, піддати кріоконсервації (заморозити) – для використання в майбутньому. Такий матеріал може роками залишатися неушкодженим, чекаючи на своє пробудження, і це надає кріотехнологіям дивовижних можливостей (95 відсотків ефективності).
– Чи мають підстави побоювання, начебто штучне запліднення може негативно вплинути на розумові здібності дитини? Чи правда, що такі діти з більшою вірогідністю можуть захворіти на серйозні недуги?
– Ні. Дослідники з репродуктології з’ясували, що діти, народжені внаслідок ЕКЗ, нічим не відрізняються від зачатих природним способом. Дослідження у Каліфорнії підтвердили: немає особливих відмінностей і у здоров’ї дітей, народжених із заморожених ембріонів, і тих, котрі народилися з ембріонів, які не піддавали кріоконсервації. Причому штучне запліднення має і свої переваги перед природним зачаттям. Адже в тому разі можна коректувати здоров’я майбутньої дитини, не допускаючи зокрема деяких спадкових захворювань батьків. А це дуже важливо!
До речі, якщо 10-15 років тому до подружжя, яке пройшло процедуру ЕКЗ, ставились дещо упереджено, то тепер з’явилися розуміння і підтримка. І це великий плюс. Сьогодні екстракорпоральне запліднення слугує не лише безплідним парам. ЕКЗ дає можливість зберегти репродуктивні функції в онкохворих пацієнтів (на жаль, рак дуже помолодів, його «середній вік» – 35 років).
Жінка до 30-35 років має народити. Оптимальний період – від 22 до 35 років. Про вчасність народжувати дітей треба говорити з молоддю. І починати цю розмову зі школи.
– А чи кличуть Вас на хрестини щасливі батьки?
– Кличуть. Та спершу приходять до мене в кабінет, як на сповідь: стривожені, зневірені… Буває, що після кількох невдалих спроб штучного запліднення у майбутніх матерів розвиваються неврози, депресивні стани. І в таких ситуаціях лікареві треба бути насамперед досвідченим психологом. З багатьма матерями, які щасливо народили діток, перебуваю «на зв’язку». У мене була 45-річна пацієнтка, яка завагітніла методом ЕКЗ із 10-ї спроби… Донечку назвали моїм іменем… Тепер «нам» два рочки. Наче сьогодні бачу перед собою щасливого чоловіка (під 50 років) з трояндами у руках, який каже, ні, вигукує: «У нас народилася Ми-ро-сла-ва!». Ще й як було приємно… Тоді ж подумки сказала собі: дарувати людям щастя материнства–батьківства – що може бути в житті шляхетнішим?!
– Запліднення методом ЕКЗ дороге, а отже, далеко не кожна родина, яка його потребує, може собі це дозволити…
– Так, дорогими є медикаменти, та й недешевий інкубатор, в якому вирощують ембріони. Одна моя знайома пацієнтка зізналася: впродовж року її сім’я відмовилася від власного автомобіля – кошти, що мали витратити на пальне, вклали у народження з допомогою ЕКЗ довгоочікуваної дитини. Бо ж немає більшого щастя…
Сьогодні результативність запліднення методом ЕКЗ з першої спроби сягає 50-60 відсотків (15 років тому цей показник становив лише 30). Окрім оптимального періоду та показників здоров’я, важливими чинниками є непохитна віра (у «все буде добре») майбутніх матері, батька, і довіра між пацієнтами і лікарем.
Працюючи у галузі сучасних репродуктивних технологій, важливо постійно вдосконалювати свою майстерність, іти в ногу з часом. Зокрема набуває популярності так званий метод NGS (діагностика ембріона до підсаджування його у лоно матері). Це прогрес. Це цікаво.
Репродуктивна медицина широко розвивається в Європі, зокрема в Іспанії, Бельгії, Великій Британії. Ми теж на вістрі сучасности. Не треба думати, що медицина в Україні на низькому рівні. Ні, у нас є висококваліфіковані лікарі, які щиро вболівають за своїх пацієнтів і тим самим дбають про свій імідж. І жаль, що останнім часом професію лікаря в Україні незаслужено знецінено. Через низьку заробітну плату українські медики змушені шукати застосування своїм знанням та вмінням, своїм золотим рукам за кордоном. І часто – втрачаючи свою дипломовану спеціальність, набутий досвід і остаточну віру у затребуваність у власній країні.
Благо, у мене є улюблена робота. Київський медичний центр «Мати та дитина» спеціалізується на сучасних репродуктивних технологіях. Тут працюють досвідчені акушери-гінекологи, репродуктологи, урологи, ембріологи, психологи та інші фахівці, котрі не визнають безнадійних випадків. Фактично для кожної пари знаходимо рішення, яке робить їх батьками. І, зрозуміло, всі фахівці суворо зберігають лікарську таємницю. Загалом в Україні майже півсотні клінік з репродукції людини (коли я починала працювати у цій галузі, було лише 15).
– Рада за Вас, пані Мирославо...
– Це тато навчив мене любити людей, розуміти і допомагати – у міру своїх сил і можливостей. І ніколи нікого не осуджувати. Вчив більше віддавати, ніж брати. Вчив служити людям і не чекати подяки навзамін. Тішуся, що мій 11-річний син Назар пишається мамою лікарем. Каже: «Мабуть, і я стану лікарем, щоб ніхто ніколи не хворів». Донечка Соломія – вже другокурсниця, навчається на спеціальності «фешн-бізнес і комунікація». Лікарем не захотіла стати. Бачила, як це важко, що мама майже вдома не буває. Так виходить, що я частіше спілкуються зі своїми пацієнтами, ніж з близькими. По суті, сама собі не належу. Але це мій шлях…
Та я щаслива, бо зросла в сім’ї, де були великі повага батьків одне до одного, взаємоповага між батьками й дітьми, підтримка, любов. І повна свобода для розвитку дітей. Сім’я моїх батьків для мене зразкова. Чи не тому і моє щастя материнства – неосяжне.
