Сопів на Печеніжинщині зустрічає мене ще в Коломиї – поетеса, вишивальниця і шанувальниця родинної минувшини Мирослава ГАНИШЕВСЬКА, котра живе у цьому селі, стоїть побіля залізничного дворика, злегка усміхається до мене – щиро, але стримано. А відтак провадить мене для спілкування у рідне обійстя в Сопові – під крону старого горіха за застелений обрусом довгий дерев’яний стіл, дбайливо уставлений випусками літературно-музичних альманахів «Джерельні дзвони» та окремими книжками її поезій…

Сопів – село давнє, велике й гарне, розташоване за якийсь десяток кілометрів від Коломиї. Його перетинає чи, правильніше, єднає невеличка Сопівка – за однією із легенд, така дзюркотлива й співоча річка, що й принесла з водою для села його музичну назву. Але насправді рідним для М. Ганишевської Сопів став відтоді, як вона з чоловіком Ігорем та донькою Іванною поселилася у давній хаті її дідуся Петра.

– Я народилась у Верхньому Вербіжі, – розповідає пані Мирослава. – Там навчалась у початковій школі, відтак у дев’ятирічці – у Нижньому Вербіжі, а насамкінець – у Великому Ключеві. У школі вчилася посередньо й була непосидющою. Дуже любила гуманітарні предмети, а математику – ні. У Нижній Вербіж ми з учнями ходили пішки, а у Великий Ключів нас возив автобус. Взимку, коли автобус не міг здолати підйом, ключівські діти добиралися до школи самотужки, а ми поверталися додому.

Після закінчення середньої школи я пішла вчитися крою і шиття на курси у Коломию. Адже і бабуся, і мама добре вміли шити, а вдома були швейні машинки, тож це ремесло мене цікавило з дитинства. Навчалися ми в Коломиї при Народному домі, а провадила курси світлої пам’яті Марія Качелюк. До речі, два роки тому я ще раз пішла до неї на курси – вишивання. Тож тепер і вишиваю сорочки, і зшиваю самотужки. Під час навчання у Народному домі дізналася, що працюють курси кулінарії, тож вирішила освоїти й спеціальність кухарки-кондитерки. Навіть працювала за цим фахом.

– А як почалася Ваша дорога до поетичного слова?

– Знаєте, мені змалечку вдавалося римувати слова. Але перший і, на мою думку, серйозний вірш – про красу природи – написала у школі в Нижньому Вербіжі на уроці літератури, напевно, у восьмому класі. Та коли прочитала вчительці, то вона не повірила, сказала, що я той вірш списала у якогось письменника, тобто вкрала, і поставила четвірку тільки за старання. З одного боку, мені було дуже гірко, а з іншого – я тішилася, що добра якість поезії збила вчительку з пантелику. Але осад таки надовго залишився: відтак я тривалий час нікому свої вірші не показувала. Навіть запізніла похвала іншої вчительки – Євдокії Михалків – в одинадцятому класі вже не допомогла. Адже через вчительське нерозуміння дитячої особистості я змарнувала кілька років. Звісно, я писала, але показувала тільки мамі. А у школі не було якихось літературних студій.

Стався ще один випадок, коли мені не повірили. Після закінчення школи свій зошит з віршами понесла в редакцію газети «Вільний голос» у Коломиї. Там байдуже переглянули мої твори і порадили залишити їх наразі в них, мовляв, відтак вирішать, що робити: друкувати чи повернути. Але я так не зробила – боялася, що втрачу той рукопис. І знову залишилася гіркота спогаду.

Аж 2013 року львівська газета «Історії життя» оголосила поетичний конкурс, і я надіслала туди відразу три вірші. Радість моя хлюпала через край, коли отримала газету, в якій опублікували мій перший вірш, а згодом й інші два.

Бачите, так сталося, що не на Прикарпатті, а на Львівщині вперше побачили світ мої твори. Я носила газету по сусідах і тішилася надзвичайно, бо вважала, що мої здібності визнали й побачили у мені поетесу. Я не виграла конкурс, але та публікація стала потужною спонукою до творчості.

Багато поезій я написала у лікарні в Івано-Франківську, коли лежала в реанімації і була дуже виснажена. Писала лежачи й олівцем. А мої поезії роздруковували й вивішували в коридорі. Після лікування й далі писала, але нерідко час поглинала робота.

– Що Вас спонукало видати свою першу збірку «Душа вже не болить» 2020 року?

– То була довга дорога. Якийсь час я працювала за кордоном – шукала кращої долі, бо життя спонукало. Там познайомилася із землячкою Мар’яною із сусіднього села Мишина. Ми разом мешкали в одній кімнаті, то їй інколи читала свої вірші. Відтак дівчина запитала, чи може мої твори надіслати до своєї вчительки й поетеси Марії Боєчко у село Ковалівку на Коломийщині, яка є редакторкою альманаху «Джерельні дзвони». Я погодилась і невдовзі Марія Іванівна, перечитавши мої вірші, сказала, що вони варті уваги. Я дуже зраділа такому визнанню.

Відтак вона запропонувала надрукувати деякі вірші в альманасі «Джерельні дзвони». Тож моя перша поезія побачила світ аж у 22-му випуску – 2020 року. Відтоді я не пропускаю жодного випуску. Ми у «Джерельних дзвонах» зустрічаємося щороку на празник святого Володимира Великого – 28 липня. Час зустрічей через зміни у християнському календарі не переносили. Такі спілкування з майстрами чи аматорами літературного слова також додавали й додають піднесення моїм творчим крилам. Я всі свої вірші знаю напам’ять, але ніяковію, якщо треба їх декламувати перед великою аудиторією. До речі, поему Тараса Шевченка «Наймичка» я вивчила достеменно ще у восьмому класі і навіть читала її перед іншими школярами. Зустрічі з творцями «Джерельних дзвонів» завжди неповторні. Видати книжку поезій «Душа вже не болить» мені порадила М. Боєчко, вона й стала її редакторкою. А назва – з життя. У мене чи не всі вірші овіяні сумом. А ще якось почула пісню у виконанні Тоні Матвієнко «Душа вже не болить…», і ті рядки запали мені в душу. Обкладинку з ромашкою оформила моя племінниця Діана. Адже моя мама Марія свого часу найбільше любила саме ромашки. Зрозуміло, що у книжці багато творів про маму. Старша моя сестра Галя дуже любить читати і має у Верхньому Вербіжі свою велику бібліотеку. Вона й профінансувала видання як дарунок на мій день народження.

Тато був муляром-штукатуром, оформив багато церков і також дуже захоплювався читанням, а мамі завжди бракувало часу – постійно працювала. Я ніколи не бачила, щоб вона відпочивала. Коли вийшла книжка, я була дуже щасливою. Більшість тиражу роздарувала.

– А друга книжка побачила світ через п’ять років?

– Збірка «Щастя любить тишу» 2025 року, на мій погляд, то вже упорядкованіше й усвідомленіше видання. І якби не війна, то могла б сказати, що я щаслива людина. Маю мир у сім’ї і родині, тож можу приділити час і для себе та улюблених справ – писати вірші, вишивати, шити, куховарити, допомагати чоловікові, а щонайперше – працювати на городі. А чоловік мене завжди в усьому підтримує. Презентація книжки «Щастя любить тишу» відбулась у краєзнавчому музеї-читальні села Сопів, яким опікується бібліотекарка та рушійка ідеї заснування музею Марія Грабовська. А першу книжку «Душа вже не болить» п’ять років тому я ніде не представляла. Так сталося…

– Коли Ви відчули, що вже поетеса чи, може, ще не відчули?

– Не знаю, чи вже почуваюся поетесою. Хоч, на мою думку, маю багато добрих віршів і ними пишаюся. Коли їх читаю, то люди слухають. У моєму житті, зокрема й у творчості, значне місце посідає Церква. Тож маю чимало і духовних творів. Нині для мене вони найвагоміші. А 2023 року навіть окремою книжечкою вийшла моя віршована «Хресна Дорога». У деяких сусідніх селах по ній вже провадять молитовні стації. Але мої твори – це не тільки духовна поезія, а й ліричні твори про любов, переживання, болі й жалі тощо. Прочитаю принагідно таку поезію:

– Що для Вас у житті значить слово?

– Слово для мене – це все, а передовсім – опора й підтримка у житті. Адже словом можна допомогти й зарадити, можна розвіяти сумніви і жалі, заспокоїти не лише близьку, а й незнайому людину і додати їй впевненості, надихнути і направити. А виговоритись у наш час дуже важливо. Всі емоції тримати у собі не слід – це важко. Нині почала писати значно менше. Творити про війну мені надзвичайно складно. Хоч у своєму набутку маю і твори воєнної тематики. Передовсім це спогади про невинні дитячі ігри у війну і роздуми про гіркоту реалій війни в Україні. У дитинстві ми навіть не уявляли, що війна – це смерть, страх і біль. Адже наша «війна» тоді закінчувалася тоді, коли кликала мама і треба було йти додому…

– Яку роль, на Ваш погляд, відіграє поезія у часі війни?

– Мені видається, що люди, прочитавши справжні поетичні твори про війну, обов’язково задумаються про Бога, про смисл життя, про любов і мир у серцях. Адже війна торкається кожного, хоч і приходить до кожного по-різному. Поезія надихає наших воїнів і на фронті – я добре знаю, що хлопці не лише читають вірші, а й творять чудову поезію. Ми не раз надсилали книжки на фронт. Минув рік, як у Коломийській міській публічній бібліотеці засновано літературно-мистецький проєкт «Сузір’я Карпат». А я учасниця цієї ініціативи. Ми збираємося щомісяця.

– Як реагуєте на критичні відгуки на свої твори у соціальних мережах, якщо вони не лише схвальні й не усіяні «уподобайками»?

– Я хоч і часто виставляю свої твори у фейсбуці, але не будь-які. Не поспішаю і добре вигранюю кожен вірш. А найперше надсилаю їх своїй сестрі, яка редагує і робить коректорські правки. І лише після цього публікую їх у соціальних мережах. Якщо у сестри немає такої можливості, то це робить її донька Діана – педагогиня за фахом. Колись за життя це завжди робила світлої пам’яті моя мама. Якщо чесно, то у мене ще не було критичних зауважень щодо моїх поетичних творів.

У «Сузір’ї Карпат» є своя сторінка. Є й адміністратори сайту – Микола Гаєвий, Віталій Дронюк та Дмитро Вінтоняк, які можуть дати слушні поради чи й відхилити друк, якщо поезія примітивна й не варта публічного висвітлення. Це ж не моя особиста сторінка у фейсбуці. Але не думаю, що ображалася б на якісь критичні зауваження. Навпаки, прислухаюся до відгуків і зауважень. Мені важлива думка кожної людини. Бо не помиляється той, хто нічого не робить і не прагне досконалості. Але я по-різному сприймаю критику і критиканство. Для мене передовсім має велике значення, хто є автором літературно-критичного прочитання чи порад.

Письменницьке слово завжди, а у час війни передусім – прозове чи поетичне – має надзвичайну вагу, тож потребує і такого ж відповідального ставлення до роботи з ним. Творчість мені допомагає, заспокоює, захищає від навали негативних емоцій і дає можливість позбутися їх. Думаю, що і читачам мої твори також зможуть бути опорою та розрадою. Бо якщо поділюся радістю, то примножу її для інших і, напевно, додам ще комусь позитивної енергії, а якщо розділю чиїсь болі, то їх, на мою думку, зменшу на якусь дещицю.

– Нехай, Мирославо Василівно, слово Боже й поетичне і надалі будуть для Вас міцним опертям завжди, усюди й повсякчас.