На початку 90-х в Івано-Франківську визріло унікальне культурне явище, яке згодом отримало назву «станіславський феномен». Тоді обласний центр перетворився було на осередок мистецьких експериментів і проривів. Зокрема тут народилась ідея міжнародного бієнале «Імпреза», реалізація якої вперше відкрила для нашого міста мистецтво світового рівня й принесла постмодерністські ідеї. А також з’явився часопис «тексту і візії» «Четвер», який став стартовим майданчиком для нової генерації українських літераторів. Про ці події, їхню атмосферу, а також про те, чому візуальне мистецтво не отримало належного осмислення спілкуємося з одним із творців та свідків цього феномену, художником-концептуалістом Мирославом ЯРЕМАКОМ. Зокрема він згадує, як місто пережило вибух свободи після радянської ізоляції і як згодом провінціалізм поступово витіснив живу творчу енергію... У розмові з журналісткою «Галичини» митець ділиться спогадами про знайомство з Опанасом Заливахою, розмірковує про вплив війни на творчість і про те, чому для справжнього оновлення потрібна відмова від радянської спадщини та фальші.

– Пане Мирославе, Ви є одним з ідейних натхненників і, навіть дехто вважає Вас автором терміну «станіславський феномен»…

– Нині модно вживати слово «актор» (з латинської actor – той, хто діє). Тож я радше був не стільки ідейним натхненником, скільки актором, можливо, одним із тих, хто розпочинав це явище. Щоб розкласти все по поличках, варто звернутися до хронології, пройтися часовим простором і пригадати, що за чим відбувалось. Одразу згадується 1989-ий – рік, який став справжнім потрясінням для Європи. В історії України, а також у моєму особистому житті, він теж став визначальним. У цей час народилася донька, ми з дружиною закінчили навчальний заклад, який нині відомий як Львівська національна академія мистецтв, повернулися до Івано-Франківська, взяли участь у міжнародному бієнале «Імпреза», де я став лауреатом, отримавши першу премію в категорії «Асамбляж». Після цього розпочалися значні політичні події: у Польщі в червні виникла «Солідарність», через десять днів після відкриття «Імпрези» впала Берлінська стіна, а під час її закриття розстріляли Чаушеску. Потрясіння були надзвичайними…

Якщо ж говорити про «станіславський феномен», то нині його широко обговорюють у контексті місцевої літератури та літературного процесу, маючи на увазі певну когорту літераторів, які з’явилися на мистецькій сцені на початку 90-х і дуже потужно виступили.

– У чому, на Вашу думку, феномен «станіславського феномену»?

– У тому, що щільність талановитих літераторів на квадратний метр Івано-Франківська перевищувала аналогічні показники в будь-якому іншому місті. Якщо говорити про феномен, варто розділити кілька важливих явищ. Насамперед, особливо вирізняється поява ідеї створення в закритому місті міжнародного бієнале, яке має «притягнути» туди світове мистецтво. Цю ідею свого часу згенерували художник-графік Михайло Вітушинський, художник-вітражист Микола Яковина, архітектор Ігор Панчишин та коло людей, які були до них дотичними. Саме ці люди здійснили справжній прорив: уже восени місто відкрило міжнародне бієнале, і вперше за багато десятиліть тут широко представили мистецтво з усього світу. Ми ще перебували в радянській традиції, де панував соціалістичний реалізм, а тут уперше на офіційній виставці з’явилася ціла низка авторів, які вже репрезентували новітній для України й радянського союзу постмодернізм. І, власне, моя робота, яка отримала лауреатство, стала яскравим, майже енциклопедичним прикладом постмодерністського дискурсу, своєрідною ілюстрацією нової мистецької епохи.

Наступним важливим етапом стала поява часопису «Четвер». Його співзасновник Юрій Іздрик, з яким ми познайомилися через пів року після «Імпрези», згадував: «Ми з друзями майже щотижня приїжджали з Калуша на «Імпрезу», а на Різдво 1990-го, святкуючи, придумали, записали, склали макет часопису «Четвер». Тоді до цього долучилися також Павло Турко та Антон-Анатолій Селюх. У першому випуску часопису опублікували декларацію-маніфест, де закликали всіх охочих надсилати свої тексти, малюнки, ідеї та долучатися до спільної роботи. Вже наприкінці лютого – на початку березня того ж року у Франківську вийшов цей самвидавський журнал. Звідси почалося його поширення. Це був ще один потужний прояв свободи. Друге число «Четверга» вже було наповнене текстами нових авторів та їхніми дебютами. Наскільки пригадую, саме там уперше з’явилися Тарас Прохасько, світлої пам’яті Марійка Микицей, Анна Середа, Володимир Єшкілєв та інші. Сьогодні цей часопис – справжня бібліографічна рідкість, адже вийшло у світ лише 20 його номерів.

«Четвер» був певною мірою скандальним, але водночас став стартовою точкою для багатьох знакових імен, серед яких уже є як мінімум два лауреати Шевченківської премії.

– Зазвичай, коли говорять про «станіславський феномен», як правило, першими на думку спадають імена письменників, тоді як художники чомусь залишаються в тіні. Чому так?

– Це природно, адже основа літературного мистецтва – це мова, мовлення, інформація, обмін думками. Розмова про літературні явища, як позитивна, так і критична, постійно підживлює інтерес і тримає тему на слуху. Натомість із візуальним процесом виникла суттєва проблема. На відміну від багатьох, хто навчався на філологічному чи педагогічному факультетах, мав певний читацький досвід і міг критично або схвально висловлюватися про літературу чи мистецтво. У нашому місті не знайшлося фахівців, навіть, так би мовити, загальних мистецтвознавців, які здатні були б системно й фахово описати явища, на кшталт «Імпрези», представлені роботи чи творчість авторів. Це стало однією з головних причин, чому візуальна частина не отримала належного розвитку.

«Імпреза» справді була, мабуть, наймасштабнішою мистецькою подією другої половини ХХ століття в цьому місті. Проте, оскільки її не вдалося науково обґрунтувати, докладно описати й пояснити, вона залишилася певною мірою симулякром – своєрідною імітацією. Хоча бієнале проводили ще у 1991-го, 1993-му, а в 1995-му відбулася теоретична «Імпреза», остання пройшла у 1997 році й була вже присвячена вузькій сфері сучасного мистецтва, де особливо бракувало мистецтвознавчих коментарів. Наше місто як провінційний центр уже не змогло впоратися з цим викликом. До того ж, на ситуацію вплинули й особливості 90-х: люди були зосереджені на виживанні, розвитку бізнесу, накопиченні капіталу. Провінція, по суті, «з’їла» активну периферію. Коли вживаю ці два слова, то завжди кажу, що провінція – це те, що намагається наслідувати, копіювати центр, а периферія – це самодостатнє явище, яке творить своє, не озираючись на інших. Периферія, на мою думку, цінніша й плідніша за провінціалізм. Але, на жаль, у підсумку саме провінціалізм поглинув цю творчу активність.

– Як бачите еволюцію «станіславського феномену» з 90-х і досі, і чи вважаєте, що він продовжує існувати в сучасному культурному просторі міста?

– 1989-го всі, хто був більш-менш свідомим і мислячим, бачили, що відбуваються зміни. Залишатись осторонь було найлегше, але саме ті, хто наважився на культурницькі, громадські чи політичні кроки і зробили ці зміни плідними. Схожа ситуація й сьогодні, хоча тоді було трохи легше, бо ми виходили з повної темряви й жорсткості радянської системи на свободу. Тоді прагнення свободи переважало страх. Треба було діяти, ризикувати, і це часто притаманно молодим людям і тепер.

Нині у Франківську з’явилися нові шанси, ми вже не можемо жити так, як раніше. Хоча поки що очікування перетворень є більшими, ніж реальні результати. У місті є багато активних людей, які в мистецтві розбираються. Єдине, чого бракує, – це ефективного муніципального чи державного менеджера, який міг би спрямувати цю енергію на розвиток міста. Поки що утворюються локальні осередки, які дещо герметизуються і працюють собі окремо. Думаю, варто очікувати змін, хоча нині цьому заважає війна. Проте, як показує історія, саме у складні часи часто відбуваються найсильніші злами й прориви.

– Який вплив повномасштабної війни Ви бачите у своїх роботах?

– Війна вплинула на мене так, що я, мабуть, не можу сказати, що зовсім згорнув свою діяльність, але не відчуваю потреби чи можливості виявляти активність. Розумію, що те, чим я займаюся в мистецтві, більше підходить для мирного часу, коли люди можуть спокійно занурюватися у нюанси, шукати особисті переживання й відчувати тонко. Нині ми перебуваємо під сильним впливом зовнішніх подразників, і ці тонкі моменти часто залишаються непоміченими або навіть дратують. Тому не бачу сенсу бути особливо на виду.

– Мистецький Івано-Франківськ 2025-го року – який він?

– Бачу його розпорошеним, але в позитивному сенсі. З’являються нові мистецькі майданчики. Якщо говорити про «станіславський феномен», то він забрунькувався новими паростками. Наприклад, є такий простір, як підземний перехід «Ваґабундо», який має стилістику «бу-ба-бу-бізму» («Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада) – літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові, – ред.). Це простір свободи у різних мистецьких формах: концертах, показах, читаннях, зустрічах, лекціях. Це дуже корисний майданчик.

Дуже цікаво спостерігати за розвитком «Промприладу», покладаю на цей простір великі надії. Там створено кілька культурних майданчиків. Не можу не згадати «Асортиментну кімнату», яка має виставкову залу, бібліотеку та власний медіаресурс «Пост імпреза», який, на мою думку, чи не єдиний в області так детально висвітлює мистецькі й культурні події на Івано-Франківщині.

Останнім часом цікаво працює Спілка художників. Я сам не є її членом і певною мірою залишаюся у контраверсійних стосунках із нею, бо вважаю, що це рудимент радянського часу, адже тоді спілки створювали для контролю над творчими людьми. Сучасна спілка, на мою думку, мала б чітко заявити, що не підтримує радянських практик і скасовує свої попередні форми, але цього не сталося, хоча минула майже третина століття. З іншого боку, там нині змінилося керівництво. Тепер це жіноча команда, і її діяльність стала помітно активнішою та змістовнішою. Те, що спілка пропагує і показує, справді цікаве, принаймні для франківської публіки. Подивимося, як вона проявлятиме себе далі.

– У листопаді цього року відзначатимемо 100-річчя легендарного митця Опанаса Заливахи…

– Я був знайомий із Опанасом, і ми досить часто спілкувалися. Помічав, що йому було цікаво зі мною говорити, адже я часто займався речами, які більше стосувалися не суто національної культури, а радше загальноєвропейського чи світового мистецького контексту. Йому було цікаво, чому я так роблю. Під час наших розмов з’ясовувалося, що він прийшов до народного мистецтва вже у зрілому віці, коли усвідомив себе українцем, відкрив для себе цінності своєї батьківщини й повернувся до них. Для нього це стало дуже важливим, і він навіть був дисидентом, захищаючи ці віднайдені для себе цінності.

У мене ж усе було інакше: те, до чого він дійшов у дорослому віці, я знав ще з дитинства. Хоча батьки попереджали, що про це не можна говорити відкрито, бо це небезпечно для родини. Вишиванки, писанки, народні традиції увійшли в моє життя, коли мені було шість–вісім років – це саме той вік, коли людина починає усвідомлювати себе частиною певної етнічної спільноти. У мистецтві мені цього було достатньо, бо я навчався в Косові, і від 15 до 19 років був навіть перенасичений національною культурою. Тоді був такий постулат, що «мистецтво і культура мають бути національні за формою, а соціалістичні за змістом», хоча що таке «соціалістичні», ніхто, по суті, не пояснював.

– А яким Ви запам’ятали Опанаса Заливаху?

– У мене було три знайомства з ним. Перше – ще в дитинстві, коли тато іноді вмикав ламповий приймач і ми слухали «Радіо Свобода» чи «Голос Америки» з перешкодами. Я тоді вперше почув, що в Радянському Союзі є тюрми, концентраційні табори, дисиденти – й серед їхніх імен прозвучало: «художник Заливаха з Івано-Франківська». Це було для мене шоком. По-перше, що таке взагалі існує, а по-друге, що йдеться про митця з мого міста.

Друге відкриття і знайомство відбулося у Львові на першій персональній виставці Опанаса в 1988 році. Я був вражений зовсім іншими, незвичними роботами. Третє – вже особисте знайомство. Коли я став лауреатом бієнале «Імпреза», мене познайомили зі старшим чоловіком із добрими очима та м’яким поглядом. Відтоді між нами склалися теплі взаємини. Особливо запам’яталось, як у складні для нас 1990–1991 роки, коли ми з дружиною-художницею Іриною фактично були безробітними, він допомагав нам: приводив до нас людей, які цікавилися мистецтвом, і вони купували наші роботи. Це давало можливість вижити. За це ми завжди будемо вдячні Опанасові.

– 100-річчя від дня народження – це доволі солідна дата. Як гадаєте, яким має бути гідне її відзначення?

– Цей рік без перебільшення можна назвати роком О. Заливахи. Вже вийшла одна книга про нього, до кінця року очікується ще один альбом, а раніше було надруковано ще кілька видань, присвячених його творчості. Інформаційне висвітлення спадщини художника є дійсно гідним. Упродовж року в Івано-Франківську тривають виставки, присвячені йому: експозиції організовують і в Спілці художників, і в музеях – мистецтв Прикарпаття і визвольної боротьби. Тож кожен охочий має можливість ознайомитися з його творами.

Інша справа, що добре було б зафіксувати постійний музейний простір, присвячений митцю. Але в Івано-Франківську питання з приміщеннями стоїть гостро. Хоча мені здається, що якби загальний культурний та інтелектуальний рівень, особливо серед управлінців і підприємців, був трохи вищим, це питання давно було б вирішене. Поки що остаточного рішення немає, хоча певні зрушення у цьому напрямі вже відчутні.