Буду відвертим, мій співрозмовник Мирослав Бойчук як тележурналіст, попри потужне трудолюбство, творчу енергію й широку палітру своїх авторських проєктів чи задумів, мене ніколи особливо не дивував. Я в журналістиці однолюб – залюблений у друковане слово. Тож коли відкрив для себе Мирослава Бойчука як поета-сатирика, то з радістю відчинив перед ним двері «Літературної світлиці». А ключем до замка моїх уподобань стали сміливі, дошкульні, разючі, але надзвичайно актуальні поетичні рядки автора. Його вірші про те, про що я сьогодні думаю. Тож зізнаюся, що навіть того не відаючи, Мирослав Петрович своєю літературною творчістю, а передовсім сатиричними байками й дошкульними соціальними анекдотами, розвіяв у мені тліючі сумніви – чи доречно у часі війни сповідувати рекомендовану медійну тишу, тобто гладити по шерсті тих, кого насправді слід картати, бештати й не толерувати? Автор своєю творчістю у час війни б’є у дзвони: кожен, хто творить письменницьке слово, зобов’язаний не мовчати, а чинити по совісті.

Ось один з його відвертих поетичних текстів:

На світі жив брудний, лайливий Мат,

Гуляв просторами цілісінького Світу.

Було, прискорював роботу во стократ,

А десь служив й Кацапським Заповітом.

Прижився в фільмах, в пісні і в книжках,

Крутився між буденними Словами.

Він славив тільки те, що у трусах

І до якоїсь посилав всіх мами.

Тупий він був, бо знав лиш жменьку слів,

Якими вгризся в голови Народу.

Всі знали, що Матюк той з Москалів,

Без племені, без честі і без роду.

Було, коли у лінощах солдат

Вичерпував в роботі часу квоту,

Приходив офіцерський моцний Мат

І тим прискорював зупинену роботу.

Служив той Мат не тільки в Москалів,

Прислужувався ним і Українець.

Коли в запалі бракувало слів,

Кидав у вічі матірний гостинець.

Та якось батьківщина Матюка

Напала на УкрАїнців країну

І там через засланця простака

Почала нищити їх мову солов`їну.

Той українець дійсно був простак

Запхав той Мат він навіть на бігборди.

І тим прославив знову «что» і «как»,

І приєднав обличчя всіх до морди.

Мораллю хочу вбити тих падлюк,

Які руйнують словом Україну,

Коли вливають той брудний Матюк

У нашу пісню й мову солов’їну.

(«Байка про москальський мат»)

– Насамперед я тележурналіст, а у теперішніх реаліях – документаліст, – розповідає Мирослав. – Та зі словом поетичним не розлучаюся із шести років, коли написав свого першого вірша:

Ой ви оси, не їжте просо,

Бо буду бити і словом не просити.

А вже мої серйозніші віршування почалися з редакції газети «Прикарпатська правда», де свого часу працював і світлої пам’яті Степан Пушик. Мені було 16 років, коли я надіслав до редакції свій вірш, і згодом мене листовно запросили навідатися до Степана Григоровича на розмову. Поет мене запитав коротко: «У кого ви того вірша вкрали?». І наостанок безапеляційно промовив: «Ідіть». Я був шокований і похнюплений, а відтак подумав собі: чоловіче, тобі сам Пушик сказав, що твій вірш настільки якісний, що в нього закралася підозра у злодійстві! Так я себе заохотив до подальшого віршування. Це було рівно 50 років тому. Прочитаю той вірш, який має назву «Найдорожче» і який дав мені дорогу в життя:

Яскраве сонце, небо голубе,

Весняний запах яблуні у цвіті,

О, Феє мудрості, питаю я тебе,

Що найдорожче для людей на світі.

Багатство, золото… Я не про це,

І без багатства люди є щасливі.

Чому у нього радісне лице,

Він вперше проорав колгоспну ниву.

А он дідусь – давно вже посивів,

І довга борода лице обвила,

Та він щасливий – п’ятеро синів

Він виховав, яка це зараз сила!

«Ти правду кажеш», – Фея почала,

Й до мене голос мудрий владно линув, –

Добро хто робить, тому в нас хвала,

А хто лиш зло – хай з цього світу згине.

Щасливі люди стануть лиш тоді,

Коли і серце, й дужі свої руки

Вони вкладуть у працю, бо в труді

Лиш радість відчуваєш, а не муки.

Ти не забув, який був хліб,

Зароблений своїми мозолями,

Який важкий, здавалося, був сніп,

Коли не спав ти довгими ночами.

А ще згадай, як радісно тобі

Ставало на душі у дні осінні,

Коли вгорі кружляли журавлі

Й сади біліли в ніжному цвітінні

Яку приємну свіжість відчував,

Коли в росі купались ноги босі,

Коли схід сонця вперше зустрічав

В жаркі часи червневих сінокосів

(«Найдорожче»,1975 р.)

Звісно, ця поезія пахне радянщиною. Але ж я ще був школярем.

– Чи відчували Ви, Мирославе, як обдарована дитина підтримку учителів під час навчання у школі?

– Якогось літературного гуртка чи студії у школі не було. Але у житті я зустрів двох учительок, які свого часу відчули й підтримали мою любов до слова та завдяки яким я продовжував писати: у школі – Марію Юхимівну, дуже перепрошую, та вже не пам’ятаю прізвище, а у виші – Олену Олександрівну Сербенську. У школі мені дозволяли писати твори віршами. Я кайфував від задоволення й отримував відмінні оцінки.

– То літературне слово Ви, образно кажучи, не зраджували ніколи, навіть заради тележурналістики?

– Поезії і пісні завжди у моєму житті заповнювали той часовий вакуум, який виникав під час виконання основних робіт тележурналіста.

– Чи вдавалося й публікувати свої вірші?

– Так, їх друкували головно в періодичних виданнях, зокрема у часописі «Вперед». До речі, вірш «Найдорожче» побачив світ саме у цій районній газеті. Деякі поезії виходили і в «Прикарпатській правді». А рік тому я самотужки видав свою книжку легкого чи відпочинкового читання «Гумор, думки, анекдоти, байки». Передовсім – для друзів. Хоч є там і чимало гострих сатиричних творів. Але такі видання офіційно не визнають ні спілки, ні літературні критики. Та я ігнорую такого типу різні згромадження. Образно жартуючи, ніколи не заходжу туди, куди мене не просять.

– Яким чином війна торкнулася Вашої творчості?

– Звісно, війна відкрила окрему сторінку, в якій я почав аналізувати її причини. У житті дотримуюся трьох законів: по-перше, відпусти від себе гроші, по-друге, як ти даєш, так і тобі віддається, по-третє, чини з людьми так, як хотів би, щоб чинили з тобою. Один із законів, на жаль, торкається й України – як ти давав, так тобі і віддається. Крали й брехали. Тепер маємо наслідки. Чому ми сьогодні плачемо, що такі бідні, гнані й голодні, а світ нам повинен допомагати? І це тоді, коли пропускні пункти на кордонах із сусідніми державами аж кишать охочими до оздоровлення відпочивальниками? Адже живемо на землях, на які всі народи дивляться, як на ласий шматок. Як сталося, що одна з найбагатших у Європі держав стала біднішою, ніж плем’я «мумба юмба»?

Тож останнім часом я почав писати важкі й гострі сатиричні твори. Дехто звинувачує мене у песимізмі. Так, можна бути оптимістом – вимкнути телевізор і не дивитися, але ж той «ящик» не перестане розповідати усяку дурню й брехати та зомбувати українців тільки тому, що я його не дивлюся! Я можу закрити очі на свою бідність чи затягнути паска, але хронічно ненавиджу брехню й ніколи не змирюся з несправедливістю. Одні гребуть мільйонні зарплати, а бабусі й дідусі рахують копійчані пенсії. Це перебір. Але наші «царі» на такі речі фактично не звертають уваги.

– Що Вам допомогло й допомагає справлятися з емоційним негативом воєнного часу?

– Мені і на початку війни писалося, і тепер пишеться, і, сподіваюся, писатиметься й надалі. Оскільки прикарпатський регіон далеко від фронту, ми не відчуваємо війну в повному обсязі. Тобто ніде правди діти, ніхто не відчуває на собі цілковито той негатив, поки йому біда не впаде на голову. Тож я не хочу брехати, що відчуваю подих війни настільки, щоб описувати його у своїх віршах. Мої емоції більше пов’язані з несприйняттям тої несправедливості, яка домінує в нашому суспільстві. Чую, як живуть і воюють українські воїни, бачу, як прості люди по гривні збирають, щоб допомогти фронту. Але на цьому тлі процвітає корупція – як у вищих ешелонах влади, так і серед працівників ТЦК, навіть серед воєначальників на передовій. Бійці ЗСУ розповідають, що деяким командирам мусять покласти хабарі до кишень, щоб з’їздити у відпустку. Цей державний дебілізм нікуди не щез.

– Яка, на Вашу думку, роль слова у реаліях війни?

– Дехто вже справді замовк. А знаєте, чому? Бо розчарувався. У державі, де панує диктатура брехні і злодійства, вплив правдивого слова майже не відчутний. Наприклад, прокурори й судді з мільйонними зарплатами та статками плюють на слова правди. У всякому разі, за 34 роки української незалежності немає належних соціальних результатів, які обов’язково були б, якби наша держава орієнтувалася на простих людей.

Але ж ми не мовчимо – десятиліттями говоримо й говоримо про одне й те саме. Та роль слова знівельована. Диктат брехні й злодійства нав’язав людям переконання, що головне – гроші, збагачення та статки. А про те, що така держава не дбає ні про творчість, ні про творців слова, й казати годі.

Звісно, влада підтримує ті медіа, які її вихваляють. А хто їй прислуговує? Ті ж журналісти, які встигли «перевзутися», – вчорашні й позавчорашні проповідники «русскава міра». Вони українською розмовляють тільки під час ефірів, коли вмикають мікрофон.

У своїх творах я більше торкаюся не фронтових подій, а їх аналізу. Бо правду знає тільки той, хто там був чи перебуває. Не можу писати з чуток чи домислів. У мене є тексти воєнної тематики, і більшість їх стала піснями. Наприклад, пісня «Війна тридцятої весни», яку виконує гурт «Будьмо». Ідея така, що саме війна з’єднала і фронт, і тил воєдино, а інакше Україна була б знищена. На жаль, такі реалії і така неймовірно висока й гірка ціна нашої єдності.

– Що для Вас важить слово?

– Щонайперше слово для мене – сповідь, можливість розповісти про свої болі і позбутися накопиченого негативу. Якби я мовчав, то всі негативні емоції залишалися б у мені. А ще слово – як копняк і для мене, і для тих, хто його також заслужив. Інколи мені краще одержати доброго ляпаса, ніж слухати усілякі дурниці. Життя контрастне. І поезія – також. Іноді пишу важкі й сатиричні речі, а буває, враз народжується глибоко лірична пісня про маму чи друзів.

Останнім часом пішла така смуга в нашому житті, що хочеться своїми віршами, образно кажучи, дати шпіца злодіям і брехунам. Не можу позбутися гірких роздумів – тиснуть на мізки. А як напишу поезію, то ніби у чистій воді скупався. Позбуваюся таким чином емоційного бруду. Не можна у війну заплющити очі й нічого не бачити навколо чи вдавати, що не бачиш. Адже і в час війни творчі люди пишуть історію, яка залишиться для прийдешніх поколінь українців. Це наш обов’язок і та ж сучасна документалістика. А ще я планую видати свою першу збірку віршів.

– Ви вважаєте себе гідним поетом?

– Розумієте, якщо людина не визнає у собі таланту, обдарованості чи здібностей, то, на моє переконання, така особистість не має шансів для життєвого творчого розвитку. Тож вважаю себе не безталанним поетом, а найкращим. Я часто своєю творчістю свідомо провокую, бо так намагаюся когось зачепити, щоб спонукати до дій.

З творчої метрики

Мирослав Бойчук – український тележурналіст, документаліст, режисер, поет-пісняр, блогер, оператор, діджей, архіваріус, колекціонер. Член Національної спілки кінематографістів України. Народився, живе і працює в Івано-Франківську. Навчався в Івано-Франківській ЗОШ №16 та на факультеті журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Відвідував літературну студію «Франкова кузня». Автор книжки «Гумор, думки, анекдоти, байки» (2024, самвидав). Твори поета публікували у місцевій періодичній пресі та у соціальних мережах.

Світлина Юрія РИЛЬЧУКА.