Кінокартина режисерки Оксани Карпович «Мирні люди», українська прем’єра якої відбулася наприкінці серпня, є не лише ще одним суцільним і неспростовним доказом тих звірств, які росіяни чинять в Україні, а й вдалою спробою показати світові справжню суть «вєлікай русскай душі». Світова прем’єра картини відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі, де вона отримала спеціальну відзнаку.

Голоси з пекла

Для О. Карпович це не дебютна робота. 2019-го вона презентувала фільм «Не хвилюйся, двері відчиняться» – соціальний репортаж про пасажирів приміських електричок. У другій картині пані Оксана розглядає війну не з погляду жертв, а з погляду загарбників. Зробити це їй допомогли тисячі дзвінків, які російські військові здійснили з поля бою в Україні до своїх рідних. Їхні розмови слухали українські спецслужби й публікували записи цих перехоплень. У фільмі використано записи з березня по листопад 2022 року. Розмови монстрів у людській подобі – саме так хочеться охарактеризувати почуте.

Коли лише чуєш назву стрічки «Мирні люди», то уява може намалювати багато фантазій на цю тему та висунути чимало теорій про сюжетну канву стрічки. Насправді ж назва фільму – це дуже глибока іронічна метафора. Адже він показує справжнє єство нібито мирних росіян – рідних і близьких тих московитів, які воюють в Україні, їхній деградований внутрішній світ. А ще це документація злочинів російських військових в Україні, озвучена вустами вбивць.

Загалом режисерка прослухала 31 годину аудіозаписів перехоплених розмов російських військових. Це, за її словами, забрало два місяці. Робота ж над стрічкою тривала майже два роки – з квітня 2022-го по лютий 2024-го. І це продукція трьох країн: Канади, Франції та України.

Слова, від яких холоне кров

В одному зі своїх інтерв’ю О. Карпович зауважила, що їй хотілося, щоб українці були в стані афекту не від побаченого, а від почутого. І їй вдалося досягти цього. Тут немає кадрів безпосереднього насилля чи бойових дій. Але є розмови. Багато розмов. І от від діалогів, які ти чуєш, волосся стає дибки як у прямому, так і в переносному значенні. Складно повірити в те, що таке можуть промовляти люди.

Не переповідатиму всі ті нелюдські діалоги, адже це треба чути. Проте одна розмова ніяк не виходить з голови. Російський солдат з насолодою описує своїй матері різні види тортур, які вони застосовували до українців: жахливих, жорстоких, нелюдських. У його словах немає й краплі каяття, лише захоплення. Але найгірше не це. Відповідь його матері з другого кінця телефонного дроту приголомшує. Вона каже, що сама кайфувала б від того. Син їй у відповідь: «Мамо, ми тут людей вбиваємо». І чує від неї: «А ти впевнений, що то люди?». Для мене це вже найвища форма цинізму.

Усіх, хто планує дивитися фільм, мушу попередити, що там звучатиме лише москальська мова. До цього потрібно морально підготуватися. Слухати її нестерпно важко. Розумію, що нині в Україні є багато тих, хто, як і я, не може слухати «язик». Але ці діалоги потрібно чути, щоб знати, що в думках тих, хто прийшов на нашу землю. Це ще одне свідчення того, що то справжні монстри, котрі із захопленням розповідають своїм рідним про крадіжки, вбивства й катування, які вони чинили в Україні. Але найгірше, повторюю, що на другому кінці телефонного дроту їхні рідні – матері, дружини, сестри, батьки, брати – схвалюють це. Від цього кров у жилах холоне.

Повільне, але потужне кіно

Відеоряд фільму наповнено кадрами із прифронтових та деокупованих територій України: Київщини, Миколаївщини, Харківщини, Донеччини. І ті картини дуже тонко працюють на контрасті з аудіо. У кадрі – справжні мирні люди, українці. А за ним – голоси росіян, жорстокі й ненависні. В інтерв’ю «Радіо Культура» режисерка зазначила, що стрічка знята як свого роду нетрадиційний роуд-муві, що в перекладі з англійської означає «подорожній фільм». «Ми рухалися різними областями України й фіксували, документували наслідки війни», – розповідала вона.

«Мирні люди» – це не динамічний екшн, а скоріше медитація на тему війни. Фільм повільно розкриває перед глядачем усю глибину трагедії, дозволяючи заглибитися в атмосферу й відчути її. Власне, стрічка повільно, але впевнено занурює глядача в себе. Досягти цього ефекту допомагає майстерна операторська робота британця Крістофера Нанна.

Попри статику кіно тримає в напрузі. В якийсь момент глядачеві може здатися, що він безпосередньо бачить усе, що відбувається на екрані: зруйновані міста, знищені квартири й хати, розбиті дороги, братські могили, табір російських військовополонених… Однак саме контраст між спокійними пейзажами та жахливими розмовами робить фільм ще разючішим. Звук відіграє тут ключову роль.

«Мирні люди» дивитися непросто. Слухати фільм ще складніше, адже його аудіоряд набагато страшніший за картинку. Проте я переконана, що він є надзвичайно важливим не лише для світу як фіксація злочинів росіян в Україні, а й для українців – як остаточне розвіювання марних надій на адекватність росіян, нібито мирних людей. Для мене це не просто документальне кіно, яке в Україні розвивається надзвичайно потужними темпами, а й філософська стрічка, що змушує задуматися над суттю зла.