25 лютого відзначає свій ювілей доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслужений працівник освіти України, лавреат премій Марійки Підгірянки, Івана Франка, Василя Стефаника, Воляників-Швабінських (США), Фонду Тараса Шевченка (Київ) Микола ЛЕСЮК. В інтерв’ю для газети «Галичина» він поділився своїми секретами спілкування зі студентами, звернув увагу, що відомі чи навіть видатні прозаїки, поети, мовознавці, літературознавці, талановиті журналісти навчалися на «філології», а також наголосив, що в новому правописі, попри те, що є там доцільні й потрібні зміни, ще й надалі відчуваються російськомовні впливи, а прийнятий закон про мову не виконується. Микола Лесюк підкреслив: буде український президент, якому не байдуже, на якій вулиці і під яким пам’ятником стояти, буде український уряд – то буде й мова.

– Передовсім, пане Миколо, щиро вітаю Вас від редакції газети «Галичина» із 80-річчям. Що означає для Вас цей ювілей?

– Дякую за увагу до мене і моєї дати такого поважного видання в нашій області, яким є улюблена для багатьох читачів газета «Галичина». А ювілей цей означає немало. По-перше, вдячний Богові, що допоміг дожити до такого віку. І як би там не було, уже час підбивати життєві підсумки. Ніхто не знає, скільки кому відведено топтати ряст на цій святій землі, тому треба критично оглянути прожиті роки, бути готовим до фіналу. До свого ювілею підготував книжку, в якій дав досить-таки розлогу автобіографію і назвав її «Час збирати каміння…» Отже, збираємо потихенько.

– Подейкують, що викладачі з великим стажем роботи у вишах завдяки спілкуванню зі студентами довше залишаються молодими. А Ви почуваєтеся молодим?

– Мій батько помер молодим, мав лише 54 роки. Мені було 29. І я тоді думав, що батько вже старий. Так виглядає всім молодим щодо старших. А коли дожив до батькових років, то стало соромно, що я так думав. Людині в будь-якому віці здається, що вона молода. Як би це банально не звучало, але це таки правда, що душа людини не старіє ніколи. Мені й тепер здається, що я ще «бахур» (так кажуть у Ковалівці про підлітків, юнаків). На жаль, фізичні можливості вже не «бахурьИчі». Але маєте слушність. Перебування постійно в молодіжному колективі, спілкування з дівчатами стимулює, спонукає триматися в певній кондиції. Тож я дякую долі, що подарувала мені таку можливість – працювати з молоддю і почуватися молодим.

– Чимало випускників філологічного факультету ПНУ ім. В. Стефаника, де Ви трудитеся упродовж десятиліть, часто-густо не працюють за фахом, багато їдуть за кордон у пошуках кращої долі. Як втримати молодих людей, щоб вони трудилися для України?

– Це глобальне питання… Кожна людина, особливо якщо має мудру голову і працьовиті руки, шукає, де можна реалізувати свої здібності. В Україні, на жаль, чимраз менше таких можливостей. Роботи нема, зарплати низькі, а треба за щось купити їжу, одяг, оплатити житло, тож і їдуть туди, де це легше знайти. Але шкода, що при цьому людина втрачає свій фах, на здобуття якого потратила принаймні п’ять років навчання. Нинішній Президент закликав молодь повертатися в Україну, але до чого? Що вони тут знайдуть? Іти на ринок, продавати якісь продукти, вироби? Чи розповсюджувати флаєри? Чи іти офіціантом у кафе, ресторан? Попит на робітничі спеціальності є, але з дипломом про вищу освіту не так легко знайти відповідну роботу. Звичайно, їдуть одиниці. Більшість усе-таки залишається, знаходить вихід із ситуації. Тут ще можна залучити такий чинник, як патріотизм, у багатьох випадках він спрацьовує, але не завжди. Ось і розлітаються наші молоді люди по світу… І як їх стримати – поки що не відомо.

– Також нерідко можна почути, що нині на філологічному факультеті навчаються люди з низьким рівнем знань, яким не вдалося вступити на престижні спеціальності. Прокоментуйте.

– Це інколи зазнайкуваті молоді викладачі можуть так докоряти окремим студентам, що, мовляв, усі мудрі пішли вчитися на якісь там престижні спеціальності, а ти прийшов на «філологію» (хоч той викладач і сам філолог). Я не згідний з цим. Кожна людина має до чогось покликання, у чомусь може проявити себе краще, ніж інші. Можливо, є немало таких, що випадково потрапили, але основна маса студентів-філологів – це люди цілеспрямовані, залюблені в мову, літературу, мають дар до творчости, тільки ці задатки треба розгледіти, стимулювати, розвивати. Звідки ж беруться відомі чи навіть видатні прозаїки, поети, мовознавці, літературознавці, талановиті журналісти? З філологів, з тих, що люблять слово. І ще одне. Це діти працьовиті, старанні, дисципліновані, слухняні, бо переважно походять із сільських родин.

– Найвищою оцінкою для викладача є добрі відгуки і спогади про нього його студентів. І, як на мене, Ви є тим харизматичним Учителем, якого не забувають учні. Чи часто спілкуєтеся зі своїми колишніми студентами?

– Може, це буде виглядати нескромно, але я не чув якихось негативних, неприємних відгуків про себе. Я 26 років пропрацював у деканаті, 9 – завідувачем кафедри української мови, ось уже понад 20 років – завідувачем кафедри слов’янських мов, але ніколи за час своєї праці не принижував гідности людини, не зневажав, хоч не одному й ставив незадовільні оцінки, декого, може, й відраховував за несумлінне ставлення до обов’язків. Колись у нас була викладачка, яка змудра так заявляла: «Що, ВОНО мене буде оцінювати?!» Це коли проводили анкетування «Викладач очима студента». А я вважаю, що навіть останній двійочник – це людина, особистість, а не «воно». Просто, можливо, не туди потрапив. Ще кажуть, що як ти ставишся до людей, так і вони ставитимуться до тебе. Коли я був деканом, знав майже всіх студентів за іменами, хоч факультет наш був чи не найбільший. І тепер, зустрічаючись із випускниками 20-, 30-річної давности, називаю багатьох на ім’я. Це завжди приємні зустрічі і приємні спогади про ті чи інші епізоди. Тепер є фейсбук, у якому люди мають можливість відновлювати зв’язки, згадувати минуле тощо. Мені приємно, що згадують мене добрими, теплими і щирими словами. Хоч розумію, що міг колись когось і образити. Але не зумисно.

– Нині Ви добре відомий не лише на Прикарпатті, а й далеко за його межами мовознавець, автор численних праць, спрямованих на утвердження державного статусу і збереження чистоти української мови. Розкажіть, з чого все починалося? Коли ви зрозуміли, що дослідження українського слова стало невід’ємною частиною Вашого життя?

– Мову я любив ще зі школи, мав завжди добрі оцінки з української мови, учителі мене підхвалювали, а це ще більше додавало охоти до навчання. Середню школу закінчував у Донбасі, то була вечірня, звичайно, російська школа. Написав там кілька творів, учителі хвалили, казали, що мені треба йти на «журналістику» або на «філологію». Ось і пішов на філологічний до Станіславського педінституту. Закінчив його з відзнакою. Мені запропонували працювати за сумісництвом на кафедрі, вести практичні заняття із сучасної української мови. Коли в 1974 році до нас приїхав професор Іван Ковалик, Галина Степанівна Смирнова (моя улюблена викладачка) порекомендувала йому взяти мене в штат кафедри. Так і пройшов шлях від асистента до професора. До рідної мови ніколи не був байдужий. Але активний її захист, боротьбу за утвердження в суспільстві розпочав після установчої конференції Товариства української мови в лютому 1989 року в Будинку кіно в Києві, на якій мав честь бути присутнім. Там були палкі виступи – аж мороз по шкірі пробігав – про зневагу та ігнорування нашої мови, відкрита критика радянської системи, яка нав’язувала всюди російську. Після того ми організували Товариство в нашій області, мене обрали тоді заступником голови, я почав публікувати статті про мову в пресі, а пізніше уже і в солідних наукових виданнях. Більшість моїх публікацій, книжок присвячена нелегкій долі нашої мови, її одвічній боротьбі за виживання й утвердження.

– Як оцінюєте новий український правопис, до якого ми ще наразі звикаємо? Чи легко його імплементовувати в освітній процес?

– Оцінюю негативно, бо зроблено тільки пів кроку. Правописна комісія, створена колишньою міністеркою від освіти Грінєвіч (так охрестила її Ірина Фаріон), зігнорувала Інститут української мови НАН України, який, власне, й покликаний бути останньою інстанцією в питаннях мови. У комісії, на погляд багатьох небайдужих людей, мали бути директор Інституту Павло Гриценко, одна зі справжніх сучасних мовознавчих авторитетів Катерина Городенська, які б значно змінили й поліпшили правопис. Попри те, що там зафіксовано доцільні й потрібні зміни, є у ньому багато невирішених питань, ще й надалі відчуваються російськомовні впливи. Щодо імплементації правопису в освітній процес, то проблем у цьому не буде. Його швидко засвоять учні, люди старшого віку також без проблем запам’ятають ті нечисленні зміни, які внесла правописна комісія.

– А чи покликаний новий правопис дерадянізувати українську мову та убезпечити її від русифікації?

– Громадськість очікувала більш радикальних змін у правописі. Колись покійний уже професор Василь Німчук, будучи директором Інституту української мови, пропонував багато змін, щоб повернутися до правопису 1927 року. Потім залишив тільки 19 позицій. Але тоді це відклали. І тепер не вирішили. Наприклад, у слові «проєкт» вставили j (йот), щоб прикрити роззів між голосними о-е, а в інших випадках – ні. Кажемо ідея, матерія, але ідеальний, матеріальний. Тож і в прикметниках треба було вставити йот. У слові «комп’ютер» поставили апостроф, бо є в російській мові роздільний знак. А в словах «пюпітр», «пюре», «бюджет» та ін. – не ставимо, бо нема нічого в російській. Але ж ми однаково вимовляємо всі ці слова – твердий приголосний і йот. А пишемо чомусь по-різному… Є ще багато й інших прикладів, де комісія пішла за недоброю радянсько-російською традицією.

– Як відомо, в Україні з липня 2019-го діє новий закон про мову, що прийшов на зміну «циркуляру» Ківалова-Колесніченка. Чи запрацював новий закон повною мірою? Наскільки він сприяє престижу української мови й мовному будівництву країни?

– Прийнятий закон, звичайно, кращий від закону КК, але і в ньому є чимало позицій, які надають перевагу мовам меншин. І то «зелена» братія у Верховній Раді збирається його переглядати (до речі, Венеційська комісія в цілому схвалила закон, не мала до нього суттєвих зауважень). Але чи виконують його? На жаль, ні. Нещодавно Кабмін призначив уповноважену із захисту української мови Тетяну Монахову (здається, з Миколаєва). Кажуть, що спілкується російською. То який же це буде захисник? Треба, щоб на цій посаді була безкомпромісна, патріотично налаштована, нетерпима до ігнорування української мови особа. Наприклад, як Ірина Фаріон. Можливо, мої побоювання марні, можливо, вона буде гідним протектором нашої мови. Дай Боже…

– Один із найпопулярніших в Україні сьогодні письменників – Василь Шкляр у своєму інтерв’ю сказав: «Є в української нації один найбільший герой – один! Який врятував націю, який зазнав найбільше репресій, нападів, зневаги. Пережив більше від усіх ударів і гніту. Це українська мова! Вона – головний герой України всіх часів». Як вважаєте, сьогодні українська мова в безпеці чи й на 29-му році незалежності вона далі потребує захисту?

– Дуже влучно сказано. І справді, нашу мову зневажали як на сході, так і на заході України. У центральній та східній Україні москаль панував від (принаймні) 1654-го. За 365 років його мова, насильно нав’язувана, ввійшла в плоть і кров українців. А ще треба взяти до уваги, що цілими «дєрєвнями» сюди завозили голоту з Росії, яка й не мала наміру вчити українську, а, навпаки, вимагала, щоб з нею розмовляли на «понятном» для них «язикє». Ось так і народжувалися нові покоління в чужомовному середовищі, ось так поступово забували співучу материнську українську мову. Усе згадую слова Дмитра Павличка на тій установчій конференції Товариства української мови, що «скільки клубочок намотувався, стільки його й розмотувати треба». Як це страшно! Невже чекати 365 років, щоб зазвучала в Україні українська мова? І тут я вкотре повторюю: усе залежить від державного керівництва. Буде український президент, якому не байдуже, на якій вулиці і під яким пам’ятником стояти, буде український уряд – то буде й мова. Томаш Масарик колись у Чехії довго не загравав з німцями. Сказав, що має бути всюди чеська мова, і так сталося. А якщо виділяти для державної мови якісь нещасні квоти на радіо й телебаченні, добра не буде. Мусить з’явитися український Вашингтон чи хоча б такий, як у Чехії Масарик, тоді швиденько усі навперебій заговорять державною українською мовою. Але це мусить бути українець у повному розумінні слова. На жаль, 28 років нібито незалежности України в питаннях мови не принесли бажаного результату. Добра половина України і далі белькоче «язиком»…

– І насамкінець. Торік Івано-Франківськ облетіла, без перебільшення, сенсаційна новина про те, що чоловічий аматорський хор з нашого міста, у якому співає завідувач кафедри слов'янських мов факультету філології ПНУ Микола Лесюк, отримав чотири «так» від журі популярного конкурсу «Х-фактор». Що означає для Вас бути учасником цього хору та ще й досягати таких вагомих результатів?

– Так, це була цікава пригода. Наш хор під назвою «Благо» співає службу Божу в катедрі (у свята і неділі о 17 год.). Одночасно функціонує під назвою «Каменяр» у Народному домі №1 (вул. Шевченка). Отож нас запросили на «Х-фактор». Перший тур ми пройшли з успіхом, нас дуже хвалили (на телебаченні показали тільки фрагменти нашого перебування). Запросили на другий тур. Спочатку співав наш імпровізований квартет. Схвалили і запросили весь колектив. За вечір і ранок ми вивчили нову пісню, яку також заспівали непогано. Потім довго мучили нас, випитуючи, чи ми хотіли б далі брати участь. Але всі дружно казали, що в будь-якому разі більше не поїдемо, бо немає фінансів на дорогу, деякі учасники працюють, тож не можуть відлучатися, і нас відпустили додому. Зрозуміло, далі в нас перспективи не було. Але це був для нас цікавий досвід, і всі були задоволені. А щодо участі в хорі, то це моя улюблена справа, співаю в різних хорах із 15-річного віку й донині… Дякую Вам, пані Оксано, за цікаві питання, але мушу закінчувати, бо біжу на репетицію (сміється. – Авт.).