Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю належною працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про українські реалії і перспективи розмовляємо з доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслуженим працівником освіти України, лавреатом премій Марійки Підгірянки, Івана Франка, Василя Стефаника, Воляників-Швабінських (США), Фонду Тараса Шевченка (Київ) Миколою ЛЕСЮКОМ.

– Пане Миколо, Україна наближається до 30-річчя своєї Незалежности. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?

– Для загальної історії 30 років – це мізер, це краплинка в дощовій хмарі, але для України це період неабиякої важливости, бо досі, на жаль, вона фактично не мала своєї державности. Так, була УНР, яка з різними змінами керівництва проіснувала ледве чотири роки, була ЗУНР, яка проіснувала загалом менше двох років, але це були роки лютої боротьби із зовнішніми та внутрішніми ворогами, роки шукань, становлення, які так і не привели до мирного існування держави як такої.

Україна – занадто ласий шматок для різних завойовників-окупантів, тому впродовж усієї своєї історії її землі перебували під чужим гнітом – татаро-монголів, московитів, поляків, мадярів, румунів тощо. Інколи здається, що це така її карма, тільки не відомо, за які і чиї гріхи вона несе віками цю спокуту.

Втім, на мою думку, тут є і простіше пояснення. Українська земля надзвичайно багата своїми чорноземами та природними ресурсами, її автохтонне населення – гостинний, культурний, толерантний народ із вродженою, генетичною інтелігентністю. Ось цим усім і користаються захланні, агресивні сусіди, тому й не хочуть відпустити Україну зі своїх ведмежих обіймів.

Але 30 років тому була проголошена Українська незалежна держава. І хоч у багатьох планах ця незалежність ще не справжня, бо лютий ворог і далі не відпускає її зі своїх хижих пазурів-лабет, і далі чигає на її землі, по-варварськи анексує її території (Крим, Донбас), усе ж Україна як держава існує і з Божою допомогою існуватиме далі.

– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежности? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?

– Цей день пам’ятають усі, хто тоді вже міг оцінити цю важливу подію. Це була ейфорія, невимовна радість. Але ніколи не забуду іншу подію, яка передувала цій – 16 липня 1990, коли під тиском демократичних, патріотичних сил було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Я перебував тоді у своєму селі Ковалівці, і коли по «дротовому» радіо оголосили Декларацію, ми з моєю покійною матінкою обіймалися й плакали з радости.

Почути слова про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах» – це було не до віри! Але потім довелося чекати ще рік, щоб остаточно закріпити це в новому документі – в Акті проголошення незалежности України та створення самостійної Української держави, ухваленому позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року. Тоді й справді не вірилося, що багатовікова мрія українців здійснилася, що не даремно сотні, а то й тисячі її вірних синів і дочок віддали своє життя за самостійність України.

– Чи є нині Україна по-справжньому незалежною?

– Я вже казав, що у багатьох відношеннях ця незалежність ще не справжня. Так, на папері її зафіксовано, з Україною вже рахуються як із самостійною державою інші держави, її незалежність підтримали майже 180 інших держав. Але над нею тяжіє совкова ментальність та проросійські настрої значної частини громадян України, інформаційний простір держави заполонений чужою – проросійською – ідеологією, у Верховній Раді майже немає представників правих, патріотично-націоналістичних сил, які б відстоювали ідеї самостійної України, а окремі депутати, як, наприклад, наша Оксана Савчук, не можуть, хоч багато для цього роблять, вплинути на думку депутатів із «зеленої» більшости та з інших фракцій.

– Дуже часто нам доводилося чути побоювання про те, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх і наскільки така загроза актуальна й сьогодні?

– Вважаю, що така загроза існує. Якби Україна ще з початків своєї державности взяла була курс на НАТО, то тепер вона вже перебувала б в альянсі і мала б гарантію своєї безпеки. Тепер не так легко туди потрапити, бо треба проводити чимало реформ, які б відповідали стандартам НАТО, а ці реформи усіляко гальмують і стримують антиукраїнські, проросійські сили. Тому агресивному північно-східному сусідові нічого не завадить вдертися через наші кордони в будь-якому місці, як це вони зробили на Донбасі та в Криму.

А що світова громадськість? Осудять, оголосять ще якісь санкції деяким російським олігархам та політикам і на цьому їхній захист завершиться. Я не хочу накликати біду на свою державу, але, судячи із нинішньої політичної ситуації, такий сценарій цілком можливий. І те, що ми себе заспокоюємо, мовляв, «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», може виявитися тільки романтичною мрією.

Ворог сильний і підступний, добре озброєний. Українську ж армію розвалили, склади з боєприпасами повисаджували в повітря і ніде не знайшли винних. А поважають і навіть бояться тільки сильних. Слабким поспівчувають і забудуть. Тішить, правда, те, що в останні роки й наші Збройні Сили стали на ноги, уже мають силу і можуть дати відкоша агресорові, але в такому разі нові людські жертви і матеріальні втрати неминучі. Та у переважної більшости українців є ще надія на Бога. Може, цього разу він буде на боці України…

– Усе ж чи можна говорити, що Україна рухається вперед, шляхом поступу?

– Звичайно, Україна вже далеко не та, якою була 30 років тому. Її визнав як самостійну державу світ, хоч у деяких країнах її й досі асоціюють з Росією. За цей час в Україні появилася сильна дипломатія, маємо мудрих політиків, економістів, юристів, діячів інших важливих життєвих галузей. Збільшується, на мою думку, кількість патріотично налаштованих людей. Не всі вони, на жаль, мають доступ до керівництва державою, чимало з тих, що роблять погоду в державі, мають проросійські чи навіть ще прокомуністичні погляди.

В Україні прогнила судова система, зате процвітає корупція на всіх рівнях, яку подолати не вдається або просто долати не хочуть. Багато промислових підприємств перестали функціонувати, люди повтрачали роботу, змушені шукати заробітків за кордоном. Взяти хоча б Івано-Франківськ. Працювали «Позитрон», «Електрон», Автоливмаш, ТОС, фурнітурний та арматурний заводи, а також меблевий комбінат і меблева фабрика, які виробляли непогані меблі, та ще низка менших підприємств. Тепер стоять руїни, лише деякі приміщення використовуються. Україну могли б урятувати іноземні інвестиції, але інвестори не заходять, з огляду на корумпованість судової системи та сучасне нестабільне становище держави, викликане війною на Донбасі. І все ж певні позитивні зрушення в державі є.

– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня найвища державна влада відповідальною перед Україною?

– За 30 років існування нашої держави змінилося вже шість президентів, тобто тепер маємо вже шостого. Але чи були вони українцями, українськими патріотами? Таким був лише один із них – Віктор Ющенко. Але й він, на жаль, погоди в державі не змінив. На мій погляд, він був занадто інтелігентний, нерішучий, невольовий. Мільйони українців, які мерзли за нього на київських бруківках (я був також серед них) під час Помаранчевої революції, які голосували за нього, гірко в ньому розчарувалися, бо чекали, що при ньому запрацює українська влада, що розцвіте українська культура, що стане повновладною господинею в своєму домі українська мова, що керівні посади вищих і нижчих рівнів займуть патріоти-українці тощо, але цього не сталося. Не сталося цього, звичайно, й за інших президентів. Не сталося цього й за нинішнього, хоч на нього й було найменше сподівань. За 30 років ми так і не змогли домогтися в державі нормального статусу для української мови. Хоч у Конституції України записано, що державною мовою є саме вона. Але хто того дотримується. Хай собі буде записано, мовляв, а ми й далі будемо «калякать на «язике» та ще й вимагати для нього офіційного статусу.

У жовтні 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла була «Закон про мови в УРСР». Який це був буремний рік! Ніколи не забуду Установчої конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка, яка проходила в Будинку кіно в Києві 11 лютого 1989 року! Кілька годин я стояв у проході (зал був забитий людьми, як бочка оселедцями!), списав пачку паперу, конспектуючи виступи всіх промовців. Які це були виступи! Які це були емоції! Пам’ятаю, як молода дівчина з Канади Христя Фріланд (українка за походженням), яка пізніше була міністром кількох міністерств, серед них і міністром закордонних справ Канади і навіть заступницею прем’єра Канади, сказала, що приїхала до Києва удосконалити українську мову, але ніде в столиці України не чує її! Чи можна таке уявити, що в Парижі не почуєш французької, а у Варшаві – польської мови? Це тільки в Україні можлива така абсурдна ситуація! І ось у жовтні 1989-го, повторюю, прийняли закон про мови.

Там було багато позитивних моментів, але як ми тоді його критикували! Ми не могли змиритися з тим, що на деякі моменти відводилося аж до 10 років для впровадження в життя. Нас це обурювало, бо ми хотіли, щоб негайно вся Україна, вся офіційна сфера заговорила українською! Тепер, з відстані часу, бачу, що не було в тих «перехідних періодах» нічого поганого. Якби той закон був запрацював, нині Україна була б україномовною! Але через наших горе-президентів, через нашу владу закон засунули в глибоку шухляду і ми нині починаємо все спочатку. І знову відтерміновують його втілення в життя, і знову над ним нависла загроза ревізії, скасування тощо. Знову проросійські сили пхають палиці в колеса, хочуть щоб і далі значна частина населення України розмовляла мовою заклятого ворога-москаля, а в майбутньому покликати цього москаля рятувати «русскоязичноє насєлєніє».

Чи звільнимося колись від впливу цього агресивного сусіда?! Безперечно. Але за умови, що більшість українців зрозуміє, хто ворог України, дружно голосуватимуть за проукраїнські патріотичні сили і оберуть президента-українця та справжню українську владу. Буде український Президент – буде українська мова, українська культура, буде Україна! Отож, чи є нинішня вища державна влада відповідальною перед Україною? Не зовсім, і це тому, що вона часто не думає і не діє в унісон з українцями, які прагнуть жити у вільній європейській країні, хочуть розмовляти своєю рідною мовою, хочуть, щоб вона звучала повсюди, як це є в інших країнах світу. Вище керівництво держави на словах теж ніби прагне в Європу, але недостатньо працює для цього.

– Помаранчева революція і Революція Гідности показали, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалося досягти нашій країні за три десятиріччя?

– Після Революції Гідности минуло вже сім років. Після Помаранчевої – сімнадцять. Мільйони людей брали участь у цих Майданах, здавалося, і першого, і другого разу, що аж тепер буде справжня Україна, але ні перша, ні друга революції не дали ніякого результату, бо владу захоплюють люди, для яких Україна – чужа, є об’єктом збагачення, визиску й обкрадання. А прості виборці залишаються ні з чим і далі мріють, що колись таки буде незалежна в повному розумінні слова Україна.

Моя покійна мама, яка відійшла в кращі світи ще в 1994 році, дуже тішилася, що до нас повернулися наші державні символи – гімн «Ще не вмерла…», тризуб і синьо-жовтий прапор, чекала, що з кожним роком ми наблизимося до нормальної самостійної держави, навіть відмовилася від грошей, які отримувала як багатодітна мати, щоб, бува, не збідніла держава. Відтоді минуло 26 років, а ми, де стояли, там і стоїмо… Щоправда, сучасне керівництво державою, як видно, розуміє, що наше спасіння – це Європа, США, НАТО. На жаль, нас не поспішають туди приймати, а ми ще не готові туди ввійти…