Я не думаю, що патріотизм у часі війни – то тільки особистий героїзм на фронті. Це, як на мене, і найвищий вияв патріотизму – покласти голову за друзів своїх. Але є такі непомітні для сторонніх, але нагальні й конкретні щоденні справи пересічних людей у тилу, без яких навіть не можна уявити українські реалії. Серед таких редутів – волонтерство, а мені цей вияв патріотизму дуже кортить називати подвижництвом. І чин громади села Микитинці Івано-Франківської міської територіальної громади на чолі зі старостою Іриною Паращук – не виняток, а приклад волонтерського руху. Проте у кожної доброї й гідної справи, як і, до речі, у підлої чи мерзенної, завжди є прізвище, ім’я й по батькові. Тож сьогодні в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» мандруємо в Микитинці, щоб розповісти про жінку-доброволицю Ярославу Матусяк, котра своєю працею, як і чимало її односельчанок, уже п’ять років тримає волонтерський фронт і наближає перемогу над російськими загарбниками.
...Є на Прикарпатті села й міста, якими не хочеться пролітати на авто, а кортить спацерувати – без поспіху, неквапом і насолоджуючись. Серед таких – і Микитинці. А головно, що такі відчуття мене не покидають защораз і вже впродовж багатьох років – щойно зроблю кілька кроків тими дорогами, якими ще 130 років тому мандрував і великий Іван Франко… Відчуваю дивний і особливий доторк до минувшини.
Жительці Микитинців уродженці Галича Ярославі МАТУСЯК – 31 рік. Вона дружина і мати двох дітей: п’ятикласниці Владислави і цьогорічного першачка Данила. Навчалася вона свого часу в ПТУ №5, яке сьогодні називається професійно-будівельним ліцеєм, тож дуже любить фотографування і малярство. Жінка вважає себе художницею. А про фотографування говорить як про хобі чи улюблене заняття. Навіть закінчила спеціальну школу фотомайстерності, а найбільше любить щасливі сімейні фото. Та з 24 лютого – часу повномасштабного вторгнення в Україну російських терористів – Ярослава не може фотоапарат навіть до рук взяти…
– Згадайте, пані Ярославо, яким для Вас і родини був той страшний день – початок навали російських загарбників на нашу землю?
– Добре пам’ятаю, як мій чоловік збирався їхати у відрядження до Дніпра, але зранку, десь о пів на шосту, зателефонував мені, щоб я відкрила двері, бо забув ключі. Я спросоння нічого не зрозуміла: «Ти що, вже приїхав з відрядження?» А чоловік каже: «Вже за Івано-Франківськом мені зателефонував шеф і сказав повертатися, бо почалася війна…». Ми ввімкнули телевізор і слухали повідомлення про перші вибухи… Зрештою, перші вибухи в Івано-Франківську нам і самим було добре чути. Вікна нашого помешкання у сільській багатоповерхівці виходять на річку.
У нашій сім’ї кожен по-різному зреагував на таку ситуацію. Чоловік забідкався, що в авто порожній бак, а на АЗС може бути навала людей – зібрався, поїхав і встиг заправити легковик пальним. Я почала збирати речі, документи, ліки… Було страшно, що в Микитинцях можуть стріляти ракетами по приватному сектору, а особливо по багатоповерхівках, тобто по наших помешканнях. А син Данило у мене алергік. Тож потрібно було зібрати ще й спеціальну аптечку для дитини.
Спочатку ми вирішили їхати в село Узин до чоловікових батьків. Але там із сім’єю витримали лише два дні. Я подумала: «Чого буду там сидіти у селі, що висиджу?». Тож уже третього дня війни почали черговий етап свого волонтерства – плетіння маскувальних сіток у приміщенні Микитинецького ліцею. Але щонайперше зателефонували старості села Ірині Паращук, що ми з подругою Тетяною, чоловік якої на фронті, вирішили організувати там волонтерський центр. Староста погодила дозвіл з керівництвом школи…
Тоді ми не лише не вміли, а й навіть уявлення не мали, як потрібно правильно в’язати маскувальні сітки. Тож відтак зателефонували волонтерам, які вже мали такі навики, і поїхали туди з чоловіком. Нам вони пояснили і все показали – і як виготовляти стенди, і який матеріал добирати, і як власне плести основи і самі сітки. У перші дні в рух ішло все і з тканин різних видів – і старі кофти, і штани, і футболки… А тепер, зрозумівши вимоги до таких виробів, вже використовуємо тільки натуральні тканини, відтак відвозимо їх на одну з фірм у нашому місті, де тканини фарбують у потрібні сезонні кольори, далі інші люди доброї волі нарізають з них стрічки, які ми вже в’яжемо докупи.
Були спочатку і великі проблеми з основами для сіток. У магазині купити їх було годі, а ті, що ми мали, не годилися: надто великі «очка». То ми самотужки навчилися й основи плести, удосконаливши обладнання, щоб працювати з обох боків. У перший місяць війни разом з іншими добровольцями виготовляли по дві-три маскувальні сітки щодня. Тепер я намагаюся приходити в школу зранку, щоб організовувати працю чи пояснити обсяги роботи тим, хто, можливо, прийде вперше. А після обіду на себе такі обов’язки бере наш побратим Саша, який працює пожежником.
У березні у нашого сина почалося загострення астми, і я переживала, що в разі чого він у підвалі й кількох днів не витримає. То ми вирішили їхати в Чехію – до родини хресного батька нашої доньки. Але я категорично сказала, що особисто не їду – залишаюся, бо потрібна тут, у Микитинцях: хай трошечки, але щось таки зроблю для нашої перемоги. І тепер, після пів року від часу повномасштабної російської агресії, розумію, що перебуваю на своєму місці, і не жалкую, що не поїхала з дітьми і сестрою за кордон. Так, на мій погляд, тоді було треба чинити, а я мати. Було дуже важко, бо не знала, чи побачу ще колись своїх дітей. Та знаючи, що вони у безпеці, я у Микитинцях весь день віддавала себе волонтерству.
– Плести маскувальні сітки – то, на мою думку, не лише нелегка й марудна справа, а й відповідальна.
– Це тепер я відчуваю біль у спині і ходжу на реабілітацію, а у перші дні про таке навіть і не думала. Спочатку допомагали нам і тимчасово переміщені особи. Але вони витримували тиждень чи максимум два. А відтак не з’являлися. Одна жінка, пригадую, дуже вибачалася, що не може правильно говорити українською, просила виправляти її помилки в мовленні, а друга постійно спілкувалася тільки російською. Але вони дуже відповідально працювали.
Тоді я навіть відчувала до них та інших переселенців повагу і жодного разу не зробила зауваження. Може, тому, що серцем сприйняла розповіді про окупацію їхніх домівок кадирівцями? Але сьогодні мої відчуття загострилися: думаю собі, що вже пів року триває війна, а ті жінки не мають житла, тиняються по друзях і знайомих, але чомусь і далі розмовляють російською – мовою убивць… Я не розумію, що ще має зробити росія, щоб їм і таким, як вони, стало бридко спілкуватися мовою загарбників? Дуже хочу про це їх запитати.
– Знаю, що Ви у волонтерстві не початківець.
– Так, я проваджу волонтерську роботу ще з 2017 року. І навколо мене завжди чимало людей у військовій формі чи ветеранів війни. Серед них – Ігор Дільний, який відкрив центр реабілітації «Нові крила» в Івано-Франківську, що нині також є одним з активних осередків волонтерства. Ми з ними співпрацюємо. Бо ж не лише виготовляємо маскувальні сітки, а й формуємо медичні аптечки. У перші дні повномасштабної навали і бронежилети купували, навіть хлопці їх випробовували на полігоні, а також закуповували турнікети для збирання медичних аптечок, наколінники і налокітники та ін. По кілька штук годі було й придбати, бо продавали лишень партіями. А де було взяти такі фінансові ресурси?
Було важко. Але мені допомагає те, що я вже п’ять років волонтер і в моїй групі є дві сотні дуже щирих і вірних однодумців. Ми зорганізувалися ще напередодні новорічно-різдвяних свят для допомоги сиротинцю в Івано-Франківську і в селі Медині колишнього Галицького району, тобто працювали з друзями як соціальні добровольці. Свою роботу координували з керівниками соціальних дитячих закладів і священниками церкви Всіх святих українського народу УГКЦ у Микитинцях. А також свого часу почали опікуватися одинокими матерями й сім’ями з дітьми-інвалідами. Моя група називається «Добро починається з тебе». І це ключовий момент, кредо нашої роботи. Ті сім’ї, кому ми свого часу допомогли, тепер самі допомагають іншим родинам. Долучаються волонтерські родини.
– Чи не втомилися волонтери? Бо щось у шкільній спортзалі охочих не густо?
– А наші хлопці – захисники на фронті не втомилися? Хто питає, чи є в них їжа, вода, змінний сухий одяг тощо? Ми не маємо права ні на втому, ні на звикання до війни. Адже волонтери працюють за покликом душі і серця. Та, на жаль, звикання таки відбувається. Адже у порівняно мирних західних регіонах України люди відчувають війну, образно кажучи, на тлі бойових дій. Якщо, звісно, їхні друзі не на фронті, якщо не забрали на війну чоловіка, брата чи батька, або не загинув сусід…
Я не дозволяю своїм рідним звикати до небезпеки. У моєму волонтерстві перший помічник – мій чоловік Володимир. Він є стрижнем нашої сім’ї і годувальником, а також робить усе, щоб я могла займатися тим, що роблю. Без його підтримки та опіки не було б мене такої, як тепер. А мрію я про заснування благодійної організації. Єдине, чого боюся, – обділити увагою своїх дітей і сім’ю. Все ж вони в мене мають бути на першому місці.
– Що для Вас у житті важить волонтерство?
– Найперше – це вияв любові і співчуття, розуміння й підтримки інших людей – матерів, дітей, воїнів та їхніх родин… Прикро, але нині ми дуже відчуваємо брак охочих допомагати. Тож разом з друзями і старостою села Іриною Паращук закликаємо всіх охочих приєднуватися до строю волонтерів. Наша праця в тилу дуже потрібна на війні.
Події 24 лютого сколихнули нашу державу і, зокрема, громаду Микитинців. Вранці того дня під сільрадою мене вже чекали жителі села. І найперше їхнє запитання було: «Ірино Іванівно, чим ми можемо допомогти і що нам робити?» Допомогу пропонували всі – і дорослі, й молодь та діти, і підприємці, й освітяни. Сільська рада у ті дні стала центром волонтерства. Щодня приходили люди й приносили все, що могли. Ніхто не знав, що нас чекає, але всі розуміли, що потрібна їхня поміч. Актова зала сільської ради стала пунктом прийому допомоги для фронту. А ми шукали способи і шляхи доправлення потрібних вантажів для наших вояків на фронт. Нині на війні перебуває не менше сотні чоловіків із нашого села, серед них – і мій. Пережили ми і загибель на фронті колишнього заступника голови сільради – волонтера і громадського активіста, який пройшов АТО і був поранений, – Романа Сметани. Громада пам’ятає його добрі справи. Ми й надалі допомагаємо нашим захисникам та їхнім родинам. Відправляємо допомогу в різні фронтові і прифронтові регіони. Я зрозуміла для себе, що всі родини, чиї чоловік, сини чи доньки, родичі чи близькі сьогодні перебувають на фронті, вже стали волонтерами і допомагають не лише їм, а й їхнім побратимам. У реаліях війни моє основне завдання як керівниці – створити такі життєві умови в селі – як для корінних жителів, так і для тимчасово переміщених осіб, – щоб кожен відчував підтримку одне одного. Кожна родина має знати, що за нею стоять люди, сусіди, які за потреби допоможуть, що у Микитинцях є центр, куди завжди можна звернутися по допомогу. Допомагаємо не лише воїнам на фронті чи тимчасово переміщеним особам, а й малозабезпеченим односельцям, у тому числі інвалідам, одиноким. Громада повинна відчувати плече одне одного і не бути байдужою. Ми є порівняно спокійним тиловим поселенням. І навіть на звуки сирен люди вже майже перестали належно реагувати. Так ми помаленьку звикаємо до цієї війни. Як же не дати людям «заснути» і як з цим боротися? Постійно нагадуємо про небезпеку і щораз просимо належно реагувати на повідомлення про повітряну тривогу. А ще – про потребу волонтерської допомоги у плетінні маскувальних сіток. Наші хлопці просять про це. У березні–квітні було багато охочих, а тепер люди частково розслабилися. Тож про це нагадуємо не лише ми, а й наші духівники під час богослужінь. Адаптуємося до воєнних умов та намагаємося долати виклики долі. Нема жодного страху – мусимо бути сильними й надійним тилом для захисників України.(Ірина Паращук, староста Микитинецького старостинського округу Івано-Франківської міської територіальної громади.)