Що відчуваєте ви, коли бачите дитину з інтернату? Думаю, тут ціла гама почуттів: від співчуття й жалю до певного остраху й несприйняття. Напевне, з пересторогою ставитимуться до неї і в навчальному закладі, де вона здобуватиме професійну освіту, і під час прийому на роботу. Це як своєрідне тавро.

Понад 100 тисяч дітей в Україні живуть у державних закладах різних типів: інтернатах, дитбудинках. При цьому лише до 10 відсотків їх є сиротами, решта ж мають близьких родичів, часто одного чи й обох батьків.

Інтернати шкідливо впливають на психічний та інтелектуальний розвиток дитини. Особливо це стосується маленьких, до трьох років, діток: шкода, завдана їм, невиправна. За даними сайта кампанії «Відкриваємо двері дітям», 20% випускників інтернатних закладів мають судимість, 14 – займаються проституцією, 10 – протягом двох років після випуску здійснюють самогубство, і лише 10% цілковито інтегруються в суспільство (дані російського дослідження – в Україні такого вивчення, на жаль, не проводили). А ще дослідження свідчать, що діти матерів, які виховувалися в інтернатах, ризикують також опинитися в таких закладах, адже тамтешнє середовище не сприяє формуванню в дитини здатності вибудовувати стосунки на все життя. У жодній цивілізованій країні закладів на 100–200 осіб давно немає.

Життя в інтернаті – це закритість, ізоляція від навколишнього світу; розрив родинних зв’язків, брак тепла й любові; втрата індивідуальності, насильство, приниження, нівелювання особистості; формування споживацького ставлення до життя, непристосованість до самостійності; зменшення шансів здобути повноцінну освіту; зростання шансів стати жертвою торгівлі людьми, експлуатації, підліткової вагітності.

На утримання інтернатів в Україні витрачають мільярди гривень. Але лише 10-та частка цих сум іде на потреби дітей, решта – на оплату праці персоналу, комунальні платежі й таке інше.

Наявність у країні системи інтернатів негативно впливає на сім’ю як основу здорового суспільства. Насамперед вона створює для родин, які опинились у складних життєвих ситуаціях, а також батьків, котрі недобросовісно ставляться до виховання дітей, спокусу позбутися проблем із дитиною – нехай, мовляв, її виховує держава. Держава ж найчастіше щодо таких горе-батьків виконує каральну функцію: забирає дітей із кризової сім’ї, а не намагається їй допомогти.

Низький життєвий рівень українців, коли значна частина сімей з дітьми залишається за межею бідності, відсутність послуг із підтримки таких сімей на рівні громади, недостатній розвиток інклюзивної освіти, а ще відомча розрізненість (інтернати перебувають у підпорядкуванні трьох міністерств: соцполітики – діти з інвалідністю, охорони здоров’я – наймолодші, освіти і науки – найбільше інтернатів і дітей) – причини існування таких закладів в Україні.

Влітку 2017 р. в нашій країні почали здійснювати реформування інтернатів для дітей – деінституціалізацію. 9 серпня тодішній уряд затвердив Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 рр. На першому етапі її реалізації кожен регіон мав оцінити свою мережу інтернатних закладів, з’ясувати, як та чому потрапляють туди діти та які соціальні, освітні, медичні й реабілітаційні послуги є в громадах. Далі регіони мали підготувати свої плани реформування: визначити, які послуги мають надавати громади, щоб не було потреби в інтернатах, і (другий етап реформування) разом з органами місцевого самоврядування створити ці послуги. А інтернатні заклади мають трансформувати відповідно до регіонального плану.

Деінституціалізація, за задумом її ініціаторів, – це не про закриття інтернатів, не про економію коштів і не про те, що їхні вихованці опиняться на вулиці. Вона про створення таких умов, за яких потреба в інтернатах просто відпаде. Суть реформи в тому, щоб допомогу сім’ї надавали в громаді, щоб дитина виховувалася в родині. У кожній громаді має бути фахівець із соціальної роботи, який допоможе і порадить. Батькам, які ведуть асоціальний спосіб життя, необхідно насамперед постаратися допомогти: здолати залежність, знайти роботу, щоб вони могли дбати про своїх дітей. Групи продовженого дня, організація гарячих сніданків та обідів у школах також мають на меті допомагати дітям, чиї батьки не можуть утримувати їх матеріально. Якщо ж дитина залишилась без піклування або в сім’ї їй загрожує небезпека, її вилучають і поміщають у патронатну родину (на термін до 3-х, зрідка – до 6 місяців). За цей час соціальні служби мають працювати із сім’єю, щоб подолати кризу й повернути дитину до батьків. Якщо ж це неможливо або дитина стала сиротою, для неї шукають іншу родину, дитячий будинок сімейного типу або влаштовують у малий груповий будиночок. У ньому має жити до 10 дітей (в сучасних інтернатах – їх по 100–300).

Логіка реформи в тому, щоби жодна дитина не постраждала, щоб мала родину або умови життя, максимально наближені до сімейних. Та це лише те, що заплановано: красиве, шляхетне, все в ім’я дитини. А що насправді? Цього року почався другий етап реформування. Ще у грудні 2019-го на розширеному засіданні Координаційної ради з питань реформування інституційного догляду та виховання дітей було підсумовано впровадження реформи за два роки й обговорено план на наступні п’ять. Так-от, за цей час 26 інтернатних закладів припинили свою діяльність шляхом ліквідації або трансформації в заклади освіти, а 47 змінили лише тип закладу, не відмовившись від інтернатної системи, що є фактично псевдореформуванням.

А як вирішують це питання на Прикарпатті? За роз’ясненнями ми звернулися до Служби у справах дітей в Івано-Франківській області. Й ось як нам прокоментували ситуацію:

«Впровадження реформи деінституалізації перебуває на особливому контролі облдержадміністрації. Свої зусилля в цьому напрямі об'єднали структури служб у справах дітей, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Адже мета реформи – повернути дитину в сім'ю.

Розроблено та затверджено рішенням обласної ради «Регіональний план дій з реформування системи інституційного догляду та виховання дітей в Івано-Франківській області на 2019–2026 роки». Щорічно проводять моніторинг закладів інституційного догляду та виховання дітей. Відповідно до потреб приведено мережу інтернатних закладів системи освіти. Зокрема припинено діяльність Перегінської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату обласної ради. Калуську спеціальну школу-інтернат І-ІІІ ст. №2 (для дітей зі зниженим слухом) об’єднано з Калуською спеціальною школою обласної ради (для глухих дітей). Учнів цих закладів, із врахуванням бажань батьків та інтересів дітей, влаштовано на інклюзивне навчання або в інші спеціальні заклади освіти.

Із закладів інституційного догляду та виховання дітей у свої родини після запровадження карантину, спричиненого коронавірусною хворобою (COVID-19), повернулося 1278 вихованців. Цим діткам приділяють особливу увагу соціальні служби.

Також проводимо моніторинг із визначення потреб об’єднаних територіальних громад у послугах для дітей та сімей з дітьми, їх надання та оцінки якості.

Зокрема, у 18 об’єднаних територіальних громадах утворено структурні підрозділи з питань соціального захисту населення громади.

У чотирьох об’єднаних територіальних громадах: Витвицькій у Долинському районі, Нижньовербізькій у Коломийському, в Коломийській та Тлумацькій міських ОТГ утворено комунальні заклади «Центри надання соціальних послуг».

У десяти об’єднаних територіальних громадах: Ланчинській (Надвірнянський район), Матеївецькій, Печеніжинській, П'ядицькій (Коломийський район), Коломийській міській, Івано-Франківській міській, Калуській міській, Рожнівській сільській (Косівський район), Старобогородчанській сільській (Богородчанський район) та Спаській (Рожнятівський район) створено структурні підрозділи соціальної сфери.

Нині надзвичайно важливо активізувати роботу щодо реалізації державної політики з питань соціального захисту дітей та підтримки сімей».

Цифри нібито обнадійливі. Та хотілось би побачити за ними дитину. Почути про проблеми, довідатися про патронатні й прийомні сім’ї, про дитячі будинки сімейного типу. Тож запрошуємо їх до розмови. Також розуміємо, що є сім’ї, в яких дітям загрожує реальна небезпека померти від голоду чи бути покаліченими п’яними батьками… Напевно, для них і інтернат є раєм. Можливо, хтось із наших читачів має позитивний «інтернатний» досвід. Поділіться.

Замість постскриптуму. Зі спогадів інтернатівця Євгена Мойсеєва з Краматорська:

«Інтернатські» намагалися одне одного підтримувати, але частіше були взаємні знущання. Там усе дуже просто: хто сильніший, той і має слушність. І були найсильніші. Якщо ти, наприклад, узяв у такого цигарку, то будеш винен цілий блок. І ти йдеш на злочин. Бо якщо до вечора блоку не буде, ти помреш. Ідеш повз сигаретний лоток, хапаєш цей блок і біжиш.

…Я був слабкою дитиною, тому постійно був ущемлений. Мене били, але я нічого не міг вдіяти. Я постійно думав, що я негарний, що в мене нічого не вийде, що я не маю майбутнього, що мене ніхто не підтримає…

Не вірю, що інтернат здатний виховати нормальних дітей. Будь-яка сім’я краща за будь-який інтернат. Діти-сироти люблять своїх батьків. І я нікому іншому не потрібен, крім своїх батьків. Найгірше, що відбувалося зі мною в інтернаті, – це відчуття, що я сам і нікому не потрібен. Це травма. Тому такі діти вбивають людей, крадуть. Коли я крав, думаєте, мені було боляче, що я краду в людей? Ні! І це найстрашніше. Немає совісті. Тому що злий на всіх: «Вам усім добре, ви ж домашні!».