Літопис війни – це не лише книга пам’яті про полеглих у боротьбі з російськими загарбниками, а й книга правди про кожного з нас у тилу – волонтерів, духівників, лікарів, журналістів, енергетиків, аграріїв, комунальників, музикантів, літераторів, художників. Отож сьогодні у форматі редакційного проєкту «Людина у війні» розповімо про ПП «Мазур» – швейне підприємство, яке упродовж майже трьох десятків років спеціалізується на пошитті верхнього одягу і, за словами теперішнього старости села Вовчинця Івано-Франківської ТГ Михайла Назара (донедавна – багатолітнього сільського голови), залишає у громаді добрий виробничий і соціальний слід.

У часі ж війни колектив прикарпатських швейників на чолі з власником підприємства Сергієм Мазуром активно працює для потреб ЗСУ – виготовляє для українських вояків різноманітні формені головні убори.

...Серпень – спека. А у приміщеннях швейного цеху підприємства, в якому трудиться кілька десятків працівників на чолі з начальницею виробництва Наталією Туткою й технологинею Людмилою Лагозою, комфортно: і свіжо, і світло. Та й шуму від устаткування, яке тут працює, майже не чутно. А найголовніше – як добрий знак, на мою думку, що проходячи поміж рядами з робочими столами, за якими працюють люди, я у поглядах швачок не відчув жодної напруги чи настороженості. Люди працювали й усвідомлювали вагу своєї праці, тож належно сприймали відвідини журналіста.

– У 90-х роках стояли черги охочих, щоб заснувати підприємство – треба було ніби через Говерлу перескочити, – розповідає Сергій МАЗУР. – Але так чи інакше, а «Мазур» виник, бо дуже хотілося мати свою справу. Тоді я працював на «Позитроні» за направленням як молодий спеціаліст після Київського технікуму електронних приладів. Також зареєструвався як приватний підприємець.

– Як на мене, то Ви кардинально змінили свої підприємницькі зацікавлення.

– Так, доти ніколи й не думав, що зможу займатися швейним виробництвом.

– А хто Вас надихнув на такий бізнес?

– Натхнення дала моя дружина Лідія – сьогодні моя права рука – і саме для неї я відкривав це невеличке підприємство. А відтак і я полюбив цю справу.

Моя дружина від народження Богом обдарована талантом швачки – бабуся їй купила швейну машинку ще у шкільні роки. Лідія має чудовий смак і добре орієнтується у сучасних модних течіях. А я спочатку займався реалізацією продукції і був закрійником.

Першими роками після заснування фірми ми шили верхній одяг – чоловічі куртки, зокрема й шкіряні. Але турецька якісна шкіряна продукція почала нас витискати з ринку. Ми завжди мріяли шити серійну продукцію. Тож вийшли на пошиття головних уборів – чоловічих картузів кашемірової групи. Тоді хороших головних уборів бракувало. І з 2000 року пошиття головних уборів стало нашою основною спеціалізацією.

– Відомо, що впродовж останніх двох років Ваша фабрика дуже активно працює для ЗСУ.

– То надто голосно сказано – дуже активно. Працюємо у міру потреби. Але все почалося якраз 24 лютого 2022 року. До мене звернулося керівництво Івано-Франківська в особі заступника міського голови Руслана Гайди – директора департаменту МВК зі взаємодії із ЗСУ та Національною гвардією України. Тоді й взялися шити військовий одяг. А доти ніколи не працювали на Міноборони. Просто якось виграли тендер і шили дещо на замовлення Державного бюро розслідувань... Плануємо також запустити пошиття трикотажних виробів, широкого спектра своєрідного домашнього текстилю. Як буде? Не знаємо, бо війна. Будь-коли до нас можуть звернутися з новим замовленням для потреб фронту. Разом зі своїми партнерами ми розробили схему пошиття військових наколінників, які наразі й шиємо. Передавали наші вироби для апробації бійцям на фронт. Відповіли, що годиться. І ми вже першу партію виготовили. У пошитті головних уборів працюємо з представниками, які реалізують військовий одяг через магазини на зразок колишніх «воєнторгів». Ми просто якісно виконуємо те, що просять, і відтак перевіряють замовники. Але працюємо не з усіма – з перевіреною клієнтурою. Замовлень сьогодні не бракує. Проєкт – комерційний. Є багато фінансових видатків й зобов’язань. Звісно, ми втрачаємо на рентабельності, але робимо, бо розуміємо потребу.

– Які військові головні убори нині шиєте?

– І літні, і зимові. Наприклад, «мазепинки» – основний головний убір ЗСУ, а також панами статутного й позастатутного взірців та ін. Звісно, що не головні убори, а тільки Божа ласка зможе нас захистити. Найкращі відгуки про нашу продукцію – наявність замовлень. Закінчився вже літній сезон – дошиваємо залишки продукції, і фабрика традиційно у серпні йде відпочивати, налаштовувати виробниче обладнання, провадити ремонти, набирати замовлення тощо. Але краще б тих замовлень було щонайменше, бо це означало б, що воїни ЗСУ вже належно забезпечені. Ми ладні шити цивільне вбрання. Але реалії спонукають робити те, що, може, й не хочемо, але мусимо.

– Чи не бракує тепер підприємству ресурсу – людського й матеріального?

– Питання забезпечення матеріалами чи обладнанням вирішене, хоч спочатку було дуже важко. У нас на підприємстві нині зайнято до 40 людей. Працювало й більше. Я забезпечив би роботою й більше охочих, але маємо проблему з професійними кадрами, відчуваємо великий дефіцит хорошої робочої сили. А після війни, зрозуміло, ця проблема ще більше актуалізується. Дуже багато добрих спеціалістів через війну покинули Україну. Ми відчуваємо це у себе на фабриці. Кожна наша швачка – на рахунку. Тож як керівник я дорожу кожним спеціалістом на виробництві. Я завжди говорив, що у нас в Україні зарплата повинна бути як мінімум вищою вдвоє. Швачка, на мій погляд, має одержувати до 40 тисяч гривень. У них дуже напружена, складна, відповідальна й рутинна праця. Швачки працюють по вісім годин щодня. Одна справа – шити для сім’ї. То праця з натхненням. Є у світі країни, де взагалі вже немає швачок – люди не хочуть обирати таку виснажливу професію.

– Думаю, праця «на воєнних рейках» мала б додавати натхнення працівникам, навіть попри її рутинність і складність.

– Звичайно, інакше й бути не може.

– Згадайте, Сергію Анатолійовичу, як Ви і колектив «Мазура» пережили звістку про вторгнення російських загарбників.

– Ми й тоді не впали духом, хоч емоції, звісно, тиснули. Правда, напруга відчувалася і до 24 лютого 2022-го. Ми розуміли, що ворог не просто так не перший рік накопичує війська на кордонах з Україною. У мене не було жодних сумнівів, що буде війна. Тож її початок тільки став констатацією факту. Вони зробили те, про що нас попереджав чи не весь світ. Звісно, було страшно. Люди впродовж першого тижня не виходили на роботу – боялися. Але відтак і від керівництва міста нам зателефонували, і волонтери прийшли... Про цивільні плани ми забули – вся дилерська мережа затихла, а логістика, образно кажучи, ніби вмерла. І наша фабрика почала переформатовуватися: шити плитоноски та інше військове спорядження для ЗСУ. Думаю, наш колектив за ці два роки став набагато сильнішим.

– Чи відчуваєте Ви себе причетним до захисту України, працюючи в тилу?

– Звичайно, це питання філософське. Я не кажу, що оправдую себе тим, що перебуваю не на фронті, а в тилу допомагаю ЗСУ. Мені й досі не дає спокою запитання: чому я не на передовій?

Заспокоюю себе тільки тим, що тут зроблю більше, ніж як солдат на війні. З мене – у мої майже 60 років – не скажу, що зовсім не було б хісна на фронті, але майже так... Але в тилу намагаюся зробити все від мене залежне, щоб багатьом тисячам наших захисників було що одягнути на голову чи зручніше було виконувати бойові завдання у наших наколінниках і т. ін. Попросять зробити ще щось для ЗСУ – зробимо. А мобілізують – піду на фронт.

Вважаю, що й ті, хто в тилу, зокрема колектив ПП «Мазур», причетні до захисту України. Військові замовлення для нас – передусім, хоч наша цивільна дилерська мережа відчутно просідає. Ми вирішили, що головне сьогодні – одягати наших хлопців на фронті. А після перемоги, коли настане мир, і з пошиттям, сказати б, цивільного одягу надолужимо згаяне.