З іванофранківкою Олександрою Павлівною ДАУНІС, якій незабаром сповниться 90, ми запізналися випадково. На її ювілейний рік керівництво Івано-Франківської міської організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих зробило жінці... недоподарунок – передплатило для неї часопис «Галичина», але не з доставлянням до її оселі, а, як мовлять, у далину до млину. Тим-то очікуваний нею часопис заблукав десь між поштовими відділеннями міста. Оскільки квитанції пані Олександрі не дали, вона зателефонувала до нашої редакції з проханням допомогти…

О. Дауніс – літня людина з інвалідністю, тож має великі проблеми з тим, аби самій кудись вийти з оселі. Й позаяк керівництво міського товариства репресованих відмахнулося чи дистанціювалося від логічного завершення доброї справи, то ми вирішили самотужки щотижня доправляти газету для нашої давньої читачки на її домашню адресу, поки цю проблему, на наше прохання, розв’язують на пошті. Так я й зустрівся з Олександрою Павлівною – як її тимчасовий кур’єр-листоноша.

У вікна помешкання О. Дауніс на вулиці Володимира Івасюка в обласному центрі Прикарпаття велично заглядають маківки храму Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ монастиря Святого Йосифа отців редемптористів, а церковні дзвони благословляють її світанки. Свого часу жінка була активною парафіянкою цього храму, а тепер церква приходить до її помешкання – у відлунні богослужінь і молитов. А весь вільний простір її квартири займають українські книжки, з якими вона не розлучається все своє тавроване сталінщиною життя – як сестра «ворога народу».

Олександра Дауніс – з дому Реміцька – народилась у селі Волосові на Надвірнянщині колись Ланчинського району. Дівчинці було всього дев’ять років, коли багатодітну бойківську родину заслали у московські катівні Комі АРСР...

– Нас було шестеро дітей у сім’ї, – розповідає вона. – Мого брата за «український буржуазний націоналізм» засудили на десять років позбавлення волі – спочатку відбував покарання у Воркуті, а відтак у Красноярському краї. Тож після цього тата, маму і нас, чотирьох сестер, як родичів «ворога народу» також вивезли у сибіри.

Так починалася моя репресована молодість. Приїхали по нас у село Волосів уповноважені особи саньми у листопаді 1945 року – спочатку завезли до Ланчина, а далі – на пересильний пункт у Коломиї. Всіх згодом загнали у товарні вагони. Найстаршу з моїх сестер Ольгу, чоловік якої тоді служив у війську, з нами не забрали. Крім нас з нею, були ще Наталка й Параска, а також наймолодша півторарічна Богдана і брат Роман. З шести дітей – світла їм пам’ять – залишилися тільки ми двоє з Богданою.

Коли ми виїжджали з Коломиї, стояв страшний холод. Маленька Богданка дуже плакала, й лише коли я чи котрась зі старших сестер давали їй посмоктати свій язик, то на якийсь час затихала. Дорогою діти репресованих часто помирали, та їх навіть не ховали як людей, а на ходу викидали з вагона у сніг. Пригадую, як померла маленька дитинка у жінки із села Майдан на Надвірнянщині, – згорьована мати заховала її в якусь валізу. У розпачі казала, що не віддасть нікому тільце, щоб його не викинули собакам. Але й тримати його у вагоні серед людського згромадження не можна було…

У вагоні горіла лише одна «буржуйка» – палили вугіллям і дровами. Туалету не було – для справляння потреб люди відбили дві дошки у обшивці вагона. Інколи ті, що соромилися робити це на людях, відгороджували те місце якимись лахами...

– І довго Ви були у дорозі?

– Так, досить довго – їхали з листопада 1945-го по січень чи лютий наступного року. Нас возили то в Пензу, то ще деінде, але ніде не приймали, аж поки не прибули у Комі АРСР. Поселили людей у бараках. Перед відправкою нам обіцяли, що можна з собою брати все. То батьки до Коломиї взяли корову, а також закололи свиню. Пошили швиденько з верет торби, куди поскладали посолене м’ясо. Та коли у Коломиї нам наказали вийти з вагона для перерахунку, то всі наші пожитки покрали. Батьки ще мали якісь кожухи й верети, то хоч було що застелити на підлогу, бо жодних полиць у вагоні, набитому людьми, не було.

Уже в Комі АРСР моя сестра Параска захворіла на тиф, але одужала. Я ще й десяти років не мала, як також переслабувала тифом. Батьки у лікарню мене не відправляли – боялися, щоб на холоді мені не погіршало. Але Бог милував. Їсти не було що. Вимінювали у місцевих людей перемерзлу картоплю на якісь лахи. Але до нас місцеві жителі ставилися добре і з розумінням. А 1947-го в день відзначення великої жовтневої соціалістичної революції, коли був вихідний і не треба було працювати, ми із сестрами втекли з поселення – додому на Надвірнянщину. А батьки й маленька Богдана залишилися.

– Очевидно, вас шукали і, певно, приходили до батьків – як вдалося обійти, образно кажучи, очі й вуха сталінських посіпак?

– Звісно, що шукали. Адже хтось відразу поквапився доповісти про те. Однак у будиночку, де жили батьки, мешкали й кілька дівчат. Тож коли запитали моїх тата й маму, де їхні діти, вони не розгубились і показали на тих дівчаток. Тож обійшлося – надалі нас поміж поселенців не шукали.

Їхали ми додому впроголодь. Батьки дали нам у дорогу хлібину, але злодії пів буханки тієї відбатували і вкрали. У Львові на вокзалі я взялася просити у перехожих шматок хліба, та ніхто з місцевих не давав, радили продати кожушок, у який я була одягнена, і купити собі поїсти. Зате якісь солдати дали мені цілу хлібину, а ще відрізали окраєць і зверху намастили червоною ікрою. Я навіть не знала, що то таке, але просила сестер їсти потроху, щоб після тривалого голодування не наробити собі лиха з кишківником.

Ми доїхали до Станіслава, а далі поїздом – до Волосова. Параска оселилася в тети – пасла корову й ходила до школи. А ми з Наталкою – біля старшої сестри у батьківській хаті. Та якось прийшли міліціонери і нас з Наталкою забрали з собою. Параски ж тоді не було вдома. Місяць ми відсиділи у КПЗ в Ланчині. Щоб не виносити «парашу», я з усіх сил терпіла до ранкових прогулянок. Їсти давали по шматку хліба і по горняткові кип’ятку. Наші сторожі – «стребки» чи «яструбки» (походить від російської назви тодішніх так званих винищувальних батальйонів – «істрєбітєльних», – авт.) – співали сороміцькі частушки, реготали й спілкувалися між собою по-кацапськи і з матюками. У нас вуха в’янули те слухати.

Коли Зеновій, чоловік Ольги, повернувся з армії, то поїхав до Ланчина й пообіцяв керівництву міліції, що своїм коштом відправить нас назад у Комі АРСР. Нас відпустили. Та мене відвезли в дитячий будинок у Коломиї, де я пробула зо два місяці, поки Зеновій не забрав мене, пообіцявши соціальним службам, що удочерить. Наталка ж якийсь час переховувалась, її шукали, знаходили, вона втікала, по ній навіть стріляли, але не влучили…

Коли сестра Ольга з чоловіком поїхали у Херсон, то нам з Параскою жити у батьківській хаті заборонили. А віддали житло якомусь «визволителеві». Але він встиг тільки свої манатки туди завезти: повстанці УПА його ліквідували.

Школу закінчувала у Перерослі, а коли 1954-го померла бабуся, стало страшно самій мешкати у бабиній хаті, бо Параска перед тим також поїхала у Херсон. Тож я пішла на курси бібліотекарів. Направили мене працювати у Майдан Горішний. Та згодом і я подалася у Херсон до сестри Параски, а коли старша сестра Наталія вирішила податися вже з чоловіком і трьома діточками до батьків у Сибір, то й мене забрала з собою.

– То Ви тоді вдруге вирушили туди – цього разу добровільно?

– Так, і повернулася звідти аж 1968 р. Тож загалом відбула в Сибіру 16 років. Реабілітували нас ще 1955-го. Батьки з Богданою і Наталкою повернулися на Станіславщину, а я залишилася, бо вчилась у медучилищі у Сиктивкарі. А через рік вийшла заміж за литовця Владаса Дауніса – теж репресованого сталінсько-комуністичним режимом, який вчився на механіка у лісотехнічному технікумі.

Якийсь час завідувала дитячим садочком у невеличкому селі біля Сиктивкара. Закінчила бухгалтерські курси, працювала касиркою. Згодом чоловік поїхав працювати на Печору, де жили його батьки. Відтак подалась і я за ним. Там народилися двоє наших синів – Володимир та Ігор. З ними й вирушила на Батьківщину.

– Виїхали у Сибір зі Станіслава, а повернулися вже в Івано-Франківськ...

– Так склалося. Мій брат Роман, який свого часу відбув десять років у Воркуті, відтак працював на Донбасі, ще перед тим теж повернувся додому. Ми надсилали йому гроші, а він подбав про кооперативну квартиру для нас в Івано-Франківську навпроти кінотеатру «Космос». Там якийсь час ми й проживали. Наші вікна, пригадую, виходили на те місце, де колись, як люди розказували, зруйнували жидівський цвинтар. Свого часу мій чотирирічний молодший син, бавлячись неподалік міської громадської бані позаду кінотеатру, побачив, як будівельники викопали людські кістки і почав кричати: «Мамо, там війна! Кістки людей!»…

Було важко знайти роботу навіть з довідкою про реабілітацію. Я працювала бухгалтеркою зо два роки у ДТСААФ – у будинку неподалік катедри, а чоловік влаштувався механіком на меблеву фабрику, сина ж оформили у цілодобовий дитячий садочок, що був розташований на території нинішнього парку культури і відпочинку ім. Т. Шевченка. Згодом я звільнилася, бо син ішов у перший клас, а знайшла місце роботи в обласній раді профспілок і працювала там бухгалтеркою до виходу на пенсію.

Я стала членкинею Івано-Франківської міської організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих на початку 90-х. Тими роками часто ходила на збори колишніх репресованих, сплачувала внески, нам видавали продуктові набори…

– У Вас удома багато книжок… Полюбляєте читати?

– Так, дуже люблю, ще змалечку. Перечитала багато творів Кобзаря, Івана Франка та інших велетів українського письменства, а світлої пам’яті Степан Пушик та знайомі прикарпатські письменники мені часто дарували свої книжки. Ще чимало видань я придбала сама. Досі люблю читати й шаную книжки. Свого часу й одна із працівниць обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка часто приносила для читання книжки, поки не перевелася на іншу роботу.

Цікавлюся і періодикою. А про вісті з війни дізнаюся з телебачення. Всі в моїй родині, як мовлять, із діда-прадіда були гідними українськими патріотами. А я – лише дещиця того великого патріотичного родоводу. Тож немає нічого дивного, що Бог дарував мені у житті, образно кажучи, репресовану молодість…

На час підготовки цього матеріалу до друку проблема з доставлянням часопису Олександрі Павлівні все ще перебувала на етапі розв’язання, за яке взялася з власної доброї волі завідувачка поштового відділення №20 Оксана Масленнікова. Саме на це відділення на вулиці Володимира Івасюка, розташоване через дорогу від помешкання адресатки, мали передплатити нашу газету для О. Дауніс. Натомість оформили на відділення №6 на вулиці Василя Симоненка. Наразі ні там, ні там не знайшли слідів тої передплати. Та все ж так чи інакше, а «Галичину» її шанувальниця читатиме регулярно.

Позитив цієї оказії ще й у тому, що якби не вона, то хтозна, чи зустрілися б ми коли-небудь з пані Олександрою й чи зафіксували б, як мовлять, чорним по білому цю її коротку розповідь про себе і повоєнні поневіряння її родини. Як бачимо, немає нічого випадкового у нашому житті, і всі земні зустрічі відбуваються з Божої волі, й вони, по суті, є Його посланням до нас, а у часі війни – й поготів. Олександра Дауніс – не просто одна із численних репресованих українських доньок із гідних бойківських родів Надвірнянщини. Вона й одна з останніх очевидців сталінсько-комуністичних репресій на Прикарпатті, живий свідок незламності України та українців.