Майстер народної творчості з міста Долини береже і множить скарбівню народних надбань

Ольга Семенівна Федоришин (з дому – Свягла) – майстер народної творчості і член Національної спілки краєзнавців України. Відома писанкарка живе у місті нафтовиків – у мікрорайоні «Стара Долина». Квітковий розмай на стінах під’їзду у коридорах двоповерхівки ніби натякає, що в цьому будинку живе і творить художник.

Тернові дороги

Писанковий світ майстрині і крила творчості О. Федоришин, яка ще кілька років тому розміняла дев’ятий десяток, неможливо навіть обіжно зрозуміти без дотику серцем до її тернових життєвих доріг. Тилява, Вороблик, Борислав, Івано-Франківськ, Ланчин, Перерісль, Долина… – з лемківських Бескидів у гуцульські і бойківські Карпати стелилися дороги вигнанців із дідівських земель – українських родин, насильно депортованих 1944–1947 рр. з Польщі. Серед яких – і Свягли. Понад десять років тому Ольга Федоришин брала участь у фестивалі «Лемківська ватра» у польському місті Ждині і відвідала рідне село Тиляву. З дідівських теренів і родинного обійстя привезла жменю землі на могилу матері у Перерослі.

Майстриня народної творчості Ольга Федоришин

Пані Ольга настільки скромна та інтелігентна людина, що оповідаючи свого життя гіркі епізоди, щораз перепитувала: а чи потрібно те знати комусь, а може, то нескромно, і що подумають знайомі? І мені доводилося жінку переконувати, що саме такі, як вона, є останніми живими свідками злочинів комуністично-сталінського режиму, тому кожне її слово – цінне...

– Ми з родиною жили у селі Тиляві на території Польщі, – оповідає Ольга ФЕДОРИШИН. – Дітей було в сім’ї семеро – троє сестер і четверо братів. Але ми ніколи не голодували, у родині моїх батьків Анни і Семена завжди був достаток. Навіть після того, як під час війни велика і добротна хата згоріла і помер батько, мама за рік побудувала нову. Написала листа братам в Америку, а ті вислали гроші. А ще скинулося і допомогло все село. На жаль, у новій хаті ми прожили лише чотири роки. Люди ховалися в лісах, поки війна не пішла через наше село далі – на Німеччину. А коли повернулися у село, то дізналися про розпорядження «батька Сталіна» – переселити українські родини з Польщі в СРСР. До кожної хати подали по фірі. Коня ми запрягли свого, а корови прив’язали до воза і так 25 кілометрів добиралися на залізничну станцію до Вороблика. Дорогою кулі свистіли у нас над головами – стріляли озлоблені поляки-переселенці із СРСР. Мій брат Іван співав «Подай, дівчино, хустину…», а я, наївна, ховалася на возі під перину. Поселилися ми у бараках пересильного пункту – без вікон і дверей. « Буржуйка» нас рятувала і від холоду, і від вошей, і від корости, і від інших хворіб… Чекали довго – зо два місяці. А восени подали «товарняки» – завантажили нас разом з худобою. Зима, сніг, холод. Так доїхали до Борислава, а далі – до Станіслава. За людей нас не вважали. Зі Станіслава ми чомусь поїхали в селище Ланчин. Нас з родиною було багато. То ґазди не змогли пустити до хати – поселили серед зими до стодоли. Від холоду пальці дубіли, то ми з братом Миколою бігали до стайні, щоб біля корови чи коня руки трохи відігріти. Згодом влада вирішила переселити нас до Переросля у велику і гарну хату поляка, якого депортували до Польщі. Так ми з братом пішли до школи. У селі нас люди дуже поважали, бо всі три старші мої брати були добрими кравцями. Але ні в кого гроші за роботу не брали. То люди приносили хто що міг. Я була зразковою ученицею, відмінницею, любила вчитися і брати участь у житті школи. Готували мене до університету у Москві. Якось у десятому класі взимку я собі голову намочила, поробила кучері руками – і з голою головою вийшла на мороз, щоб то все примерзло. Так дістала запалення мозку. Два тижні відлежала у комі. Село молилося, світили свічки. Возили мене до якоїсь жінки до Станіслава. Після школи я вже не думала про далекі університети, а вступила в Чернівецький культосвітній технікум і відразу пішла працювати бібліотекарем у селі Перерослі, а відтак у Ланчині. А після знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Святославом, який і сам замолоду відсидів у тюрмі за націоналізм і батько якого відбув покарання за куркульство, з 1960 року живу в Долині.

Творчість у молитві тиші

У Долині О. Федоришин і далі працювала бібліотекарем. І досі пам’ятає, як одного разу на Великдень поїхала до мами у Перерісль і привезла із села різної великодньої смакоти. Відтак принесла на роботу і погостила колег. А зранку її вже викликали у відділ культури.

– Я думала, що, може, хочуть на моїх двійко маленьких дітей якусь допомогу дати, – згадує пані Ольга, – проте сказали писати заяву на звільнення з роботи. Вже не пам’ятаю, як прийшла до хати. Чоловік сказав, що надалі мені вже не працювати начальником чи директором, що я – не комуністка, а він – суджений, що інституту мені вже не треба. Тож порадив сидіти вдома і виховувати дітей. Та попри все я і на керівних посадах попрацювала, і маю 62 роки трудового стажу. Люди поважали мене. І та повага давала крила для життя…

Згодом О. Федоришин стала «Відмінником споживчої кооперації», пропрацювавши 25 років у Долинській райспоживспілці інструктором по книгах, а пізніше на громадських засадах – відповідальним секретарем Долинського районного товариства охорони пам’яток історії та культури.

– Ви лемкиня, а демонструєте чудові майстер-класи не лише з лемківського писанкарства..

– Я навчилася писанкарства шестирічною дитиною – ще у польській Тиляві, тож відповідно і мої найперші писанки були лемківські. Старші сестри Пелагея і Марія також були добрими писанкарками. Та й брати писали. А вже після приїзду на радянське Прикарпаття я не могла творити писанки. Мене ж у Долині звільнили з роботи саме за вшанування українських народних традицій. Аж із набуттям нашою державою незалежності постала моя Україна. У численних селах Долинщини я організовувала шкільні гуртки з писанкарства. А також працювала у школі «Юний технік», де займалася писанкарством з учнями міста та навколишніх сіл і організовувала виставки. Згодом навчала дітей і при церкві Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ у Старій Долині. У мене багато талановитих учнів. А одна з найкращих – долинянка Ірина Сподар, аспірантка Львівського університету ім. І. Франка. Володію мистецтвом не лише лемківського писанкарства, а й бойківського чи гуцульського. Кожна українська родина, на моє переконання, повинна мати у своїй хаті писанку – щастя, радість і оберіг життя, а також вишитий рушник і портрет Тараса Шевченка. І в моїй оселі все це є. А ще я зберігаю унікальні лемківські речі – понад 100-річної давності, мамині коралі і спідницю-плісіровку.

– Звідки, Ольго Семенівно, берете малюнки для своїх писанок?

– Я підходжу до свого робочого столика, беру яйце в руки і думаю: а що писати – Боже, допоможи! І Господь дає мені світлу пам’ять. Образно кажучи, я творю свої писанки з допомогою двох елементів – крапки і коми. І як тільки я ставлю крапку зверху і знизу яйця – одразу в уяві блискавично з’являється майбутній орнамент. Виглядає, що Бог творить мої писанки.

…Але Ольга Федоришин переконана, що Великодню писанку може написати кожний охочий. Спочатку, радить майстриня, треба належно дібрати яйця, щоб були білі й округлі з обох боків, не видовжені. Відтак їх потрібно старанно помити у теплій воді, витерти чистою ганчіркою, скласти у лотки і помістити у тепле місце, щоб нагрілися. Далі писанкарка у бляшанці розтоплює натуральний бджолиний віск до легкого закипання, у праву руку бере писак – звичайну шпильку, прикріплену до дерев’яної палички, а у ліву – тепле яйце. Починає писати – робить перші розводи, симетричні стрілки-контури, опускає яйце-напівписанку у будь-яку світлу фарбу – білу чи жовту. Через хвилину-дві Ольга Семенівна її вибирає, висушує і продовжує писати. І так до закінчення малюнка повторює п’ять-шість разів. Далі викінчену писанку опускає у фарбу більш насиченого кольору – фіолетову, оранжеву, червону, бордову, зелену тощо. А фарби використовує німецького, грецького чи американського виробництва. Кожен такий пакетик має три-п’ять кольорів порошків. Потрібно їх розвести у склянці з теплою водою і додати одну-дві столові ложки оцту. Вже готові кілька десятків писанок складає у лоток, а його – у бляху, щоб не перекинувся, відтак розпалює духовку і закладає у неї бляху-лоток. Через п’ять-сім хвилин жінка вибирає бляху і чистою ганчіркою обтирає віск на теплому яйці-писанці. Готові писанки натирає кремом чи вазеліном, щоб шкаралупа не втратила блиску. Під час роботи майстриня ні з ким не розмовляє – спілкується тільки з Богом і своїм серцем, все відбувається, як у молитві тиші.

– Кожна писанка, – наголошує співрозмовниця, – має свій код, просто ми ще не вміємо прочитати всі передання поколінь. Ольга Федоришин – лауреат премії ім. Івана Вагилевича, авторка книжки «Дивосвіт моєї писанки», учасниця міжнародних, всеукраїнських і обласних фестивалів. У 2004 році її нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, має також грамоти обласного і районного керівництва, дипломи за участь у фестивалях, відзначена Ольга Семенівна і за заслуги перед містом Долиною. 2006 року писанкарці присвоєно звання «Майстер народної творчості Прикарпаття». Роботи авторки зберігаються біля тетрапода у церкві Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ м. Долини, у Львові, Монастирську, Івано-Франківську, Коломиї, у Музеї лемківської культури в польському місті Зиндранові…
Заступник головного редактора газети "Галичина"