Йому вже 88, живе з дружиною Лідою у мікрорайоні «Пасічна» в Івано-Франківську. Під час нашого знайомства Богдан ШИПАЙЛО привабив мене своєю щирою безпосередністю: я вже й сам сивий, але ніколи ще у своїй журналістській практиці не зустрічав сивого художника, який би з перших слів під час знайомства означив себе аматором у живописі, а своє замилування у малярство називав просто життєвим хобі…

Недавно в обласному центрі Прикарпаття відбулись одразу дві різноформатні виставки художніх робіт Б. Шипайла – 11 живописних полотен, зокрема пейзажів та акварелей, експонували у фортечній галереї «Бастіон» та два – у виставковій залі Національної спілки художників України (НСХУ). Мова не про персональні виставки художника, а про колективні, яких у набутку автора налічується понад п’ять десятків.

– Я не є членом Національної спілки художників України, – каже Богдан Шипайло,– проте мої роботи часто виставляють у галереї НСХУ в Івано-Франківську. За фахом я інженер-будівельник, та вже понад вісім десятків років відчуваю любов до малярства. Ще з раннього дитинства.

– Але ж, очевидно, пане Богдане, щось стало спонукою-поштовхом, аби той ген творчості таки прокинувся у Вас?

– Я народився у місті Коломиї, а рисую, відколи себе пам’ятаю. Як і всім дітям змалку, мені також дуже подобалося малювати. Здебільшого перемальовував ілюстрації з журналів чи поштівок. Батьки не мали хисту до малярства, зате добре малювала моя бабуся Іванна Величковська. Другом нашої сім’ї був відомий художник Ярослав Лукавецький. Він часто навідувався до нас, тому що свого часу залицявся до моєї тети Оксани. Коли художник побачив, що я щось там непогано мазькаю, то зацікавився, а відтак трохи помагав мені і навчав деяких азів малярства. Та головно – завдяки мені пан Ярослав мав поважну причину до нас прийти і зустрітися з тетою Оксаною. Згодом я відвідував деякі малярські студії, але художній майстерності ніде фахово не навчався. І не лише через вивезення нашої родини у «сибіри» 1940 року і відтак багаторічне тавро «буржуазних націоналістів», а й через те, що малярством не можна було прогодувати родину.

– Скільки Вам було тоді?

– Сім років. Батько був повітовим суддею у Золочеві на Львівщині. Очевидно, після арешту він загинув у Львові, зокрема у катівні на Лонцького. Бо якби був вивезений у табори, то хоч одну звісточку зміг би нам передати. Пригадую, як серед ночі прийшли до нас у хату чужаки у шинелях і шкіряних куртках, дали на збори двадцять хвилин. Мама одягається, нас з братом Ігорем зодягає, батько щось там пакує... А нічні «гості» шмигають по хаті. Дозволяли брати з собою тільки дві валізки на всю родину. Далі повантажили нас на вантажівку до інших людей й завезли неподалік залізничної станції. Позаштовхували згодом у темні вагони-товарняки, де людей було повно. Перед відправленням відкрили двері і запитали: «Шипайло єсть? Вийді на мінутку!». Батько вийшов і вже більше до нас не повернувся. А нас завезли до Казахстану... Там загинула й моя мама – потонула, коли перепливала на інший берег на роботу.

– Чи намагалися Ви студіювати малярство професійно?

– Після повернення із заслання відвідував юнаком гурток образотворчого мистецтва у Коломиї, яким керував заслужений художник України Степан Данилишин. Мої малярські роботи не раз визнавали найкращими і рекомендували на виставку юних художників у Києві. Мав особисту зустріч з народною художницею СРСР Тетяною Яблонською. Мої роботи друкували в газетах і журналах. Був нагороджений грамотою Міністерства освіти УРСР. А також брав участь у з’їзді молодих художників у Москві. В інститути мене не приймали, бо був сином «врага народа». Аж після служби у війську і з початком «хрущовської відлиги» вступив на архітектурно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту. Та й бабуся, з якою ми з братом жили після смерті батьків, завжди наголошувала, що маляр ходить у «поцированих», залатаних, штанах. І я її добре розумів – дідо лежачий, ми з братом... Все було на бабці. Не було за що жити – треба було працювати.

– А що найбільше любите малювати? Яка тема переважає?

– За світоглядом я реаліст і намагаюся у своїх роботах творити світ, який бачу навколо. Але все ж чи не найперше полюбляю зображати козацькі часи, добу національно-визвольної боротьби. Тобто мені до снаги жанрові теми. Звичайно, й пейзажний живопис, акварелі. Тепер малюю здебільшого олійними фарбами. Світ малярства для мене – це життя, точніше любов, без якої не можу жити. Працюю з радістю й ніколи не задумуюсь, що буде з моїми полотнами потім. Жага до малювання у мене не минає, але спонука з’являється завжди неочікувано. Я професіонал у будівництві, 50 років пропрацював у цій галузі, але аматор у малярстві, тому що не маю спеціальної освіти. Мені дуже важко розлучатися зі своїми творіннями. Я не люблю їх продавати, і навіть прощаюся з ними важко, як з дітьми.

...Палітра творчості Богдана Шипайла дуже різноманітна. Митець працює у багатьох жанрах: портрет, пейзаж, натюрморт, флористика, анімалістика і т. ін. Захоплюється композиціями на побутові і військово-батальні теми. Картини художника є у багатьох приватних колекціях в Україні, Польщі, Угорщині, Німеччині, США, Канаді, Франції.