Катерина ЛУК’ЯНЕНКО – докторка мистецтв та старша викладачка кафедри мистецтва театру ляльок Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, креативна і талановита режисерка театру ляльок, драматургиня, яка не боїться експериментувати й кидати виклик стереотипам. Її вистава «Хто росте в саду» Івано-Франківського театру ляльок ім. Марійки Підгірянки, що здобула премію ім. Лесі Українки, вражає не лише оригінальною концепцією, а й глибиною думки. Це унікальна інклюзивна вистава, яку глядачі «дивляться» із заплющеними очима, поринаючи у світ природи, не виходячи з театру. Завдяки їй слабозорі та незрячі люди мають рідкісну можливість «побачити» театральне дійство та відчути його магію. В інтерв’ю газеті «Галичина» режисерка розвінчує міфи про театр ляльок як суто дитячий простір і те, що вистави можна дивитися лише очима. Також вона детально розповіла про особливості і складнощі роботи над інклюзивними виставами, про важливість сучасних текстів для театру ляльок та емпатії між людьми під час війни.

– Пані Катерино, якими були Ваші емоції, коли дізналися про високу нагороду – премію ім. Лесі Українки за виставу «Хто росте в саду»?

– Дізналася випадково, хоча знала про подання вистави на премію. Зазвичай між подачею й оголошенням результатів минає доволі великий термін. А тут мене раптом усі почали вітати… Звісно, дуже зраділа. Радію й досі. Втім, то не суто моя заслуга. Це велика командна робота. Над проєктом працювало дуже багато людей: артисти, адміністративні працівники, художники, декоратори, композитор. І саме вони є лауреатами премії.

– Ви живете і працюєте в Києві, як так сталося, що Ваша вистава потрапила до репертуару Івано-Франківського театру?

– Мене запросила до нього Тетяна Стефінів – заступниця директора Івано-Франківського театру ляльок ім. Марійки Підгірянки. У неї була ідея створення інклюзивної вистави, щоб подати її як грантову заявку до Українського культурного фонду. А я мала певний досвід у цьому: в Литві поставила інклюзивну виставу з урахуванням сприйняття незрячих та слабозорих глядачів. І якраз у Києві готувала прем’єру «Хто росте в парку» за твором Катерини Міхаліцини такого формату. Тож ми зійшлися на тому, щоб в Івано-Франківську також поставити щось з інклюзивною складовою. І для цього взяла за основу інший твір К. Міхаліциної «Хто росте в саду».

– У чому особливість вистави?

– У театрі ляльок візуальна складова має величезне значення. Тож мені було цікаво зрозуміти, як він може існувати без неї. Тоді я навчалася в аспірантурі, здобувала ступінь доктора мистецтв. Створення інклюзивної вистави з урахуванням сприйняття її людьми зі зниженим зором і незрячими було моїм творчим проєктом на захист цього ступеня. Це формат театру відчуттів, де під час вистави задіяні майже всі органи чуття людини – і нюх, і смак, і тактильні й температурні відчуття, і звук, слух, навіть інколи й зір. Вистава «Хто росте в саду» є інклюзивною: її можуть рівноцінно сприймати як незрячі та слабозорі, так і здорові люди, причому однаково на належному рівні. Глядачі під час вистави використовують маски, щоб «прибрати» зір. Але насправді цю виставу можна дивитися просто із заплющеними очима.

– У чому складність праці над виставами відчуттів?

– Основна складність роботи акторів у тому, що вони звикли, і це абсолютно нормально, працювати на глядачів, відчувати їхні очі, емоції, чути оплески в залі. Не секрет, що актори полюбляють аншлаги. А тут ситуація цілковито інша. По-перше, на виставі може бути максимум 20 глядачів. По-друге, їхні емоції приглушені. Адже людина, в якої на очах маска, не проявляє свої емоції одразу, бо більше занурюється в себе. І, відповідно, не зовсім зрозуміло, як глядачі почуваються. Лише на обговоренні дійства люди розповідають, як почувалися протягом вистави.

Також тут є дуже багато спеціальних додаткових неспецифічних засобів виразності для акторів. Вони мають давати їжу глядачам, створювати ефекти запахів, що теж не притаманно класичній формі акторського мистецтва. Але вони чудово з усім упоралися. Мені було дуже приємно й цікаво працювати з франківськими акторами. Вони чудові і професійні.

Що стосується мене, то в перших виставах виникало питання, як репетирувати. З одного боку, мені треба було зажмурюватися, щоб розуміти, як краще зробити, а також і розплющувати очі, щоб координувати акторів. Тому нам завжди були потрібні глядачі, бо вони в такій виставі – головний елемент. Без публіки тут нічого не відбувається. Впродовж вистави триває індивідуальна робота акторів з кожним глядачем. У цьому також була певна складність під час репетицій. Ми постійно когось кликали на них, аби розуміти, що працює, а що ні. І для художників тут був великий виклик, їм треба було більше працювати з матеріалами, їх формами й фактурами, щоб перейти з візуального сприйняття на відчуттєве, тактильне.

– А на глядачів якого віку ця вистава розрахована? Бо дуже часто словосполучення «театр ляльок» насамперед асоціюється з репертуаром для дітей.

– То такий радянський стереотип, що театр ляльок лише для дітей. Його в українських театрах намагаються долати від початку незалежності України. І в багатьох чудово це виходить. Ми знаємо приклади Харківського, Львівського, Одеського театрів ляльок, які роблять дуже вдалі вистави для дорослих і завжди збирають аншлаги. В Івано-Франківському театрі ляльок теж є вистави для дорослих, окрім «Хто росте в саду».

Щодо вікового обмеження вистави, то це від 10 років. Хоча сам матеріал Катерини Міхаліциної можуть сприймати й менші діти. Але тут постає питання, що із заплющеними очима дітям, молодшим 10 років, може бути важко висидіти годину. Крім того, цей драматургічний матеріал після масштабного вторгнення росії трохи змінив свій вектор. Доти у виставі домінувала тема еміграції українців, їх повернення додому. Але вона попервах не була такою болючою і значущою, як тепер. Нині ця вистава має терапевтичний вплив на внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зокрема й дітей. Також важливо зазначити, що вона допомагає зменшувати відстань між ВПО й людьми, які живуть в Івано-Франківську та спостерігають зростання числа жителів міста. Сподіваюся, що така вистава може зменшити дистанцію між ними, допомогти краще зрозуміти людей, які втратили свій дім.

– А чому Ви обрали саме ці твори – «Хто росте в саду» і «Хто росте в парку»? Наскільки складно чи легко було перетворювати їх у театральні вистави?

– Передусім тому, що дуже важливо працювати з живими драматургами, сучасними письменниками. Тобто з людьми, які трудяться в той самий історичний період, що й ми. Хоч я зовсім не применшую значення творів літературних класиків, яких, на жаль, з нами вже немає. Але мені було важливо працювати, особливо в цьому проєкті, з людиною, з якою можу спілкуватися чи віч-на-віч, чи в месенджерах, або ж телефоном.

Мені дуже імпонують ці твори, тому що вони порушують важливі питання. Вони розраховані на дитячу аудиторію, але при цьому у «Хто росте в парку» головними є питання самоідентичності та пошуку себе у світі. А у «Хто росте в саду» постають питання пошуку свого дому та його втрати. Ти маєш завжди пам’ятати, що в тебе є батьківський дім, у якому ти народився й виріс, і завжди можеш до нього повернутися. Такий лейтмотив повісті… У нинішній ситуації для багатьох людей це, на жаль, неможливо. Зокрема для моєї сім’ї. Але маємо розуміти, що уявно можна повернутися до рідної оселі. В будь-якому разі сама Україна може бути твоєю головною домівкою.

Це чудові твори. Я дуже тішуся, що пані Катерина з радістю їх нам надала, і працювала з нами над створенням вистави. Я робила драматичну складову. Але для мене головним був текст. Тому лише за її згодою змінювала, трансформувала його для театру відчуттів. Це було легко, тому що там багато описів природи.

– Які ще твори українських сучасних авторів Ви хотіли б поставити на сцені?

– Наразі ставлю в театрі відчуттів «Лісову пісню» Лесі Українки. Цю виставу також треба буде дивитися зажмурившись. Це для нас виклик, тому що вже є прекрасні вистави за цим твором, вагомі для історії українського театру, зокрема Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, Київського академічного театру юного глядача на «Липках»... Люди звикли до візуальної складової у «Лісовій пісні». А ми, власне, трансформуємо багато візуальних моментів, зокрема в температурні ефекти. Словом, експериментуємо…

Дуже хотіла б поставити «Молочайник» Оксани Гриценко – сучасної української драматургині. Це п’єса про незламність херсонців під час окупації.

– Розкажіть про проєкт «Шосте чуття», яким керуєте.

– Він почав існувати 2020-го, з першої моєї вистави в Паневежиському театрі ляльок на колесах у Литві. Там був перший експеримент. Але почалася пандемія коронавірусу. На той час я розуміла, що проєкт уже вмирає, ледве народившись. Тому що під час вистави відбувається дуже близький контакт акторів з глядачами. Було очевидно, що в умовах пандемії його неможливо продовжувати.

У Паневежисі досить багато незрячих людей, там є фабрика, на якій вони працюють. Вони дуже багато запитували про виставу, хотіли її відвідати. Тоді я вперше почула про важливість цього проєкту. Якось після вистави на обговоренні один незрячий глядач встав і сказав: «Поаплодуйте мені. Мені 40 років, я вперше в театрі». І тоді я зрозуміла, що вистава добре працює, особливо для цільової аудиторії…

Це прекрасно, що нині в наших театрах чимало експериментують. Але все одно зазвичай у їхніх виставах і далі дуже мало тексту і багато дій та ефектів, які, на жаль, для незрячих глядачів без аудіоопису незрозумілі.

Нині проєкт живе. З виставою «Хто росте у парку» відвідали вісім країн: Польщу, Румунію, Словаччину, Чехію, Фінляндію, Італію, Словенію, Німеччину. Вірю, що і з «Хто росте в саду» також будемо їздити з гастролями. Адже цей проєкт дуже цікавить європейську публіку.

– Чим Вас привабив фах режисера театру ляльок і чи не розчарувались у професії згодом? Наскільки Ваші очікування збіглися з реальністю?

– Буду щирою. У мене все було навпаки. Насправді я хотіла бути акторкою, але мене не взяли на акторський. Я не хотіла брати собі GAP-year (рік перерви після закінчення школи перед вступом до університету. – Авт.), тому подала документи на «режисуру театру ляльок». І вступила. А далі мене дуже зацікавив театр ляльок, тому що він багатогранний. В Європі, наприклад, уже давно відійшли від цього стереотипного бачення, що театр ляльок – суто для дітей. Чекаю, щоб нарешті настав той день, коли цей стереотип максимально зітреться з нашого мислення.

Хочу наголосити, що театр для дітей не означає поганий театр! В Україні є театри, які працюють тільки для дитячої публіки, але для акторів це важкі вистави, які вимагають неймовірного професіоналізму акторів. Адже театр ляльок давно вийшов з формули «ширми». Нині це синтез мистецтв, де є хореографія, вокал, ляльки, драматична форма. І це все також є в Івано-Франківському театрі ляльок ім. Марійки Підгірянки. Тому раджу відвідувати його вистави.

Для дітей важче ставити вистави, тому що їхня реакція набагато чесніша, ніж у дорослих. Якщо дітям не подобається, вони просто починають плакати, кричати, казати: «Мамо, пішли додому». В цьому плані, повторюю, вони чесні, бо самі не платять за квитки, а прийшли туди, куди їх привели. Тому вони досить об’єктивно оцінюють продукт. Це перше. А по-друге – режисери театру ляльок завжди розуміють, що діти не приходять у театр самі. Відповідно, тема, ідея вистави завжди мають бути спрямовані як на дитину, так і на дорослих. У цьому, на мою думку, й полягає складність режисури театру ляльок – поєднання в одній виставі ідеї для представників двох цілковито різних вікових категорій, які живуть у різних площинах.

– Яку пораду Ви дали б молодим людям, які хочуть стати режисерами театру ляльок?

– У мене немає порад, але є прохання. Насамперед до сучасних драматургів – прошу писати більше текстів для дітей або якщо й пишете суто для дорослих, то варто хоч би трохи згадувати про засоби виразності театру ляльок. Бо вони специфічні. Моє прохання до режисерів – не боятися ставити вистави для дітей, мовляв, це може бути нецікаво з погляду режисури. Насправді ж це дуже цікавий процес.

– Про що Ви мрієте?

– Мрію про перемогу, як і всі. Про незалежну сильну Україну. Мені дуже боляче дивитись, як митці, артисти виборюють нині цю свободу і незалежність. Мій чоловік – артист театру ляльок і композитор – змінив ляльки на зброю і служить у ЗСУ. Багато працівників Франківського театру ляльок наразі у війську, зокрема режисер театру. Ще мій найкращий друг – режисер Київського театру ляльок – так само вже два роки служить у ЗСУ. Нещодавно Сергій Жадан мобілізувався. Це боляче, але це потрібно й важливо. Якщо ми не будемо боронити свою ідентичність, незалежність, свою культуру, то можемо втратити дуже багато.

Мрію, щоб у нас усіх було багато сил. Наша країна нині дуже травмована. Чимало людей різного соціального статусу зазнають щоденних переживань. Військовослужбовці та їхні родини, внутрішньо переміщені особи, сім’ї, які втратили на війні близьких або чиї родичі зникли безвісти чи опинилися в полоні... Мрію про емпатію між людьми. Уже сьогодні маємо усвідомлено ставитися до тих, кого бачимо поряд і з ким комунікуємо. Тому що не можемо знати, що ця людина зазнала чи переживає. Навіть якщо в її житті й не сталось якихось драматичних подій – слава Богу, сподіваюся, що таких людей у нас залишиться велика кількість. Але незалежно від досвіду потрібно розуміти емоційний стан іншої людини якщо не для підтримки, то хоча б, можливо, для якоїсь стриманості в почуттях.

Я починаю відчувати дистанцію між військовослужбовцями, їхніми сім’ями та цивільними. Хочу, щоб вона зменшувалася. Розумію, що це також залежить від того, що багато людей не знають, як поводитися, коли бачать військового. Вони не знають, про що можна його запитувати, а про що ні. Тим часом є багато джерел, звідки можна почерпнути такі знання. По-перше, «Довідник безбар’єрності» – перший український посібник із безбар’єрної комунікації, такий собі гід коректного спілкування. Там можна прочитати простими словами про інклюзію, про те, як спілкуватися з військовослужбовцями, людьми, які зазнали насильства. По-друге, «Ветеран Хаб» – мережа підтримки наших воїнів та їхніх близьких, де радять, як комунікувати з військовими. Перше, що там кажуть: якщо ви не знаєте, як розмовляти з тією чи іншою конкретною людиною, то запитайте про це в неї самої. Не потрібно навішувати ярлики – це, мовляв, «військовослужбовець», а то «цивільний». Тому що військовий ще вчора сам був цивільним.