Дебютний повнометражний фільм режисера Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», що поєднує в собі елементи детективу і соціальної драми, представлятиме Україну на премії «Оскар-2025» і змагатиметься за престижну нагороду серед кінострічок з усього світу в номінації «найкращий міжнародний повнометражний фільм».

«Ля Палісіада» після свого виходу на екрани зібрала чимало нагород на міжнародних і національних кінофестивалях. У центрі сюжету кримінальної драми – вбивство підполковника міліції, яке сталося 1996 року, за 5 місяців до скасування смертної кари в Україні. Двоє старих друзів, детектив міліції та судовий психіатр, розслідують вбивство свого колеги. Паралельно вони намагаються розібратися у власних почуттях та спогадах, пов’язаних із жінкою, яку кохали обидва. Хоча починається кіно, по суті, з кінця, а точніше – з історії, що трапилася значно пізніше – аж 2020-го.

Словом, усе складно, доволі заплутано і дивним чином переплітається між собою. Втім, провести паралелі між двома часовими оповідями доведеться глядачам. Адже така вже особливість цієї стрічки. А ще, оскільки Ф. Сотниченко як режисер полюбляє пропонувати глядачам інтелектуальні загадки, то одна з них – уже в назві фільму. «Ля Палісіада» – це філологічний термін із французької мови, що означає фразу, в якій сенси надмірно повторюються, доводячи сказане до абсурду.

«Іронічний пострадянський детектив», – так написано в описі до фільму. Проте у ньому немає класичної форми детективу. Іронія, звісно присутня, але вона така тонка, що її ще потрібно зрозуміти. Щодо прикметника «пострадянський». То з цим простіше. Ця епоха, сказати б, легко зчитується на екрані і, найважливіше, її зображено без романтизації, теплоти й ностальгії. Атмосферу 90-х відтворено дуже точно похмурими вулицями, занедбаними будівлями, елементами інтер’єру, одягом, посудом, їжею… Складається враження, що не опустили жодної деталі. Але фільм не ідеалізує 90-ті, а показує їх такими, як вони є: дещо абсурдними і непривабливими. А кожен кадр просочений легким відчуттям меланхолії. Автори називають стрічку «антиностальгією за 90-ми». І це справді так.

Операторська робота Володимира Усика – окремий вид мистецтва. Вона дозволяє глядачеві легко уявити себе частиною історії. Тож для мене цей фільм асоціюється зі словом «споглядати». Адже у ньому все так облаштовано і знято з таких ракурсів, що глядач немовби присутній там і спостерігає за всім, що відбувається. А часом навіть здається, що це не художнє, а документальне кіно.

За темпом «Ля Палісіада» – це повільне кіно, в якому немає динаміки. Історію розказують неквапливо, дещо схематично і, можливо, сумбурно. Тож глядачеві доведеться самому складати із запропонованих деталей цілісну картину. У стрічці багато натяків, діалогів і сцен, які треба скласти як пазл, щоб вийшла цілісна історія. Це кіно потрібно дивитися уважно і вдумливо, щоб нічого не пропустити та не загубити якусь ниточку. І це особливість стрічки, її яскрава характерна ознака. Як і те, що попри всі закони детективного жанру ближче до кінцівки нічого так і не стає зрозуміло. Після закінчення стрічки чимало запитань залишається без відповіді, і навіть виникають нові.

Безперечно, сильною стороною стрічки є відсутність фальші. Вона чесна як в акторській грі, так і в сценах та діалогах. Картинка фільму змінюється, коли на екрані змінюється час. Це підсилює ефект достовірного зображення того чи іншого періоду. У фільмі так все зроблено, що складається враження, що ти не дивишся кіно, а спостерігаєш за реальним життям людей. І актори зробили все для того, щоб виглядати природними.

Якщо я вже заговорила про акторську гру, то продовжу. У фільмі зіграли: Андрій Журба, Новруз Пашаєв, Валерія Олейнікова, Олександр Пархоменко, Олена Мамчур, Олександр Малєєв, Василь Маняк. Для Новруза Пашаєва роль слідчого стала дебютом у кіно, і неймовірно вдалим. В його напарника Андрія Журби, більше кінематографічного досвіду. Загалом обоє акторів створили яскравих, багатогранних і складних персонажів. А найважливіше, що в їхній грі немає краплі надмірності, все дуже чесно і правдиво, як в реальному житті.

Це однозначно яскравий приклад сильного авторського кіно. Архітектура «Ля Палісіади» складна, вона показує одразу дві епохи: сучасну та 90-ті. В основі непроста багаторівнева історія, розказана незвичною кіномовою, тож перегляд стрічки для непідготовленого глядача – ще той виклик.

У фільмі звучить чимало реплік російською з одноголосним дубляжем, який дуже «грубо» накладається поверх сказаного в кадрі. Дубляж тут слугує художнім прийомом, який підсилює метафору про трансформацію суспільства. Мені здається, що двомовність стрічки якраз і зроблена для того, щоб підкреслити перехідний час і становлення України як держави. Цей прийом з двома мовами – може не всім сподобатися, але він доволі органічно показує реалії спілкування українців. Важливо додати, що усіх іншомовних героїв дублює один жіночий голос. І це працює на те, щоб ще більше занурити глядача в атмосферу 90-х, коли всі іноземні фільми, як правило, озвучували один актор чи акторка дубляжу.

«Ля Палісіада» – це не просто детектив, це фільм про країну, про людей, про час. Це кіно, яке змушує задуматися про минуле, сьогодення і майбутнє. Фільм, який гідно представляє українське кіно на міжнародній арені. Це важлива стрічка для українського кінематографу, адже чітко дає зрозуміти, що в Україні знімають сильне авторське кіно. І часто це видно вже з дебютних робіт, як це вийшло у Філіпа Сотниченка.

Бути претендентом на номінацію на таку престижну премію як «Оскар» дає українцям унікальну можливість доносити світу важливі меседжі про війну, котра досі триває. Хоча «Ля Палісіада» безперечно демонструє високий рівень авторського кіно і отримала визнання критиків, як фільм, що представляє воюючу країну, він не зовсім відповідає тим очікуванням, які виникають в цей складний період. Серед інших претендентів на «Оскар» від України були роботи з більш виразними меседжами, пов’язаними з сучасними реаліями. Наприклад, «Мирні люди» Оксани Карпович б змогли відкрити світові багато цікавого про «загадкову душу росіян та їхнє справжнє обличчя». Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка може розширити розуміння масштабів геноциду українського народу з боку московитів і показати, що він розпочався не 24 лютого 2022 року чи 2014-го, а значно раніше. Та й, зрештою, «Ми були рекрутами» Любомира Левицького показало б героїзм українських військових, їхню міць та харизму. Звичайно, останнє слово завжди за членами журі, і вони його сказали. Тож нам залишається лише вболівати за нашого претендента і побажати «Ля Палісіаді» успіху в боротьбі за «золоту» статуетку.