З Івано-Франківська до невеличкого села Луквиця Дзвиняцької територіальної громади – понад пів сотні кілометрів незабутньої мандрівки. Та коли їдеш туди, то вони миттю збігають серед дивовижної карпатської краси. Задивляємося, любуємося, насичуємося неповторністю Бойківщини, тож навіть не дивуємося, що керівник ФГ «Урочище «Клим» і великий краєлюб Михайло Петрович РОМАНІВ найперше нас провадить не у своє фермерське овече ґаздівство, а на межу села Міжгір’я, звідки добре видно ту красу, яку навколо його рідної Луквиці міг створити тільки Господь.

Осіння Луквиця, справді ніби у пригоршнях Небесного Творця, притишилася серед навколишніх лісистих гір. Навколо горби Ґрунь, Чертіж, Бубняків, Таборище та ін. Село охайне й причепурене, його соціальна інфраструктура доглянута і доведена до ладу, а центральна дорога через більшу частину села чорніє новеньким асфальтовим покриттям, у придорожніх канавах не видно непотребу – чисто у кожному кутику... Така картина – то тільки штришок до портрета сільського урядування, що не лише належно дбає про село, а й, що дуже важливо, підтримує розвиток фермерства, зокрема й господарства Михайла Романіва – чинного депутата Дзвиняцької сільської ради й колишнього обранця Богородчанської райради.

«У Луквиці живе нині не більше 500 осіб, – розповідає дорогою староста села Володимир Андрусів. – З початком повномасштабної російської агресії дуже багато молодих родин виїхало за кордон. Але й придбали житло в селі кілька родин біженців. Школа працює, належно обладнані шкільна їдальня, санвузли, дошкільний навчальний заклад, сховище, подбали ми і про котел, який працює на твердому паливі, та генератор на той випадок, коли не буде світла... Ми добре свідомі того, що в державі триває війна. Але також розуміємо, що без школи та доріг й села не буде, а людям треба жити. Розумієте, вівчарство нині занепадає, бо збиткове. У деяких країнах Європи вівчарство належно підтримують, а державні дотації дають навіть на утримання собак, які охороняють отари, а в нас... Але ми не нарікаємо й не розчаровуємося. Стукаємо – і нам відкривають, просимо – і нам дають та допомагають...».

А коли вже неподалік овечої кошари спілкувалися з фермером Михайлом і смакували варениками з бринзою та кропом по-луквицьки, долинули до нас чарівні мелодії сотень овечих дзвоників. То пастухи Євдокія й Олександр якраз виганяли отару на післяобідній випас. Попереду простував поважний білий рогатий цап, за ним – кози, а вже відтак – і самі вівці… Такий порядок.

І дід, і батько М. Романіва вівчарювали, тож такий промисел для сучасного сільського фермера не першина, а радше продовження родинних традицій, справа для душі.

«Мої прадіди, діди, батьки – всі бойківського роду, уродженці Луквиці, – оповідає пан Михайло. – І я народився й виріс у рідному селі, спочатку тут ходив до школи, а у старших класах два роки навчався в Порогах. Наша родина велика – крім мене, ще чотири сестри та брат. Я часто їздив по заробітках за кордон – був будівельником. А фермерством вирішив зайнятись, образно кажучи, для спортивного інтересу. Адже вівчарство – ремесло моїх предків. І дід Микола, і відтак батько Петро добре зналися на тому. Вперше я спробував фермерського хліба ще 20 років тому. Спочатку мав 60 овець, але щось не пішло і через два роки всі розпродав. Знову подався у світи. Заробив грошей і вирішив спробувати ще раз. Знайшов Євдокію й Дмитра Яремчуків для роботи. І скажу чесно: нині легше знайти, як кажуть, кандидатуру на посаду президента держави, ніж гідних працівників на овечій фермі. Під час другої спроби я вже не скуповував по кілька овець, як попереднього разу, а придбав 100 голів карпатської породи по 1 200 гривень кожна. Тепер на фермі вже до двох сотень овець. Але ще хочу завести й румунську породу цурканів – таку ж невибагливу і звичну до гір, як і наші...».

М. Романів вважає вівчарство не бізнесом, а своїм улюбленим заняттям. Основний прибутковий вид продукції, яку дає ферма, – сир та вурда. А виготовляють сир у господарстві за давніми бойківськими традиціями.

«Так, усе робимо вручну і ще дідівським методом, – відкриває деякі секрети сироваріння фермер. – Спочатку потрібно мати клєґ. Для цього ріжуть молоде ягня чи козеня, які ще не паслися. Жолудки ягнят солимо й відстоюємо у дерев’яній липовій бочці упродовж двох-трьох місяців. За потреби відтак відрізаємо шматочки й розводимо їх у воді. Так отримуємо клєґ. А далі додаємо відповідну кількість ложок його до молока, яке має мати температуру людського тіла – не менше 35 градусів. Воно від цього звурджується і стає як відоме квасне молоко. Його збивають, аж поки не відділиться жентиця від сиру. Руками у марлю сир збираємо та ставимо його стікати. Для виготовлення кілограма сиру треба п’ять кілограмів молока.

Виробляємо також вурду, яка солодша і корисніша, ніж сир, – як італійська рікота... Реалізую продукцію лише вельми охочим споживачам, бо, самі розумієте, не кожен її купить, якщо ціна 300 гривень за кілограм».

Але таке враження, що нині вівчарство нікому не потрібне. Розумієте, стрижка однієї вівці коштує дорожче, ніж вовна з неї... Я знаю, що у всьому світі вівчарство дотаційне. А в нас ніби й теж є якісь державні програми на підтримку цього ремесла, але доступитися до них дуже важко. Страшна бюрократія – збираєш купу паперів, а наприкінці нічого не маєш. За два роки вівчарства я не одержав жодної допомоги від держави... Все – тільки особисті вкладення. Тим часом добре б мати на фермі трактор чи тюкувальну машину. Але наразі самотужки купити таку техніку не потягну…

Робочий день в «Урочищі «Клим» починається о шостій ранку. До восьмої години овець доять – наразі вручну, використовуючи «струнку» – традиційне дерев’яне обладнання для загону овець. Але планують провести електромережу та запровадити доїльні апарати. Живуть, харчуються й ночують працівники безпосередньо біля овечої загороди на літній фермі.

«Влітку, а за гарної погоди – і восени, доїмо овець тричі на день, згодом поступово переходимо до одного разу, – каже пан Михайло. – За один раз кожна вівця дає до пів літра молока. А взимку вівці взагалі не дояться аж до десятого травня. А годувати їх треба. Закінчується у нас вівчарський рік традиційно наприкінці вересня. Такий у нас вівчарський порядок. Але цього року ми доїли овець довше, бо було багато доброї отави для паші. Взимку вівці їдять сухий корм, але потребують багато сіна чи меленої кукурудзи, бо у лютому котяться, а ягнята ростуть швидко й також хочуть чимало їжі. Пускаємо до води, а в жолоби насипаємо кукурудзи. Потрібно нам до 50 тонн сіна на зиму. Бо вівці ще багато корму перетолочують: під ноги беруть – нищать працю. Ось чому я кажу, що взимку вони їдять наші гроші. На фермі в урочищі «Клим» наші вівці перебувають як на полонині, а на зиму ми їх переганяємо на ферму у село Пороги. Але все у нас, образно жартуючи, як «по-молдавськи»: у полонину традиційно отари сходять догори, а зганяють з полонини овець відтак вниз, а ми у полонину гонимо отару вниз, а зганяємо овець на зиму, навпаки, вгору – до Порогів 15 кілометрів...

Дуже велике значення у світовому вівчарстві мають місця, де побутують отари, адже від цього залежить і кількість та якість продукції. Навіть кажуть, що добре, якщо овець випасають на висоті понад 600 метрів над рівнем моря, а наша отара пасеться ще вище – 650 м вище рівня моря... На мою думку, у вівчарстві найголовніше – досвід. Всі мої науки – від дідів і батьків. Навіть коли батько вже був старенький і не порався коло овець, то просив хоч раз на тиждень везти його до колгоспної отари в урочищі «Межиріки», купував овечий сир, смакував і спілкувався з вівчарями...».

М. Романів залюблений у рідне село і його людей, займається мисливством, бджолярством, а також добре усвідомлює своє бойківське коріння і самобутність звичаїв та традицій.

«Так, я і від дідів та батьків, і з історії та книжок добре знаю, що моє коріння – бойківське, – відверто каже пан Михайло. – Дід відійшов у засвіти у 94 роки, а батько – у 92. Вони добре зналися на вівчарстві. У діда було семеро синів, був міцним господарем у селі. Бойки мають не лише неповторні традиції, а й самобутні говірку, пісні, одіж... Бойки й бойкині надзвичайно працьовиті люди. Я побував у багатьох країнах світу, тож відповідаю за свої слова. А за характером бойки й бойкині боголюбиві, вперті й міцні духом, мудрі й кмітливі люди. Навіть є анекдот. Коли голові одного колгоспу зателефонували й попросили автокран для роботи, то він сказав, що не має, але може запропонувати навзамін бригаду... бойків».

Фермер переконаний, що нині вівчарство на Прикарпатті відмирає, а не відроджується, як дехто стверджує, бо тримається лише на поодиноких господарях. Нині ситуація, на його думку, навіть гірша, ніж коли він починав займатися вівчарством 20 років тому: «Потрібно створювати відповідні умови й обов’язково давати дотації. У вівчарстві працюють тільки великі фанати своєї справи – на наші зарплати за величезних обсягів роботи годі найти нормальних працівників. Кажу чесно, якщо мої нинішні працівники Євдокія та Дмитро від мене підуть, я розпрощаюся з вівчарством. Дуже важка праця, дуже. Уявляєте собі, що то таке двом робітникам подоїти тричі на день по сто овець?! А ще скільки іншої праці... Були такі, що приходили на ферму за оголошенням, працювали два дні і... тікали. І я не засуджую тих людей, а добре розумію. Для фермерів-вівчарів нема жодної стабільності також і в державній ціновій політиці. А ще й наші люди як споживачі не розуміють, яка корисна ягнятина для споживання, і війна вносить свої корективи в життя українців».

М. Романів найперше як громадянин України мріє про перемогу та закінчення війни, бо знає, що відтак прийдуть добрі зміни у розвитку вівчарства: «Мрію, щоб держава нарешті повернулася лицем до фермерства, бо підтримку місцевої влади – і в особі голови Дзвиняцької територіальної громади Ганни Вітюк, і старости Луквиці Володимира Андрусіва ми маємо».

Як на мене, чи не найбільші причини занепаду карпатського вівчарства на Прикарпатті – брехня, показуха і чинопоклонство у керівній вертикалі. Добре пам’ятаю бойківські фестивалі на Долинщині в минулому, коли запопадливі керівники району, щоб окозамилюванням ввести в оману обласну владу й вислужитися, навіть із Закарпаття переганяли отари «фестивальними» плаями для яскравішої «наочності» свого «подвижництва». І всі це знали, і люди сміялися з такого ґаздівства. А влада... вірила?