Церемонія нагородження національної премії «Global Teacher Prize Ukraine» нагадувала кінопремію «Оскар». Усе відбувалося за схожим сценарієм: червона доріжка, промови, роздача нагород і вручення основної статуетки. Лише головними дійовими особами були не актори чи режисери, а українські педагоги. А найяскравішою зіркою цьогорічної премії стала вчителька початкових класів ліцею №7 Івано-Франківської міської ради Леся ПАВЛЮК, яка перемогла одразу у двох номінаціях – головній і «Вибір українців». Як на мене, її перемога – це перемога педагогічного іміджу загалом, адже вона своєю неймовірною харизмою і надихаючою енергією демонструє соціуму, що педагогіка може бути такою креативною, сучасною і красивою. В ексклюзивному інтерв’ю газеті «Галичина» Леся Павлюк розповіла про свій шлях до успіху, важливість професії вчителя у сучасному світі, а також спинилася на особливостях роботи в інклюзивному класі та сильних сторонах реформи Нової української школи.

– Пані Лесю, що для Вас означає стати переможницею премії «Global Teacher Prize Ukraine» одразу у двох номінаціях?

– Найперше – це довіра людей, які проголосували за мене, та довіра журі на різних етапах премії. Наступне – відповідальність. Перемога на премії «Global Teacher Prize Ukraine» – однозначно не є завершенням моєї історії, це лише її початок. Розумію, що переді мною відкриваються нові можливості, до мене вже більше прислухається суспільство, і є реальні шанси робити щось позитивне для розвитку української шкільної освіти. Для мене це нова роль.

– Чи не було у Вас передчуття, що саме Ви станете найкращою за версією премії цього року?

– Я не була впевнена у своїй перемозі. Хвилююче відчуття було, але я не могла знати, що воно означає… Мій шлях до перемоги був досить довгий. Вперше мене анонімно номінували на премію 2019-го. Але тоді я вирішила не брати в ній участь. А вже 2020-го року вперше заповнила анкету. Але для мене це не був шлях боротьби. Я лише старалася максимально насолодитися участю у цьому проєкті, можливістю спілкуватися з колегами, людьми, які є близькими мені по духу. 2021-го року подалася вдруге. Вдалася до цього й 2024-го, коли премія відновила свій звичний формат, бо 2022-го і 2023 рр. лише фіксували в її ключі героїчні історії вчителів в умовах війни. І перемогла. Я ніколи не говорила про те, що хочу стати переможницею, але все-таки десь у глибині душі мала таку мрію. І кубок переможниці став для мене символом того, що мрії здійснюються.

– Яким у Вашій уяві є ідеальний вчитель?

– Для мене немає єдиного ідеалу вчителя. Вважаю, що його як такого й не має бути. Бо для когось із дітей важливо, щоб у педагога були ті чи інші властивості і щоб він організовував свою роботу таким чином. А для когось важливим є зовсім інше. Стати ідеальними для всіх, як би ми не старалися, не зможемо, бо у кожного учня свої запити. Особисто я виходжу із потреб учнів і адаптовую їх до своїх цінностей та власного бачення освіти. це основа того, як ми будуємо спілкування та організовуємо роботу. Не можна встигнути все, не можна максимальну і однакову кількість уваги віддати на все. У мене вже четвертий набір дітей, і я не можу сказати, що працюю однаково з усіма.

– Що на Вашу думку, найважче і найлегше в роботі вчителя?

– Найлегше – це період з середини червня до середини серпня, тобто 56 календарних днів відпустки. Найважче для мене – це розмежувати особистий час від робочого. Години, які я працюю з дітьми, чітко прописані в розкладі шкільних занять і в моїх посадових обов'язках. Але дуже багато роботи залишається після уроків. Це підготовка до занять, перевірка зошитів чи діагностувальних робіт, планування проєктів, вивчення різноманітних методик, ознайомлення з документами, освітні заходи поза школою тощо. Цього всього так багато, що інколи воно забирає увесь особистий час.

– Як гадаєте з висоти 12 років педагогічного стажу, що для вчителя початкових класів найважливіше в роботі з дітьми?

– Саме у початковій школі закладають основи наук, які пізніше учні освоюватимуть у базовій та старшій школах, а відтак вибиратимуть собі професію і навчатимуться вже за фахом. Звичайно, всі діти мають уміти читати, писати, виконувати математичні обчислення. В початковій школі вони здобувають базові тверді навички (те, що можна вивчити і протестувати, – авт.). Але крім них, надзвичайно важливими є так звані м’які навички (комплекс неспеціалізованих вмінь, які відповідають за успішну участь у навчальному чи робочому процесі, високу продуктивність і не пов’язані з конкретною сферою, – авт.).

Вважаю, що в сучасному світі доцільно, щоб діти вміли співпрацювати одне з одним та комунікувати між собою. Тобто пріоритетними є навички соціалізації, організації свого часу та особистого простору. А також – вміння ухвалювати рішення і відповідати за їх наслідки, планувати свою діяльність, швидко реагувати на ту чи іншу ситуацію. Також ми постійно говоримо про вміння вчитися, шукати інформацію і критично до неї ставитися. Крім того, надзвичайно важливою саме у початковій школі є мотивація до навчання. Якщо у перших-четвертих класах дитина не любитиме школу, їй там буде нецікаво й вона не хотітиме вчитися, то потім їй буде дуже важко знайти мотивацію до навчання у старшій школі.

– Ви почали працювати з дітьми з особливими освітніми потребами ще до реформи Нової української школи, і стали першою вчителькою в своїй школі, в якої був інклюзивний клас. З якими труднощами Ви тоді стикалися?

– Тоді, у 2016 році, я майже нічого не знала про інклюзію. І від 2017-го, коли мій клас уже став інклюзивним, бо рік діти навчались у звичайному форматі, доводилось ознайомлюватися з документацією, яку потрібно вести, зі специфікою роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Тому що раніше педагогів до цього не готували ні в університетах, ні в інших начальних закладах. Тож ми не знали, як реагувати на поведінку таких дітей і як зробити, щоби процес навчання для них був зрозумілим і ефективним. Інколи це виходило способом спроб і помилок, інколи доводилося читати багато наукової літератури чи документації. Зверталася за консультацією в інклюзивно-ресурсний центр, спілкувалася з учителями, які працюють в навчально-реабілітаційному центрі. Словом, доводилося дуже активно займатися самоосвітою, постійно спостерігати за дітьми, вимірювати результати нашої роботи, щоб зрозуміти, куди рухатися.

– Чи бачите позитивні зміни у сприйняті суспільства інклюзії та розуміння її необхідності?

– Однозначно позитивні зміни є. Якщо раніше ми не знали, як реагувати на людей з особливими потребами, то тепер хоч би розуміємо, коли потрібна наша допомога, а коли ні, коли варто щось сказати, а коли краще не звертати уваги. Коли діти з початкової школи бачать розмаїтість навколишнього освіту, то вони сприймають ті чи інші особливості людей не як якесь відхилення від норми, а як нормальний порядок речей.

– Наскільки важливою є впровадження у початковій школі інклюзії. Працюючи в такому класі, які бачите її плюси?

– Працювати в інклюзивному класі не легко, хоча це залежить від самих дітей з особливими освітніми потребами і від їхньої кількості. Однозначно, що вчитель чи вчителька мають уміти розподіляти свою увагу й бути достатньо уважними і з такими учнями. Часто буває таке, що потрібно адаптувати завдання, критерії оцінювання чи середовище класу до особливостей дитини. Також потрібно попрацювати з іншими учнями та їхніми батьками заради прийняття ними дітей з особливими освітніми потребами, необхідно правильно доносити інформацію про них та в підсумку створити добру атмосферу в класі.

Втім, у класі працює асистент учителя, який допомагає розподілити увагу педагога, організувати роботу дитини. Як показує мій досвід, коли діти з нормотиповим розвитком навчаються в інклюзивному класі, вони стають добрішими, можуть прийняти особливості різних дітей і проявляють більше турботи до них.

– Ви є тренеркою Нової української школи (НУШ), а також наголошуєте, що вірите в результативність цієї реформи. На Вашу думку, як вона змінила початкову освіту в Україні? Наскільки її можна назвати успішною?

– Переконана, що запровадження Нової української школи – це позитивні зміни в освіті. Я завжди була і є її прихильницею. НУШ дає більше академічної свободи вчителеві. Педагоги мають можливість обирати підручники та програму, за якими навчатимуться учні, організовувати навчальний процес відповідно до свого бачення та запитів учнів і учениць. А це, безумовно, дає кращі результати. Крім того, НУШ спрямована на розвиток лідерських властивостей у дітей, творчості, креативності, охоплюючи всі навчальні дисципліни – від гуманітарних до точних. А інтегрований курс дозволяє вивчати теми різнобічно, використовуючи знання з різних галузей на одному уроці.

Чи є ця реформа успішною? Вважаю, що так, адже відбувалося дуже ґрунтовне навчання вчителів на курсах, які організував Івано-Франківський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Тренери старалися донести до всіх педагогів громади суть НУШ і те, як можна організовувати навчання дещо по-іншому.

Основними проблемами, які завадили належній реалізації Нової української школи стали об’єктивні зовнішні обставини: недостатнє фінансування, пандемія COVID-19 та повномасштабна війна. Попри ці виклики, реформу було запущено, і її успіх тепер залежить від учителів, які втілюють у життя її принципи.

– Які виклики поставила перед вчителями війна? На Вашу думку, про що вони мають пам’ятати і на що звертати увагу, працюючи з дітками в цей непростий час?

– У нашому суспільстві нині дуже багато агресії. І не лише з боку ворога. Її генерують і вітчизняні медіа, й соцмережі. Стала звичною тривожність у дорослому середовищі українців. І ці тривожність та агресія дуже сильно впливають на емоційний стан дітей. Особливо на першокласників. Це дуже помітно. Вони гостро реагують одне на одного, на слова та вчинки як своїх однолітків, так і старших за них. Тож найважливіше нині – зменшити тривогу в дітей і повернути їм відчуття безпеки. Адже якщо дитині страшно, то вона не зможе навчатися.

В Івано-Франківську ми маємо можливість навчатися стаціонарно, попри періодичні тривоги. Але розумію, наскільки складнішою є ситуація в регіонах, де ведуться активні бойові дії. Там, де повітряні тривоги лунають постійно, організувати повноцінний навчальний процес практично неможливо. Кожен день, втрачений для навчання – це втрачені освітні можливості дітей.

– Одним із гасел цьогорічної премії «Global…» було – «Вчителі важливі». Чи відчуваєте у своїй щоденній праці, що суспільство це розуміє?

– «Вчителі важливі» – це основне гасло премії впродовж усього часу її існування. 2014 року заснували світову премію «Global Teacher Prize». А 2017-го Зоя Литвин, голова громадської спілки «Освіторія», запровадила її в Україні. Напередодні ГО «Освіторія» ініціювала дослідження з визначення рівня довіри суспільства до вчителів. Тоді він був дуже низьким. Це тривожний сигнал, адже батьки віддають своїх дітей до школи, але не довіряють педагогам. 2021 року знову проводили таке опитування, й воно показало, що довіра до вчителів значно зросла – сягнула 47%.

За результатами масштабного дослідження 2024 року «Вчителі України: кадровий потенціал», яке провели громадська спілка «Освіторія» та дослідницька агенція «FAMA», тільки 47% вчителів задоволені своєю роботою, а абсолютна більшість педагогів – 80% – вважають, що суспільство не цінує їхню працю. Тож однією з місій премії є підвищення престижності професії вчителя і повернення довіри суспільства до педагогів.

Під час церемонії нагородження премії «Global Teacher Prize Ukraine», увімкнули звернення військових, котрі говорили про те, якою важливою є робота вчителів. Мене це дуже зворушило, адже ми чудово розуміємо, що в умовах війни саме героїчна робота військових дозволяє нам жити і навчатися у вільній країні. Вони тримають небо над нашою головою. Але освіта – це вікно в майбутнє, бо від того, як учителі організують навчальний процес залежить, що буде тоді, коли діти стануть дорослими. Від того, які цінності ми їм закладемо, як навчимо між собою взаємодіяти, проявляти ініціативу, залежить розвиток нашої держави.

– Чи існує якийсь міф чи стереотип про вчительський фах, який би Вам хотілося спростувати?

– Моя подруга мала розмову з людиною, яка вважає вчителів застарілими й відірваними від сучасності. Мені було дивно, що досі такі уявлення існують у головах молодих людей. Насправді ж нинішні діти мотивують педагогів бути з ними на одній хвилі, розуміти, чим вони цікавляться, які в них пріоритети та захоплення, щоб зробити процес навчання комфортним, цікавим і результативним. Тому цей стереотип вимагає перегляду!