На початку листопада в італійській столиці відбувся ІІІ Всеєвропейський фестиваль-конкурс «Фонтан натхнення». Нагороди за перші місця в номінаціях «хор» і «вокально-хореографічна композиція» отримала Асоціація «Італія–Україна» з міста Болоньї. Диригентом самодіяльного художнього колективу-переможця була Леся Королик з Івано-Франківська, нині жителька м. Губбіо. З нею мені пощастило за сприяння теж колишньої іванофранківки Ірини Сеньків зустрітися в Римі того самого дня.
– Пані Лесю, очевидно, що для Вас, музиканта за фахом, популяризація української культури не має кордонів. Зокрема на теренах Італії, куди доля закинула мільйони наших співвітчизників-заробітчан.
– Я вдячна президентові Асоціації «Італія–Україна» Любові Сандулович (родом з Буковини. – Авт.) за запрошення диригувати їхнім хором на престижному римському фестивалі «Фонтан натхнення». Це спільний успіх – усі нагороди наші! Тішуся, що й моя учениця – вокалістка Тамара Сутик–Козак з Вінниччини здобула на цьому фестивалі призове друге місце! Українці гідно представили себе на італійській сцені.
До того ж на початку жовтня я була членкинею журі ювілейного п’ятого фестивалю української культури в Італії «UKRO 2019» у м. Куарто-д’Альтіно на півночі цієї справді мистецької країни. Його організатори – громада УГКЦ у Венеції і тамтешня Українська школа Св. Марка. Фестиваль розпочався зі Служби Божої, яку відправив єпископ УГКЦ Діонізій Ляхович, візитатор для українців-католиків в Італії та Іспанії. Молилися за мир в Україні. Виступали українські фольклорні колективи та виконавці з таких італійських міст, як Венеція, Падуя, Болонья, Брешіа, Бергамо, Бассано, Дель Граппа, Тревізо, Феррара, Мілан…
Це було справжнє свято української культури! Дуже колоритна, атмосферна подія, що сколихнула зацікавленням усю українську громаду в Італії. Сотні глядачів ознайомилися з українськими національними одягом, піснями, танцями, усною народною творчістю, творами класиків української культури, звичаями та презентованими самобутніми обрядами. Звучали популярні українські пісні «Червона рута», «Сіла птаха», «Ой там, на точку, на базарі», а також стрілецькі. А ще танцювали запальний «Гопак», нашу рідну «Коломийку» й інші українські танці. На завершення фестивалю його численні учасники, вихідці з України, заспівали «Ще не вмерла…». Опісля відбувся флешмоб на підтримку українського полоненого Віталія Марківа, несправедливо засудженого в Італії. 700 осіб було запрошено на традиційний український обід. Заслужили на увагу й похвалу показ етноодягу та різні майстер-класи. Своїх переможців-щасливчиків назвала призова лотерея. За традицією, організатори фестивалю передали господарям свята «Книгу Добра». Тоді, до речі, Асоціація «Італія–Україна» з м. Болоньї, у якій домінують жінки, посіла перше місце, а отже, організовуватиме у себе «UKRO-2020». Багата талантами Україна варта бути представленою на сценах Італії!
– Як відомо з «живих першоджерел», доля талановитої української жінки-заробітчанки за кордоном нелегка. Хоч українські туроператори, закликаючи відвідати «диво-країну Італію», називають її «країною насолоди»…
– А ще – «країною натхнення», «країною моди та музики». Передусім же Італія – колиска світового мистецтва. Проте без знань мови і звичаїв цієї країни, цілком иншої ментальності, жити тут і заробляти на прожиття родини в Україні дуже складно…
Свого часу волею обставин і я вирішила поїхати на заробітки в Італію. Думала, на рік-два… Хоча мама усіляко відмовляла. Але тоді в Італію масово виїжджали з Івано-Франківська різного віку жінки, зокрема матері учасників дитячо-юнацького хору «Херувими», який я створила 1998 року і який буквально зріс на моїх очах. Тоді я керувала і дорослим хором «Миротворець» церкви Св. Володимира і Ольги.
Після праці на мізерну зарплатню вчителя музики та співу у ЗШ №10 та на посаді завуча з виховної роботи у коледжі електронних приладів, де я створила хор (понад 100 учасників) з майбутніх бухгалтерів і програмістів, я поїхала в «нікуди» разом із мамою однієї зі своїх хористок. У Римі нас начебто мали зустріти… Але дощ, ніч і ми – нікому не потрібні… Через пів години закривався вокзал… Куди йти? Зрештою, таку «гостинність» невідомої чужини пережила більшість українських жінок в Італії, чимало з вищою освітою і боргами за навчання дорослих дітей.
Моєму синові Ростиславові тоді ще не було і 7 рочків… У перший клас його повела турботлива бабуся Ірина, моя мама, а я того незабутнього Першовересня вмивалася сльозами в далекій Італії, працюючи в чужій, непривітній родині… Та слава Богу, сьогодні мій син зі мною, він студент шостого курсу медичного факультету університету у Флоренції. І мама тепер гостює в нас, у Губбіо…
По-материнськи щиро тішуся, що мій син в Італії буде лікарем! З Божою допомогою Ростислав матиме добротну європейську освіту. Дай Боже, щоб і всі діти українських заробітчан, і не лише в Італії, здобули професію, знайшли себе у світі. Щоб їм жилося легше, краще, цікавіше.
– А як склалася Ваша доля?
– Ось уже 16-й рік як одружена з італійцем. Чоловік Альфред за фахом юрист, керуючий нотаріальним архівом м. Перуджі. Він, до речі, залюбки допомагає мені у популяризації української культури. Тішиться, що про Україну завдяки нашим жінкам і чоловікам, які тут сумлінно працюють та організовують різні свята української культури, тепер уже знають в Італії як про країну зі справді унікальними звичаями, традиціями, обрядами, яким немає аналогів у світі. Альфред усіляко сприяє вирішенню організаційних питань, пов’язаних із концертами, академічними виступами тощо.
Рада, що попри нелегкі будні заробітчанства в минулому й туги за домом, за Україною мене ніколи не покидали любов до музики, натхнення до співу й пропагування усього українського – пісні, поетичного слова, музики. Можливо, тому, що я невгамовна оптимістка. І тут я, випускниця музпеду Прикарпатського університету, знайшла себе, слава Богу, у диригуванні хорами, у співі. Приємно: 8 вересня у храмі Святої Марії ді П’єдігротта в Неаполі я співала як солістка разом із літургійним хором італійської церкви Святого Секонда з Губбіо «Акафіст до Богородиці». Й досі під враженням від цього класичного високодуховного твору…
Перше місце праці мала у місті Беваньї (провінція Перуджа). Місце роботи тоді викуповували за долари. В очікуванні роботи в одній кімнатці жило й по 15 жінок, спали на підлозі. Як не ставало харчів, ішли до тамтешнього «Карітасу». Було всяке… Все ж мені пощастило: я потрапила до родини інтелігентів – колишньої вчительки і секретаря міської управи. Й забулося те, що не давали їсти, економили на служниці … Зате згадую, як через три місяці я поїхала з ними в гори і там захопилася фестивалем-конкурсом італійської пісні Санремо. Це був 2001 рік. Італійська співачка Джорджа виграла гран-прі з піснею «Vorrei» (українською – «Я б дуже хотіла»). До речі, цю пісню я вивчила і хотіла заспівати на місцевому фестивалі італійської пісні «La cicila», який щороку проводять у Скеджі 12–13 серпня. Але останньої миті передумала й заспівала рідною мовою пісню Марії Шалайкевич «Я піду за тобою на край світу» з альбому «Усі ми прагнемо любові». Мій виступ пройшов «на ура». Здобула перше місце! Дуже пишалася: про мене писали місцеві газети, згадували в теленовинах. Саме тоді, очевидно, господарі змінили про мене думку – стали прихильнішими, почали дивитися на мене вже іншими очима – не як на домогосподарку, а як на освічену, талановиту людину. Хоча так і не змогли зрозуміти, чому вродливі, тямущі українки з вищою освітою працюють доглядальницями у італійців похилого віку, чому вони в ролі прислуги…
З часом я змінила місце проживання – потрапила до Губбіо, де й досі мешкаю. Рік і вісім місяців працювала «компаньйонкою» у надзвичайно хорошої старенької жінки – сеньйори Аделелми, колишньої швачки, яка навчила мене мови, тамтешніх звичаїв, того, як поводитись у їхньому розміреному суспільстві. Там я й познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Альфредом. У тій родині мені дали пермесо (дозвіл на легальне проживання), і я вперше за два з половиною роки поїхала додому. Думала – назавжди. Але так не сталося…
Коли після відпустки повернулася до Італії, змушена була шукати нову роботу – Аделелма тоді вже померла. Через «Карітас» мені знайшли сеньйору Аврору, маму колишнього мера, якому, до речі, як став на посаду, було лише 24 роки. Сеньйора Аврора була надзвичайно доброю, мудрою (вчителька за професією). Мене любила, як свою дитину (мала єдиного сина). Вчила, як виживати у цьому світі, по суті, впливала на формування мого світогляду тут, за кордоном. Їй я щиро вдячна. Адже нелегко було одній-однісінькій у чужому краю… Сеньйора Аврора посприяла, аби я співала у катедральному хорі міста Губбіо «Cantores Beati Ubaldi», базовою основою якого є григоріанський спів, духовні твори класиків та сучасних композиторів. Я тоді так зраділа!
2001 року в Римі створили Асоціацію українців Італії. Її координатором був отець Василь Поточняк (на жаль, уже покійний), якого справедливо називають духовним опікуном емігрантів. Хлопців, які навчались у духовних семінаріях в Україні, о. Василь запрошував на науку до Папської української колегії. Водночас їм давали парафії. Ми зустрічалися з ними у тамтешніх храмах, після спільних недільних літургій. Нарешті мали свій осередок для спілкування. 2005 р., на Пасху, і до нас, у гірське м. Губбіо, приїхав український священник. Тоді ми вже мали свою громаду, тож почали організовуватись на різні свята. Зокрема взяли участь у відзначенні п’ятиріччя української громади Губбіо у листопаді 2008-го…
У травні 2017-го в межах офіційного візиту до архієпархії м. Перуджі прибув блаженнійший Святослав (Шевчук) – глава й отець Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський – предстоятель УГКЦ. У місцевому катедральному соборі наш церковний хор, регентом якого тоді була я, мав можливість разом заспівати Молебень до Богородиці. Було дуже хвилююче… По завершенні співу блаженнійший Святослав сказав: «Ваш спів був дуже молитовним, і, головне, від початку і до кінця все звучало в одній тональности зі мною».
15 жовтня 2017 р. Папа Римський коронував у Римі ікону Зарваницької Матері Божої, а вже на початку листопада українська громада разом із парохом УГКЦ о. Василем Гушуватим та кардиналом і архієпископом Гуальтьєро Бассеті м. Перуджі мали можливість молитися на Літургії в катедральному соборі цього міста. Для нас, українців, це було дуже зворушливо… Коли звучали пісні до Зарваницької Матері Божої у виконанні нашого хору – на очах у людей бриніли сльози…
– Пані Лесю, що, можливо, хочете побажати іванофранківцям?
– Тішуся тим, що вдома, в Івано-Франківську, я є членкинею «Мистецького братства» – торік запізналася зі знаними прикарпатськими художниками на виставці картин Євгена Короля. Висловлюю вдячність моїм викладачам із Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, в якому подружилась із грою на фортепіано, ознайомилась зі світовою музичною культурою, із церковним співом та особливостями римо-католицького обряду. Зокрема щиро дякую Ганні Карась, яка вже після закінчення ПНУ навчила мене керувати церковним хором. Спасибі моїм викладачам з диригування Юрієві Серганюку й Володимирові Пащенку (на жаль, уже покійний), які прищепили мені любов до музики. Навички з вокалу від Галини Стасько стали мені у пригоді і тут, як у сольному співі, так і в хоровому.
– Італія, яку Ви як музикант підкоряєте своїми талантом, професіоналізмом, справді дивовижна країна, в якій таки варто побувати. У цьому я вже не вперше переконалася…
– Так. І цю дивовижну батьківщину відомих художників, скульпторів, музикантів бажано відкривати для себе знову і знову, подорожуючи мальовничими і надзвичайно цікавими за архітектурою італійськими містами. Адже, за даними ЮНЕСКО, Італія володіє майже 60 відсотками світової культурної спадщини, що є надбанням усього людства.
За статистикою, середня тривалість життя італійців становить 79,5 р. Пенсія в Італії найвища в Євросоюзі: середня –1000 євро, мінімальна – 700. Проте, на жаль, серед країн з великою присутністю українських мігрантів Італія одна з небагатьох, яка дотепер не має міжнародної угоди з Україною у сфері соціального захисту працівників. Переважна частина українців-заробітчан може розраховувати лише на пенсію по старості (до 400 євро) у 65 років, і то якщо протягом п’яти років сплачували відповідні внески. І навіть якщо мігрант повернеться в Україну, все одно має право на отримання цієї пенсії.
Однак значна частина українців не хоче поривати зв’язків з Україною, і в цьому їм допомагають Українські суботні чи недільні школи в італійських містах. І все ж я мрію, щоб роботящі і талановиті українці жили заможно і почувалися захищеними на Богом дарованій батьківській землі.
– Бо хто би що не казав, та чужина не рідня?
– Саме так. Навіть якщо в чужині завдяки нашим талановитим землякам звучить невмируща українська пісня… Попри всі труднощі життя і праці емігрантів за кордоном я як творча особа за всі майже 20 років перебування у чужій державі не розчинилася в іншій культурі та побуті. Навпаки, кожен день ревно плекаю своє, українське. Так намагаюся заявити на весь світ про свою націю, мову, про свій народ.
