Жительку села Підмихайля Новицької громади на Калущині Лілію БУЧАК – художницю-аматорку й засновницю артстудії в райцентрі – я ще образно називаю «маляркою з квітковим ім’ям». Адже своє захоплення живописом жінка, котра закінчила аграрний університет у Львові і працює як підприємиця в одному з транспортних підприємств Калуша, починала саме з написання «квіткових» полотен. Вона надає перевагу малюванню олійними фарбами, серед її улюблених жанрів – натюрморт, пейзаж…
– Не маю спеціальної художньої освіти, – розповідає Л. Бучак. – За фахом я агрономка, хоча жодного дня не пропрацювала за спеціальністю. Все життя працюю як фахівчиня з роботи із персоналом у сфері транспортних перевезень. Але десять років тому раптом виникло бажання малювати. І я взяла до рук пензлі та інше малярське приладдя й почала самотужки освоювати ази художньої майстерності.
З дитинства ні я сама, ні інші не помічали в мені малярських здібностей, але, очевидно, вони дрімали. Проте, пригадую, ще в університеті я від нудьги – коли на лекціях було нецікаво – вже змальовувала сторінки конспектів різними сюжетами. Та навіть не думала, що колись візьму до рук пензлі, ба більше – уявити не могла, що й інших навчатиму.
– Ліліє Володимирівно, але щось таки розбудило у Вас бажання малювати?
– Знаю точно, що це «щось» не було пов’язано з якимось позитивом – просто в мені вибухнула потреба новизни. І коли мій чоловік Ігор якось запитав, що мені подарувати на день народження, то й миті не вагаючись відповіла: «Мольберт, пензлі та олійні фарби...».
І хоч ніколи доти в житті не малювала, але у Львові та інших містах часто відвідувала художні виставки та презентації, захоплювалася роботами вуличних художників, надихалася оглядинами французького Лувру. Тож, мабуть, десь на рівні підсвідомості й заронилося зерно цього захоплення, яке з часом проросло, й мені захотілося й себе спробувати в художньому самовираженні. І так почала...
Це сталося, коли мені вже виповнилося майже сорок, я була матір’ю двох діток. Я ніколи не ховалася зі своїм хобі, і чоловік мене завжди підтримував, а також – і моя сестра. Я малювала, сприймала належно критику й поради. Звісно, мені подобалося, коли були хороші відгуки. Жодних учителів малярства у мене не було. Переглядала різні майстер-класи в інтернеті і вчилася… Звісно, малювати – це не копіювати, проте попервах у процесі навчання й освоєння цього виду мистецтва воно потрібне. Але щоб стати мисткинею, потрібно творити нове, а не наслідувати когось.
– Які Ваші перші твори?
– Спочатку малювала лише олійними фарбами й суто на добротному полотні, щоб отримувати радість і від самого процесу роботи і, звісно, від її результатів. Не дивуйтесь, але моїм першим малярським твором був портрет жінки-грузинки у весільній сукні. Досі не второпаю, чому? Адже мене з Грузією ніщо не пов’язувало.
Згодом на моїх полотнах переважно народжувалися квіти. Серед улюблених – хризантеми, які у мене асоціювалися з українськими жінками: стійкими, витривалими, мужніми, суголосними з реаліями часу. Мороз, холод, вітри, бурі, а ці квіти не здаються і не гнуться – ростуть та ще й цвітуть, даруючи насолоду. Українські жінки – то незламні квіти часу. У мене було кілька полотен, присвячених хризантемам, були й пейзажі. Свої роботи виставляла у соціальних мережах, дарувала друзям, колегам, рідним.
– А що до Вас приводить інших, охочих навчитися малювати?
– Я починала заняття у студії з роботи з дорослими, а відтак вже запровадила й уроки з дітьми. Приходили і приходять люди, які не мають жодної спеціальної освіти, але хочуть малювати. Напевно, вони десь інтуїтивно відчули, що в такий спосіб можуть позбуватися негативних емоцій. І це справді так, арттерапія – це один зі способів катарсису.
Я чомусь і теж якось спонтанно подумала-повірила, що зможу й інших навчати малярства і так допомагати їм долати життєві стреси. Напевно, через це люди й потяглися до мене…
Правда, спершу порадилася із сестрою Надією, яка за фахом психологиня, та іншими спеціалістами й 2016 року заснувала у Калуші артстудію. Друзі і знайомі обіцяли мене підтримати. На перший майстер-клас прийшли до десятка охочих жінок, які доти не займалися малярством. Я їм спочатку прочитала коротеньку вступну лекцію, а відтак запропонувала полотно, фарби, пензлі – і ми почали працювати. Перше наше заняття тривало не менше шести годин. Методику роботи я вибудовувала й постійно змінювала – удосконалювала всі роки.
– І що ті жінки малювали на своїх полотнах?
– Переважно квіти. Розумієте, в Україні – війна, а всі жінки на заняттях малюють саме квіти, але різні, без повторів. То передовсім жительки Калуша, люди різних професій.
А через кілька років діяльності студії мої учениці запропонували мені взятися вчити й дітей. Спочатку я всім пояснювала, що не зроблю малюків художниками і не зможу навчити їх малярського академізму. Тим паче, що й не кожна дитина у вісім чи десять років знає, чого хоче й чи кортить їй стати художником. Але потім здалася. Пригадую, найменшому учаснику нашої студії було шість років. Таким чином, я почала працювати і з дітьми. І досі є запит на заняття і для дорослих, і для дітей.
– Як проводите уроки для них?
– Насамперед забезпечую всіх необхідним малярським начинням. Ніхто з учасників моїх майстер-класів не купує ні підрамники з полотном, ні пензлі чи фарби, скажімо, навіть ганчірки для витирання брудних від фарби рук сама видаю своїм учням. Артстудію я назвала б меценатською, адже у нас ціни умовні, тому що працюємо у нашому з чоловіком родинному приміщенні. Кожне заняття триває не менше трьох годин. Дітям складно всидіти стільки часу, тож вони мають перерви – бігають, спілкуються і відпочивають.
Для початку оголошую тему заняття – вільну чи конкретну. Спочатку малюємо олівцями. Підходжу до кожного і вчу читати картинку, яку вони повинні намалювати – що бачать, як воно розташоване, яка його палітра кольорів, де тінь та світло і т. ін. Діти різні – одні відразу схоплюють сказане, а є такі, які потребують допомоги. Але головно – у роботі даю дітям свободу творчості. Моїм учням подобається малювати акриловими фарбами, бо олійними – складніше. А акрилові швидше висихають, тож після занять можна забрати свої роботи додому, не побоюючись, що вони порозмазуються.
– Для дітей, мабуть, психологічно важливо, щоб вони мали не лише творчу майстерню у студії, а й експозиції для показу своїх творів…
– Після кожного заняття з попереднього дозволу батьків виставляю світлини авторів та їхніх робіт у фейсбуці. Також ми вже зробили дві виставки робіт учнів артстудії у залі «Музейно-виставкового центру Калуської міської ради»: 2023 року – «У кожного митця своя палітра» і торік – «Від руки». Представляли на них передовсім дитячі роботи, твори дорослих учасників, а також мої полотна. Кожна така виставка – це понад сто малярських робіт різного формату. Я обирала полотна не за рівнем обдарованості учнів, а за майстерністю виконання кожної роботи. Бо то їхня праця. Хтось зі студійців малює краще, хтось гірше, але завжди старається кожен. Під час відкриття виставок дітям вручали призи на знак вдячності за їхню творчість. Презентували дуже широку тематичну палітру. І в такий спосіб наразі намагаюся позиціонувати творчість артстудії. А до авторської виставки я ще, очевидно, не готова.
– Ви відкрили двері своєї артстудії у час війни. Як Вам працювалося під тягарем важких емоцій?
– Це був час і війни, і ковідної пандемії. Робота виснажувала не лише через події на фронті, а й через мої прагнення організувати процес так, щоб кожен відчув справжню радість від малювання. Тож ми, образно кажучи, не відбували години, а старались. З початком повномасштабного вторгнення російських загарбників діяльність артстудії на якийсь час зупинилась. Проте згодом дорослі учасниці самі почали писати мені, що пора повертатися до пензлів. Тоді я зрозуміла: час продовжувати справу. Це стало способом емоційного розвантаження від негативних емоцій – як для мене, так і для інших.
– Що для Вас у житті означає малярство?
– Передусім – це споглядання краси, а процес творення – відпочинок. Відколи почала малювати, я нарешті бачила світ.У всьому бачу красу. Можливо, у моїх творах візуально й непомітна тема війни, але вона є і в палітрі фарб, і у глибині сюжетів, і навіть у назвах картин. Наприклад, полотно з маками я назвала «Оберіг» не просто так, а полотно «Голодомор» тривожне не лише барвами палаючої ріки, а й деталізацією сюжету, символікою... Тим часом «Цвіте вишня» – це натяк на трагічні події у Мелітополі: на передньому плані картини квітують окремі дерева, а позаду них уже палає вишневий сад. Та завжди у моїх творах є надія – інакше й бути не може. На своєму ж майбутньому полотні перемоги обов’язково зображу багато світла, неба чи й квітучий простір довкіл. Там буде мир і спокій…
Лілія Бучак активно допомагає ЗСУ – бере участь у різних благодійних проєктах. Серед них – і «Малюю серцем», який передбачає майстер-класи із живопису для матерів, дружин і коханих полеглих на війні воїнів із Калуської громади, а також доброчинні психологічні фестивалі у місті «Разом з тобою» 2023 та 2024 років.
