Може, я й видаю бажане за дійсне, а може, так воно і є – хтозна. Але у мене склалося таке враження, що з початком вторгнення російських загарбників в Україну навіть працівники із впорядкування території комунального підприємства «Муніципальна дорожня компанія» Івано-Франківської територіальної громади запрацювали якось особливо відповідально, образно кажучи, з насолодою і ревністю віддаючись роботі.

Проте праця двірника, а точніше, фахівця із впорядкування Володимира ДУМІНСЬКОГО – то щось унікальне й аніскілечки не пов’язане з війною. Я бачу цього трудівника щоранку і не перший рік – на вулиці Івана Павла ІІ чи Володимира Івасюка – будь-якої пори року й за всякої погоди чоловік у роботі. По-газдівськи і завзято, як на власному обійсті, вимахуючи довжелезним віником, наче птах крилами, він зустрічає Божі світанки в Івано-Франківську. Ми ще тільки прямуємо до зупинок автобусів чи тролейбусів, щоб розпочати свій робочий день, а двірник Володимир – уже спітнілий від роботи. Витирає зрошене потом обличчя, покурює смачно і перепочиває, сівши навпочіпки під деревом та проводжаючи поглядом і думками мовчазних і заклопотаних перехожих, яким чомусь бракує часу чи виховання навіть для ранкового привітання. Чоловік вже досхочу напрацювався, а день ще лише настає…

– Я уродженець і житель села Вовчинця Івано-Франківської міської ради територіальної громади, учасник бойових дій в Афганістані, – розповідає Володимир ДУМІНСЬКИЙ. – У дорожній муніципальній компанії працюю вже сьомий рік.

– Колись, Володимире, як пам’ятаєте, батьки часто любили спонукати нас, своїх дітей, до чемного навчання у школі словами: «Вчися гарно, бо як не вчитимешся, то потім усе життя коням хвости крутитимеш чи вулиці замітатимеш». Вам минуло тільки 50 – як мовлять, ви чоловік у розквіті сил, тож, очевидно, треба дуже любити свою працю, щоб не ніяковіти, а насолоджуватися, замітаючи вулиці Івано-Франківська.

– Працею, зокрема і такою важкою фізичною, як наша, потрібно пишатися, а не встидатися її. Так мене батьки виховували і навчали змалку, тож я з дитинства звик до чистоти і порядку. Хоч за освітою я кухар, майже десять років пропрацював в офіцерській їдальні в Івано-Франківську. Згодом життя змусило мене якийсь час бути трудовим мігрантом за кордоном – спочатку у Португалії, а відтак і в Аргентині. Дружина й донька і досі живуть та працюють в Італії. Очевидно, я від мами перейняв оту велику любов до праці. Їй уже 77 років, а вона й досі з натхненням також працює в нашому комунальному підприємстві «Муніципальна дорожня компанія» – на вулиці Василя Симоненка, зокрема відповідає за впорядкування території на відтинку від торгового центру «Метро» і до закінчення мікрорайону «Каскад». І керівництво її роботою дуже задоволене. Розумієте, ми в родині всі так звикли працювати. Я просто не можу інакше – намагаюся все виконувати тільки по-газдівськи, бо так навчений. Звісно, і думки про війну, особливо про те, як сьогодні наші воїни захищають нас від російських загарбників, додають мені відданості у роботі. Але ми на підприємстві маємо добре керівництво і хорошу зарплату, а це також значний стимул до роботи. Хоч працюємо дуже важко – чи на асфальті, чи на прибиранні газонів і тротуарів міста. Майстри компанії постійно стежать, аби люди працювали якісно, та й наш директор Віталій Бурко часто особисто перевіряє і цікавиться станом справ.

– А що входить у Ваші обов’язки?

– До вторгнення російських загарбників в Україну й зокрема запровадження комендантської години мій робочий день починався о 6 годині ранку і закінчувався о 13-й, а якщо я брав перерву на обід, то відповідно до 14-ї. А нині працюю із 7-ї. Людей у нашому комунальному підприємстві бракує. То я прибираю територію – газони, дорогу і тротуари – від вулиці Володимира Івасюка, далі Івана Павла ІІ і аж до початку Миру. Найважче нам працювати восени, коли багато опалого листя, і тепер – навесні, тому що чимало болота навколо і потрібно чистити міські дороги уздовж бордюрів. Частину ж техніки забрали для потреб фронту. В центрі міста інакше – допомагає техніка, а на окраїнах ми вже намагаємося вилизувати місто, хто як і чим може.

– Ви так щоранку невтомно і поважно махаєте віником. Відразу видно, що Ви в чудовій фізичній формі…

– Спеціально я спортом не займався і не займаюся, щоб підтримувати свою фізичну форму. Просто наш рід Думінських такий – працьовитий, ми з таких собі «чистоплотних» вовчинецьких газдів. У часі війни наші захисники й захисниці зброєю вимітають нечисть з України, а ми в тилу – на щоденній трудовій вахті віниками і шуфлями робимо Івано-Франківськ чистим і привабливим перед зустріччю… з перемогою. Я вірю, що в Україні все буде добре – перемога вже близько.

…Так, війна – то філософія зла й мова темряви. Але саме вона, як ніщо інше, образно кажучи, вивертає душу кожного з нас навиворіт чи навіть вичищає її, розкриває те, що є несправжнім у людині, й вивищує її гідність. У кожного з нас – свої символи війни й ознаки миру, часто дуже неочікувані і суперечливі. Я, наприклад, тільки у часі війни відчув і зрозумів, що для мене такою доброю візуальною ознакою мирного Івано-Франківська є не тиша німих світанків – вона вселяє зловісність і настороженість, не полудневий спокій сквериків і майданчиків – таке буває головно влітку, коли школярі й студенти роз’їжджаються. Добрим знаком мирного міста для мене ще зі студентських років є перегук міських двірників чи двірниць – якимось домашнім затишком і спокоєм відлунюються вони у моєму серці.